Капітали, що функціонують в аграрній сфері, мають суттєві особливості порівняно з іншими капіталами виробничої сфери. По-перше, основним об'єктом їх прикладання є такий не відтворюваний фактор, як земля; по-друге, чітко виражена сезонність виробництва; по-третє, через обмеженість землі як виробничого фактора одним з елементів витрат може бути земельна рента.

Розглянемо послідовно кожну з названих особливостей.

Земля як фактор виробництва відіграє в сільському господарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно від родючості с найважливішим чинником, що впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне використання землі може призвести до зниження родючості. Отже, запорукою успіху є проведення заходів щодо її підвищення. Незважаючи на технічний прогрес в аграрному секторі, тут застосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внаслідок досить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зумовлює ефективність у цій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно з промисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринкової економіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.

Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лише один раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробничого процесу через сезонність виробництва ці підприємства вдаються до кредиту.

На індивідуальну вартість продукту впливають різна родючість землі, а також близькість до ринків збуту. Це стає важливою передумовою появи специфічної частини чистого доходу — ренти.

Ведення сільського господарства незначними за розміром виробничими ланками може змінити мотивацію виробництва: підприємство може функціонувати не заради додаткової вартості, а лише для самозабезпечення сім'ї. Тому збитковість підприємства не завжди буде означати, що його власник закриє його або скоротить обсяг виробництва [10, c.223].

Капітал у сфері торгівлі зайнятий в основному лише купівлею-продажем (оптовим чи роздрібним) виготовлених товарів. Проте частина персоналу на торговому підприємстві виконує операції, що продовжують процес виробництва в сфері обігу: фасування, перевезення, зберігання тощо. Капітал торгового підприємства складається з трьох частин: а) капіталу для закупівлі товару; б) основного капіталу (будівлі, устаткування, торгове обладнання); в) оборотного капіталу (в основному заробітної плати працівників). В цілому капітал торгового підприємства складається перемажмо з капіталу обігу (а + b).

Природа торгової діяльності визначає також дуже швидкий оборот капіталу: один оборот торгового капіталу обслуговує оборот кількох промислових (тобто підприємців сфери виробництва).

Додаткова вартість, яку привласнює торгове підприємство, це, з одного боку, результат праці найманих працівників, а з іншого — частина додаткової вартості, створеної на підприємствах, продукцію яких реалізує торгівля. Через торгових посередників у виробничих підприємствах скорочується розмір капіталу, зайнятого у сфері обігу, а також зменшуються витрати живої та уречевленої праці на виконання функцій грошового і товарного капіталу. Вони зосереджуються на виробничій діяльності, сплачуючи послуги торгових підприємств, утворюючи у такий спосіб чистий дохід для останніх.

У багатьох країнах реалізація товарів та послуг все більше зосереджується у самостійних або орендованих невеликих торгових підприємствах, що уклали договір франчайзингу з великими промисловими або торговими компаніями.

Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем розвитку кредитних відносин.

Кредит — це система відносин, за якими капітал надається на позиковій основі. Надаючи кредит, власник капіталу обумовлює: а) повернення капіталу через певний строк; б) отримання доходу на цей капітал у вигляді відсотка. Відповідно до суб'єктів та об'єктів кредитних відносин розрізняють такі види кредиту: комерційний (між функціонуючими підприємствами, наприклад коли торгове підприємство купує в кредит товари у промислового підприємства); банківський (коли банк надає позику своєму клієнту під певні гарантії або без них); іпотечний (коли кредит надається під заставу нерухомого майна — землі, будівель тощо); споживчий (для купівлі дорогих предметів споживання — земельної ділянки, будинку, автомобіля тощо); державний (державі для покриття витрат державного бюджету, що не покриваються його доходами) [10, c.224].

Головна роль належить банківському кредиту, а банківська система є центром розвиненої ринкової економіки. В центрі банківської системи стоїть державний національний банк, що є емісійним, касовим і резервним центром. Проте кредитне обслуговування функціонуючих капіталів здійснюють комерційні банки.

Комерційні банки створюють свій капітал переважно за рахунок депозитів (вкладів, позик клієнтів), а їхній капітал зростає завдяки наявності розбіжності між відсотком, що береться за наданий кредит, і відсотком, що сплачується за депозитами (маржа).

Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, а прибуткового розміщення капіталу — активними. Саме сальдо між результатами цих операцій дає банку можливість отримувати прибуток.

Розділ 3. Фірма на монополістичних та олігополістичних ринках

3.1 Особливості монополістичної конкуренції. Моделі рівноваги монополістичного конкурента

Монополістична конкуренція – це ринкова структура, де відносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринків монополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави, безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо.

Монополістична конкуренція має наступні ознаки:

• відносно велике число невеликих фірм;

• диференційована продукція;

• деякий, проте обмежений контроль над ціною;

• нецінова конкуренція;

• відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.

Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на монопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.

Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею [13, c.298].

Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, але класичною вважається модель Е.Чемберліна.

Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва. Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту і відповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного конкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту – більш пологою, тому що ситуація наближатиметься до досконало конкурентного ринку.

Якщо одна з фірм монополістично конкурентного ринку знизить ціну на свою продукцію, то обсяг попиту для неї зросте, тому що деякі покупці переключать свій попит на дешевший товар. Але оскільки продукція диференційована, не всі покупці полишать своїх колишніх продавців, певна частина споживачів буде слідувати усталеним уподобанням.

Оскільки крива попиту спадна, монополістичний конкурент може сам вибрати комбінацію ціни і обсягу виробництва, яка максимізує прибуток. Інші фірми ніяк не відреагують на його рішення. Проте відсутність бар’єрів входження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високі прибутки тривалий час. Входження нових фірм у галузь розширює пропонування і зводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми у короткостроковому і довгостроковому періодах буде мати відміну.

У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом . Рис.3.1 ілюструє ці дві ситуації.

Рис. 3.1 Моделі короткострокової рівноваги монополістичного конкурента [13]

У короткостроковому періоді число фірм в галузі є незмінним. Подібно до монополії, фірма приймає криву попиту на свою продукцію як задану, обсяг виробництва вона обирає відповідно до точки перетину кривих граничного виторгу і граничних витрат , а ціну для даного обсягу знаходить на кривій попиту. На рис.3.1.а) рівноважна ціна перевищує середні витрати , тому фірма працює, максимізуючи прибуток. На рис.3.1.б), навпаки, середні витрати перевищують ціну, тому фірма працює, мінімізуючи збитки. Отже, короткострокова рівновага монополістичного конкурента подібна до рівноваги чистої монополії, коли фірма, залежно від рівня витрат виробництва і попиту на продукцію, може бути як прибутковою, так і збитковою.

У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми, приваблені можливістю одержати економічний прибуток. У міру появи нових фірм, отже, і нових товарів-замінників, типова фірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішується ліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починає втрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується. Зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві їх попиту зміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває до того часу, коли економічний прибуток досягне нуля. Як тільки крива попиту стане дотичною до кривої середніх витрат, економічний прибуток зникає, фірма стає беззбитковою. Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток [13, c.300].

Рис.3.2.а представляє графічну модель довгострокової рівноваги фірми – монополістичного конкурента. Рівноважний обсяг буде купуватись за ціною . Графік показує, що будь-яке відхилення від обсягу призводить до збитковості, оскільки середні витрати починають перевищувати ціну. За досягнення у точці стану довгострокової рівноваги зникають стимули до входження в галузь нових фірм.

Якщо фірми одержуватимуть в короткостроковому періоді збитки, то частина їх залишить галузь, а ті, що залишаться, будуть мати збільшену частку попиту, і поступово збитки почнуть зникати, фірми будуть отримувати нормальний прибуток. Довгострокова рівновага відновлюється. Таким чином, ситуація беззбитковості у довгостроковому періоді для монополістично конкурентної фірми і галузі нагадує довгострокову рівновагу фірм на досконало конкурентному ринку (рис.3.2 б).

Рис. 3.2 Довгострокова рівновага монополістичного та досконалого конкурента [13]

Якщо короткострокова рівновага монополістичного конкурента нагадує рівновагу монополіста, то довгострокова подібна до рівноваги конкурентної фірми. Проте досконало конкурентна рівновага і рівновага в умовах монополістичної конкуренції мають і значні відміни. Конкурентне ціноутворення веде до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності: . На ринках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу ресурсів. На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищує граничні витрати [13, c.301-302].

Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму . Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому що її прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни – ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.

Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, що провідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша диференціація продукції – підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справна організація реклами. У фірм з’являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію.

Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона є джерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками обмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.

Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту. Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою реклами фірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попиту на свою продукцію [10, 13].