Вступ

Важлива роль серед галузей невиробничої сфери належить житлово-комунальному господарству України, яке являє собою багатогалузеву технічно забезпечену галузь, що має розгалужену структуру, і містить у собі комплекс послуг, спрямованих на задоволення першочергових життєвих потреб населення. Специфічною особливістю цієї галузі є територіальна роз'єднаність житлово-комунальних об'єктів, що потребують цілодобової надійної експлуатації, необхідності оперативного, а в ряді випадків аварійного характеру виконання робіт величезних обсягів і трудомісткості, що потребують широкого застосування машин, механізмів і малої механізації різноманітного призначення. Житлово-комунальне господарство являє собою один із складних і багатогранних об'єктів управління. У зв'язку з цим життєво важлива і необхідна докорінна перебудова цієї галузі, з огляду на те, що Україна веде перебудову економіки від командно-планової системи управління економікою до ринкових методів господарювання.

В наступний час рівень розвитку житлово-комунального господарства не задовольняє потреб населення, а матеріально-технічна база підприємств і організацій цієї галузі потребує розширення та удосконалення. Галузь потребує створення автоматизованих систем управління житлово-комунальним господарством із використанням нових електронно-обчислювальних машин на всіх рівнях, що забезпечить підвищення ефективності цієї галузі народного господарства, приведе до поліпшення наданих населенню комунальних послуг.

Мета роботи – характеристика розвитку комунального господарства на прикладі міста Чернігів.

Завдання роботи:

1. дати поняття про житлово-комунальне господарство та його проблеми;

2. проаналізувати окремі складові комунального господарства;

3. дати характеристику впливу комунального господарства на довкілля та заходи щодо боротьби з забрудненням.

1. Поняття про житлово-комунальне господарство та його проблеми

Житлово-комунальне господарство – це одна з найважливіших галузей господарського комплексу міста, що забезпечує його життєдіяльність.

Сьогодні житлово-комунальне господарство міста переживає значні труднощі. Збільшується кількість старого та аварійного житлового фонду, матеріально-технічна база житлово-комунального господарства вкрай зношена, обладнання застаріле та енергомістке.

Фізичне та моральне старіння конструкцій і внутрішніх систем житлових будівель стало головною причиною зниження якості комунальних послуг, погіршення комфортності, надійності та безпечності умов проживання мешканців міста. З іншої сторони, поганий фізичний стан внутрішньобудинкових систем, низькі теплозахисні властивості огороджувальних конструкцій та відсутність у споживачів технічної можливості для керування споживанням теплової енергії призводять до невиправдано високого рівня обсягів споживання тепла і питної води.

Відповідно неухильно збільшуються обсяги нарахувань з оплати послуг з теплозабезпечення для мешканців, що особливо гостро проявилося в умовах стрімкого зростання вартості енергоносіїв в Україні.

Наявна законодавча та нормативна база недостатня і недосконала, не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства, взаємовідносин підприємств і організацій галузі та споживачів послуг.

Усе це свідчить про наявність системної кризи в галузі та про міжгалузевий характер проблем, для розв’язання яких, а також для забезпечення переходу до нової моделі сталого функціонування житлово-комунального господарства необхідно проведення житлово-комунальної реформи. Існуюча система управління житлово-комунальним господарством міст та селищ, що орієнтована на адміністративно-командні засади і при якій неможливе ефективне виконання одночасно функцій замовника, виробника та виконавця житлово-комунальних послуг, повинна бути реформована на засадах ринково-договірних відносин між замовниками, виробниками, виконавцями і споживачами житлово-комунальних послуг.

Законодавчі акти, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, прийняті за останні роки, дали можливість розпочати реформування відносин у житлово-комунальній сфері. Передбачена ними система фінансування житлово-комунального господарства і тарифна політика повинні забезпечити поступовий перехід на бездотаційний, самоокупний принцип роботи галузі. Обов’язковою умовою проведення житлово-комунальної реформи є зміна тактики ціноутворення, а саме: перехід від простого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги до поступової диференціації цих тарифів з урахуванням реальних доходів громадян і фактичних витрат виробників житлово-комунальних послуг, якості та місцезнаходження житла. Одночасно із збільшенням частки відшкодування населенням витрат на утримання житла і отримання житлово-комунальних послуг передбачається зменшення розміру цих витрат шляхом застосування нових енергозберігаючих технологій і обладнання, альтернативних джерел енергопостачання, зменшення втрат у процесі виробництва та надання послуг, впровадження засобів обліку та регулювання обсягів споживання води, тепла, енергоресурсів [15].

Але успішне реформування системи житлово-комунального господарства неможливо без роз’яснення населенню основних завдань і очікуваних результатів реформи житлово-комунального господарства, створення у широких верств населення, які звикли з недовірою ставитися до будь-яких інновацій, впевненості у доцільності запланованих перетворень. У зв’язку з цим, надзвичайно важливою є активізація інформаційно-пропагандистського супроводу процесів реформування і модернізації житлово-комунального комплексу, а також створення прозорого механізму взаємодії підприємств житлово-комунального господарства та громадськості, спрямованого на вирішення проблемних питань у сфері житлово-комунального господарства.

Відбувається тенденція старіння житлового фонду, який здебільшого перебуває у незадовільному технічному стані: до категорії ветхих та аварійних віднесено 164 житлових будинки загальною площею 23,8 тис. кв. м, з яких – 38 аварійних будинків загальною площею 11,6 тис. кв. м, 126 ветхих будинків загальною площею 12,2 тис. кв. м.

Основні проблеми, що існують у житлово-комунальній галузі:

1) згубність загальної системи оподаткування для обслуговуючих організацій;

2) застарілий житловий фонд;

3) недостатнє бюджетне фінансування ремонту житлового фонду;

4) пасивне ставлення мешканців до утримання приміщень загального користування і прибудинкових територій;

5) низька ефективність роботи львівських комунальних підприємств;

6) недоступність ринку комунальних послуг для приватних структур;

7) недосконалість тарифної політики держави.

Незважаючи на високий рівень приватизації житла, питання організації обслуговування будинків, у яких є приватизовані квартири, залишається проблемним. Велика кількість дрібних власників, вимоги соціального захисту населення та обумовлена об’єктивними причинами неліквідність неподільного майна спільного користування у житловому господарстві стримують залучення зовнішніх фінансових ресурсів, не дозволяють використати механізм майнових гарантій повернення банківських кредитів і забезпечення економічних інтересів інвесторів. Останнім часом мешканці міста все частіше висловлюють своє невдоволення щодо якості надання житлово-комунальних послуг. Невдоволення мешканців спричинене перш за все тим, що невчасно вирішуються питання поточного та капітального ремонту будинків, яке призводить до передчасного руйнування житлового фонду [17].

Альтернативним варіантом утримання та експлуатації житла, а також реалізації права громадян щодо їх участі у місцевому самоврядуванні є формування ОСББ як найбільш прогресивної форми самоорганізації громадян.

2. Окремі складові комунального господарства

2.1 Централізоване водопостачання

Забір води з поверхневих водних об'єктів у межах міської зони здійснюється, як правило, для технічного водопостачання, поливання міських територій і пожежегасіння.

Для централізованого водопостачання міст використовують водні об'єкти, що відповідають нормам і вимогам до джерел господарсько-питного водопостачання і, що знаходяться на екологічно благополучних територіях.

У межах міської зони забір води для питних цілей з поверхневих водних об'єктів проводиться у виняткових випадках. Це можуть бути штучні водні об'єкти – канали або водоймища, спеціально призначені для питного водопостачання, у яких інші види водокористування заборонені. Навколо них обладнається зона санітарної охорони [5].

Зона санітарної охорони обладнається з метою забезпечення надійної санітарно-епідеміологічної обстановки. Зона складається з трьох поясів: першого – суворого режиму, других і третього – режимів обмеження. Границі 1 пояса для водотоку: нагору за течією – не менш 200 м від водозабору, униз – не менш 100 м, по березі – не менш 100 м від урізу води, до протилежного берега – не менш 100 м по акваторії, а при ширині ріки менш 100 м – вся акваторія і 50 м від уреза води всередину протилежного берега; для водойми – у радіусі 100 м від водозабору по акваторії і бережу. Границі ІІ пояса визначаються: нагору за течією водотоку – часом протікання води не менш 3 доби до водозабору; униз – не менш 250 м; бічні границі – від 500 м до 1000 м у залежності від рельєфу; для водойми – у радіусі не менш 3 км від водозабору, а по березі – так само, як і для водотоку. Границі ІІІ поясу по акваторії збігаються з границями ІІ пояса, а по березі складають 3–5 км від урізу води. Територія І пояса повинна бути обгороджена, спланована й озеленена. На акваторії встановлюються попереджувальні буї. Територія охороняється, доступ сторонніх осіб заборонений. У межах І поясу можуть знаходитися тільки будинки і споруди, зв'язані з експлуатацією водопроводу. У межах ІІ й ІІІ поясів приймаються заходи для попередження забруднення джерела водопостачання.

Контроль якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання здійснюється щодня місцевою санепідемслужбою і підприємством, що експлуатує водозабірні споруди.

Питні водозабори з підземних водоносних горизонтів звичайно розташовуються в межах міської території. Навколо них створюється зона санітарної охорони. Підземні води використовуються як для централізованого господарсько-питного водопостачання, так і для децентралізованого.

Одна з найважливіших частин життєзабезпечення міст – централізоване водопостачання – зіштовхується в останні десятиліття з великими труднощами. Дефіцит водних ресурсів потрібної якості приводить до необхідності транспортувати воду на сотні кілометрів. Зношеність і санітарний стан водоводів і розвідних мереж у багатьох містах України досягли критичного рівня.

Істотним недоліком централізованого водопостачання є застосування хлору для знезаражування води, що приведе до утворення і впливу на населення токсичних хлорорганических з'єднань. Хлорування води ефективно тільки стосовно холерного вібріона, збудникам черевного тифу і дизентерії. Відносно стійкими до хлорування залишаються збудники паратифу і мікрококи, спорові форми, ентеровіруси, цисти найпростіших, синьогнійна паличка й ін. Застосування інших методів знезаражування води стримується в зв'язку з їх більш високою вартістю.

Централізоване водопостачання населення міст знаходиться в залежності від роботи систем водовідведення [2].

Потреба людини в питній воді не перевищує 10 л/добу, що складає менш 5% від загального обсягу води, що приходиться на одного міського жителя при централізованому водопостачанні. Якісна питна вода в такій кількості може бути надана городянам з підземних джерел, у першу чергу кондиційних питних підземних вод із глибоких, надійно ізольованих горизонтів. Можуть розглядатися наступні варіанти децентралізованого водопостачання: бутилювання і пакетування екологічно чистої води, розвіз спеціальними автомашинами і відпуст води в тару споживача, організація водорозбірних пунктів і бюветів у житлових кварталах. Досвід використання підземних вод для децентралізованого водопостачання накопичений у Бердянську, Києві, Харкові і деяких інших містах України. Також можуть використовуватися поверхневі води, що пройшли очищення. Так, в Одесі й інших південних містах України через торговельну мережу надходить очищена на фільтрах річкова вода, що набирається населенням у свою тару. У Києві після Чорнобильської катастрофи в терміновому порядку було організовано децентралізоване питне водопостачання з мережі артезіанських свердловин з забором води населенням через стовпчики. У Бердянську водорозбірні пункти обладнані на магістральному водоводі, що подає кондиційну питну воду до головних споруд централізованої системи водопостачання. Розбір води здійснюється безкоштовно (Бердянськ, Київ) або за порівняно невелику плату від 3 до 15 коп. за літр (Одеса, Харків). Вартість бутильованої і пакетирувальної води значно вище – до 1 грн. за літр і вище.

Особливий інтерес представляє спосіб децентралізованого водопостачання з бюветів на базі спеціальних артезіанських свердловин, розміщених безпосередньо в житлових кварталах міст [7].

Скважинні водозабори обладнаються заглибними насосами і накопичувальними резервуарами. Улаштовуються зони санітарної охорони і зручні для населення підходи. Водорозбірні пункти повинні перебувати за межами зони суворого режиму. У розрахунку на неминучі втрати води обладнуються системи водовідводу в зливну систему.

З метою підвищення надійності роботи локальних водозаборів необхідно передбачити запасні системи автономного енергозабезпечення – дизельні електростанції, а також запасні накопичувальні ємності.

Економічні розрахунки показують, що в умовах щільної житлової забудови навіть при глибині водозабірної свердловини 800 м витрати на будівництво бювета при відпускній ціні на воду 5 коп. за літр окупляться за 2–2,5 року, а прибуток при наступній експлуатації одного бювета буде перевищувати 350 тис. грн. на рік.