178052 (Підприємництво: суть, види, роль у ринковій економіці), страница 3

Історія розвитку підприємництва на Заході показує, що воно виросло з малого бізнесу. Він і нині сприяє поширенню підприємницької діяльності, без якої не може існувати ринкова система. Про розвиток малого та середнього бізнесу в розвинених країнах світу може дати приблизне уявлення кількість малих і середніх фірм в окремих країнах (з чисельністю до 500 зайнятих): в США їх налічується до 8 млн., в Японії — 5,4, Франції — 3,1, ФРН —1,9, Великій Британії — 1,3, Нідерландах — 1,2, Канаді — 0,6 млн. За останнє десятиріччя значні темпи у розвитку малого і середнього підприємництва спостерігалися в Польщі, Угорщині, Чехії та Словенії. Так, у Польщі кількість таких фірм нині перевищує 2 млн., в Угорщині їх частка у загальній кількості підприємств більша ніж 70 %. Малі та середні підприємства в розвинених зарубіжних країнах — це юридично самостійні структури, спеціалізовані на галузях виробництва. Вони належать до сфери ризикового бізнесу. Нерідко їх очолюють вчені, інженери, винахідники, які прагнуть найшвидше впровадити свої ідеї, розробки або винаходи. Водночас малий бізнес дає можливість вирішити і ряд гострих соціальних проблем, що виникають в умовах ринкового господарства, наприклад проблеми зайнятості (безробіття), збільшення доходів, активізації творчого потенціалу окремої особи або групи людей, об'єднаних загальним інтересом [5, 373].

За даними зарубіжних досліджень, в економіці розвинених країн на малий та середній бізнес припадає понад 90 % усіх підприємств, до 40—60 % виробництва валового національного продукту. Із приблизно 20 млн. підприємств у США до малих належать понад 17 млн., у Великій Британії та Італії понад 96 % підприємств є малими і середніми. В Україні нині малих структур підприємств налічується близько 90 % загальної чисельності підприємств, проте вони виробляють лише 10 % валової продукції. Водночас у Польщі таких підприємств близько 2 млн. Вони виробляють понад ЗО % ВВП. Частка працюючих у малому бізнесі України на початку 2004 р. становила приблизно 12 %, тоді як у розвинених країнах світу — близько 60 % [7, 97].

Отже, сучасне підприємництво — це синтез великого і малого виробництва. Якщо велике виробництво є «становим хребтом» усієї виробничої та ринкової системи, то малі й середні підприємства (фірми) — «м'які і гнучкі тканини», без яких велике виробництво в сучасних ринкових умовах існувати не може. Нині стає очевидним, що становлення та розвиток підприємництва в Україні не зможе набрати інтенсивного імпульсу та рухатися безхибним шляхом без узагальнення світового досвіду США, Японії, Німеччини та інших розвинених країн.

2.2 Організаційно-правові форми підприємництва в Україні

Підприємницька діяльність існує в певних організаційно-правових формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників: сфери діяльності, фінансових можливостей, переваги тієї чи іншої організаційної форми. Важливе значення має аналіз чинного законодавства. У межах українського юридичного поля діють Закони України «Про власність», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва». Вони визначають умови, напрями формування альтернативних форм господарювання.

Підприємницька діяльність в Україні здійснюється згідно з чинним законодавством на таких умовах: без використання найманої праці; з використанням найманої праці; без створення юридичної особи; зі створенням юридичної особи.

Статус підприємницької структури в Україні оформлюється державною реєстрацією у порядку, передбаченому законодавством. Здійснення підприємницької діяльності без реєстрації забороняється. При реєстрації кожний суб'єкт підприємництва заноситься до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) і йому присвоюється ідентифікаційний код.

Підприємницька діяльність, що здійснюється зі створенням юридичної особи, реєструється як підприємство (фірма). Підприємницька діяльність, здійснювана без створення юридичної особи, реєструється як приватне підприємництво.

В Україні за формами власності та організацією виділяють такі основні види підприємницьких господарств (фірм):

• індивідуальне – засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (ремісники, фермери, що не застосовують постійно найману працю);

• сімейне – грунтується на приватній власності громадян – членів однієї сім’ї з можливістю використання найманої робочої сили;

• приватне або партнерське – зі створенням юридичної особи з обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

• акціонерне – засноване на власності акціонерів (власників цінних паперів);

• орендне – береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право розпоряджатися майном та бути власником результатів праці, доходів;

• колективне (народне) – засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію й доходи;

• інноваційне – грунтується на інтелектуальній власності;

• спільне – створюється об’єднанням майна різних власників [13, 115-116].

Види підприємств за видами власності та господарські об’єднання наведені в додатку 6, ст. 2.

Згідно зі ст. 79 Господарського Кодексу України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Види господарських товариств показані в додатку 5, рис. 5.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує статутний фонд, розподіляє доходи тощо. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, діє на основі об’єднання майна.

Отже, підприємництво —це багатогранна творча діяльність, необхідна для ведення бізнесу. Впродовж багатьох років люди в Україні, котрі мають схильність до ділової активності, не могли стати підприємцями, оскільки така діяльність не заохочувалася і взагалі вважалася суспільно недоцільною. Це стало однією з причин, які призвели до занепаду економіки, її значного відставання від рівня багатьох західних країн. В Україні, яка обрала шлях ринкових реформ, необхідно створити умови для відродження і широкого розвитку підприємництва.

2.3 Державне регулювання підприємницької діяльності

Необхідність державного регулювання ринкової економіки беззаперечна. В усіх країнах світу держава «втручається» в економіку більшою чи меншою мірою як розширенням державного сектору економіки, так і регулюванням її підприємницького сектору. Як свідчить досвід економічних реформ у промислово розвинених країнах, це регулювання здійснюється у широких межах і являє собою надзвичайно складний та професійний механізм, який ґрунтується на синтезі економічних та адміністративних методів впливу.

У науковій літературі традиційно виділяють чотири основні внутрішні функції держави - економічну, соціальну, політичну та ідеологічну, а іноді додають ще дві: екологічну та правоохоронну. Як правило, економічну функцію трактують як встановлення державою умов та порядку економічної діяльності у регулюванні економіки.

У сучасних умовах суть економічної функції перебуває у процесі далеко не безболісної трансформації від тотального управління до виправлення «недоліків» ринку, яке в ідеалі повинно не порушувати природні ринкові механізми саморегуляції. На практиці це має вираз у конкретних організаційно-правових заходах.

Наприклад, заборона провадити певні види господарської діяльності приватному бізнесу (ст. 4 Закону України «Про підприємництво»); обмеження недобросовісної конкуренції (Закон України «Про захист економічної конкуренції»); організаційно-правові засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій (Закон України «Про природні монополії»); основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів (Закон України «Про ціни і ціноутворення»); прогнозування та планування соціально-економічного розвитку країни (Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»); приватизація державної власності (Закон України «Про державну програму приватизації»); регулювання інвестиційної діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність» та «Про захист іноземних інвестицій в Україні»); загальні організаційно-правові засади лізингу (Закон України «Про лізинг»); регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»); організаційно-правові засади створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків (Закон України «Про банки і банківську діяльність»); про цінні папери і фондову біржу (Закони України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»); захист прав споживачів (Закон України «Про захист прав споживачів») тощо [16, 125].

Отже, організаційно-правовий вплив держави має дуже різноманітний характер і здійснюється у багатьох формах та різними засобами.

Ґрунтуючись на чинному законодавстві, центральні й місцеві органи держави здійснюють безпосередню діяльність з державного регулювання у межах їх компетенції. Державне регулювання підприємництва дістало своє законодавче закріплення у ст. 15 Закону України «Про підприємництво» (додаток 4, ст. 15).

Російський економіст Б. Райзберг поділяє управління економікою на макро- та мікроекономічне. До макроекономічного вчений відносить управління такими великомасштабними об'єктами, як економіка країни, господарство найбільших територій (регіонів), економіка галузей і сфер народного господарства. Макроекономічне управління поширює свою дію на процеси, які охоплюють широкі інтереси, поля діяльності, зв'язки та відношення, що стосуються всього населення чи значної його частини. На відміну від макроекономічного, мікроекономічне управління поширює свою дію на окремі, відносно маломасштабні господарські одиниці, на організації, підприємства, компанії, фірми, на господарство невеликих територій, на ринки [15, 536].

Слід підкреслити, що державний сектор економіки є необхідним сегментом будь-якої економічної системи, оскільки є специфічні сфери господарювання, у яких приватна ініціатива або неможлива, або неефективна з огляду на ті чи інші причини (слід зауважити, що в Україні коло цих причин значно ширше, а іноді вони кардинально відрізняються від аналогічних у так званих промислово розвинених країнах).

Перехідний етап до ринку в Україні зумовлює наявність у регулюванні залишків від колишньої командно-адміністративної системи, з одного боку, та правовий вакуум у певних аспектах регулювання підприємницької діяльності, що стосуються функціонування власне ринкового механізму, - з іншого [16, 127].

На підтвердження цієї думки можна навести положення ст. 15 Закону України «Про підприємництво»: «Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається...»; «державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції...»; «не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності»; «збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами».

Такі норми закону віддзеркалюють реальний етап розвитку державного регулювання в Україні, оскільки є специфічними для законодавства пострадянського простору, хоча, поза сумнівом, є необхідними і мають бути конкретизовані з точки зору посилення відповідальності посадових і службових осіб з метою захисту прав та законних інтересів підприємців у подальших нормативно-правових актах.

На мій погляд, вітчизняну специфіку визначають певні чинники, які неможливо не враховувати при здійсненні реформ і які, безумовно, матимуть вплив на концепцію державного регулювання, а саме:

• економічні реформи здійснюються під політичним тиском, а звідси непослідовність, полярно протилежні рішення, непрофесіоналізм;

• недієвий апарат державної служби, визначальними рисами якого є некомпетентність та корумпованість (Україна станом на серпень 2005 р. входить до двадцяти найбільш корумпованих країн світу);

• припинення інвестицій у реальну економіку як внутрішніх, так і зовнішніх, що є наслідком непевної врегульованості питань власності, а також нестимулюючої податкової політики;

• значний зовнішній борг України, що збільшує її залежність від світової співдружності; внутрішній борг уряду перед населенням, що викликає негативне ставлення населення до здійснюваних економічних перетворень;

• вкрай важкими є психологічні наслідки здійснення реформ, на що не завжди звертають увагу, а це відіграє велику негативну роль. Зубожіння населення досягає моменту, коли люди «звикають» бути бідними і їх економічна поведінка стає пасивною. Це негативно впливає на розвиток малого та середнього бізнесу, який є рушійною силою економічних реформ у будь-якій країні та головним чинником зайнятості населення.

• з огляду на те, що відсутня цілісна, методологічно обґрунтована концепція державного регулювання підприємницької діяльності, воно розвивається спонтанно, зміни у законодавстві в основному спрямовані на надшвидке «латання дірок» шляхом видання підзаконних нормативно-правових актів, а також існують випадки державного управління, більш схожі на відомче чи кланове лобіювання тих чи інших інтересів.

На жаль, без надійної та якісної нормативно-правової бази, передусім публічно-правового спрямування, вирішення існуючих системних проблем видається нереальним. Полярно протилежні економічні рішення, які визначали економічну політику України в кінці 80-х - на початку 90-х років, викликали необхідність їх правового обґрунтування, надання їм, так би мовити, легітимності, що зумовило появу все нових і нових нормативно-правових актів, переважно підзаконних. Але законодавець фактично ігнорує розробку та прийняття таких важливих документів з позицій розбудови громадянського суспільства, як Господарський та Податковий кодекси України, а ці кодифіковані акти могли б стати правовою базою для економічного зростання країни та поліпшення добробуту людей - основної мети економічної політики держави.

Форми, способи та масштаби впливу держави на конкурентний підприємницький сектор економіки залежать як від економічних чинників (рівень індустріального розвитку економіки, рівень економічної активності тощо), так і від національної специфіки (традиційна роль держави у суспільстві, соціальний менталітет тощо). Державне регулювання підприємництва у перехідний період має бути спрямованим на:

• економічне зростання, підвищення економічної ефективності;

• появу нових робочих місць;

• збільшення самозайнятості населення;

• поліпшення добробуту людей.

Лише ці показники є інтегральними критеріями ефективності та доцільності державного регулювання приватного бізнесу. Хоча, поза сумнівом, інші критерії (суспільна безпека, ті чи інші пріоритети державної економічної та соціальної політики на конкретному етапі розвитку тощо) є важливими. Проте на відміну від економічного зростання вони мають змінний та динамічний характер, оскільки тактичні пріоритети соціально-економічного розвитку, поняття суспільної безпеки не є усталеними і можуть змінюватися залежно від тієї чи іншої ситуації в суспільстві.

Основним завданням держави, на мій погляд, вбачається:

• створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи;

• компенсація негативного впливу дезінтеграційно-руйнівних процесів у сфері господарювання, а також відсутності усталених ринкових механізмів саморегуляції.

У додатку 7 подано дані по фінансуванню програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Вони є доказом закорумпованості влади, її неорганізованості та зловживання.