До основних завдань розвитку екотуризму в національних природних парках належать законодавче і нормативно-правове оформлення туристичної діяльності, впровадження економічного механізму надання платних туристичних послуг, створення госпрозрахункових рекреаційних структурних підрозділів, забезпечення національних парків відповідною рекреаційно-туристичною інфраструктурою, визначення допустимих величин рекреаційних (туристичних) навантажень на ландшафтні комплекси заповідних територій, формування в туристів та місцевих жителів патріотичного ставлення до природної і культурної спадщини країни.

До пріоритетних видів екотуризму нині можна віднести піший спортивно-оздоровчий туризм, подорожі на велосипедах і конях, спуск гірською річкою на надувних плотах, човнах, катамаранах, катання на водних лижах, віндсерфінг, екскурсії в карстові печери, спортивне полювання і рибальство, парапланеризм, прогулянки на повітряних кулях. Вони активно впроваджуються у Вижницькому, Ужанському, Шацькому, Деснянсько-Старогутському, Азово-Сиваському та інших національних природних парках.

Слід зазначити, що в наукових колах країн пострадянського простору дискутуються дві точки зору щодо пріоритетних функцій національного парку як природоохоронного об'єкта, за статусом наближеного до заповідника, і рекреаційного - з підвищеними вимогами до охорони природи.

Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів ще 1959 року визначила засади організації і розмежування функцій національних і природних парків світу, за якими головним завданням національних парків є охорона природи, а науково-пізнавальний туризм, тим більше оздоровча рекреація, в них відіграють підпорядковану і обмежену роль. Головна функція природних парків полягає у створенні умов для рекреації і туризму. Тож, на мою думку, не варто змішувати ці поняття в одному об'єкті – національному природному парку, як це прийнято в Україні.

Сучасна природоохоронна практика в національних парках світу відводить не менше 75 відсотків площі до суворо охоронної без регулювальних заходів і порушень природної сукцесії, решта використовується з рекреаційною метою, хоч екотуризм допускається скрізь.

В Україні лише незначна частина НПП відповідає другій категорії міжнародної класифікації - національний парк. Нормою в наших парках вважаються екстрактивні форми господарської діяльності, що пов'язані з вилученням природних ресурсів (деревини при рубках).

Загалом, такі антропогенні ландшафти займають до половини території наших національних парків. У Польщі ця величина коливається від одного до 20 відсотків. Більшість національних парків Росії порівняно з нашими мають значно суворіший режим і більшу частину земель у власному користуванні.

Землі, що перебувають у постійному землекористуванні національних природних парків України, становлять у середньому тільки 25 відсотків від їх загальної площі.

Головне завдання національних природних парків України полягає в управлінні рекреаційною діяльністю, зокрема відвідуванням території. Здійснення такої екотуристичної діяльності покладається на спеціалізовані державні і комерційні структури - туристські фірми.

Тільки загальнооздоровчий відпочинок в парку не може бути основним заняттям екотуристів. Передусім йдеться про високодуховне спілкування з природою, що викликає чисті почуття, сприяє інтелектуальному збагаченню. На жаль, у природно-заповідній мережі України мало місцин з відносно незайманою, вилученою з господарського використання природою, яку можуть спостерігати екотуристи. Водночас це найсуттєвіша особливість національних і природних парків світу.

Туристична діяльність на територіях національних природних парків організовується відповідно до їх функціонального зонування спеціальними структурними підрозділами адміністрацій НПП України, іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі укладених угод, а також власниками чи користувачами природно-заповідних об'єктів, що беруть на себе відповідальність за їх охорону та збереження.

Для організованого екотуризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності на території національних природних парків виділяються зони регульованої і стаціонарної рекреації.

У зоні регульованої рекреації проводиться короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць. Водночас забороняються промислове рибальство і мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних ландшафтів.

Зона стаціонарної рекреації призначена для розміщення готелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відвідувачів парків. Тут можливий довготривалий відпочинок, організований туризм, санаторно-курортне лікування.

Крім зон рекреації, в національних природних парках виділяються заповідна і господарська зони. Заповідна зона призначена для охорони та відновлення найцінніших природних комплексів.

Успішний розвиток екотуризму в національних природних парках України стримується рядом чинників. Скажімо, відчутно бракує інвестицій. Трохи полегшує таку ситуацію постанова Кабміну "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду", відповідно до якої установи ПЗФ за надані платні послуги повинні звільнятися від податків.

Однак окремі національні природні парки неспроможні забезпечити відповідну якість затверджених постановою платних послуг через відсутність спеціалізованої інформації про рекреаційні території національних парків, особливо в ЗМІ. Водночас успіх екотуризму значною мірою залежить від інформації ще до початку екотуру.

У штатних працівників національних парків немає достатнього досвіду і знань щодо організації екотуризму, зокрема в галузі маркетингу. Не практикуються пізнавальні програми для різних категорій відвідувачів стосовно віку, професії, інтересів тощо. Недооцінюється участь місцевого населення в розвитку екотуризму. У сфері ціноутворення відсутні базові нормативи плати, нерідко ціни за надані послуги не відповідають їх якості.

Немає й найголовнішого - державного підходу до збереження природних ландшафтів та задоволення інтересів відпочивальників і туристів, особливо в управлінському, організаційно-методичному та фінансовому забезпеченні.

Висновки

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

До природно-заповідного фонду України належать:

• природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

• штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Важливою є проблема інтеграції законодавчої бази природно-заповідного фонду України з правовим полем країн Європейської Співдружності. Серед пріоритетів державної екологічної політики — організація міждержавних (транскордонних) біосферних резерватів у прикордонній смузі, де ще збереглись мало змінені ландшафтні екосистеми. Це своєрідні «міждержавні екотони» з так званим крайовим ефектом природного різноманіття.

Основним документом, який передбачає розвиток природно-заповідної справи в Україні є Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки. Згідно з цією програмою, заплановано створити 29 національних природних парків, сім біосферних заповідників, розширити існуючі території природно-заповідного фонду. Дотепер у межах програми створено лише три національні природні парки.

На території природо-заповідного фонду проводиться робота в напрямку розвитку екологічного туризму, але даний напрямків роботи потрібно постійно вдосконалювати та займатися кадровими питаннями – потрібні висококваліфіковані спеціалісти в напрямку природоохоронної діяльності.

Список використаних джерел

1. Бальнеологічні курорти та мінеральні води країн Карпатського регіону. // Довідник 2000. – Ужгород, 2000. – 84 с.

2. Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Пробний підручник для учнів 10 –11 класів. – К.: Либідь, 2000. – 336 с.

3. Бовман Б. // Пропозиції щодо ролі туристичних відділів та управлінь облдержадміністрацій у маркетингу та розвитку туризму. – Львів, 2000. – 37 c.

4. Бондаренко В.Д., Кучерявый В.А., Шудря Ю.В. Ведение хозяйства в рекреационных лесах (на примере зеленых зон городов Тернопольской области): Практ. реком. - Львов: ЛЛТИ, 1986. - 39 с.

5. Генсирук С.А., Нижник М.С., Возняк Р.Р. Рекреационное использование лесов. - К.: Урожай, 1987. - 248 с.

6. Гінсірук С.А. Регіональне природокористування: Навч. посібник. – К., 1990.

7. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу "Екологія і охорона природи". - К., 1990.

8. Доповідь про стан навколишнього природного середовища в Чернігівській області за 2002 рік. – Чернігів, 2003. – 186 с.

9. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2001. - 500 с.

10. Липа О.Л. Визначні сади і парки України та їх охорона. — Київ: Вид-во Київського університету, 1960. — 174с.

11. Лісове господарство України. - К.: Держкомлісгосп України, 2003. - 24 с.

12. Лісове господарство України: проблеми та перспективи. - К.: Міжвідомча аналіт.-консультат. рада з питань розвитку продукт, сил і вироби, відносин, 2003. - 178 с.

13. Лісовий кодекс України. - К.: Мін. лісгосп України, 1994. - 56 с.

14. Марчак А.В. Ліс і довкілля. – Вінниця, ВДСТІ, 1998, - 199 с.

15. Мацола В.І. Рекреаційно – туристичний комплекс України. – Львів, 1997. – 259 c.

16. Мінеральні води Закарпаття. Питне лікувальне використання. Ужгород, 1997. – 174 с.

17. Новиков Г.А. Основи общей экологии. - Л., 1979.

18. Природно-заповідний фонд Чернігівської області. /За заг. ред. Ю.О.Карпенка. – Чернігів, 2002. – 240 с.

19. Родічкін І.Д. Лісопарки України. - К.: Будівельник, 1968. - 188 с.

20. Сочка К.А. // Шляхи розвитку рекреаційного комплексу Закарпаття в умовах становлення ринкових відносин: Науковий вісник Ужгородського університету. Серія – Медицина. – Ужгород, 1998. – 162-165 с.

21. Сучасні екологічні проблеми Українського полісся та суміжних територій. // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Ніжин, 2001. – 156 с.

22. Шеляг-Сосонко Ю.Р. та ін. Збереження і невиснажливе використання біорізноманіття України: стан та перспективи. – К.: Хімджест, 2003. – 248 с.

23. Шматько В.Г., Нікітін Ю.В. Екологія і організація природоохоронної діяльності. – К.: КНТ, 2006. – 304 с.