164539 (Фінансове забезпечення діяльності підприємств), страница 4

Фінансове планування – це науково обґрунтований процес визначення джерел створення і напрямків використання фінансових ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного й соціального розвитку.

Основними функціями фінансового планування є:

– відображення основних напрямків фінансової політики, що здійснюється органами законодавчої й виконавчої влади в державі;

– встановлення кількісних і якісних параметрів суспільного виробництва на плановий період;

– вибір раціональних шляхів фінансового забезпечення передбачуваного рівня економічного й соціального розвитку на основі ефективного використання наявних у суспільстві ресурсів;

– здійснення необхідного рівня перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення темпів і пропозицій розвитку економіки й підвищення суспільного добробуту;

– встановлення раціональних форм мобілізації фінансових ресурсів і на їх основі визначення їх оптимальної структури.

Важливість загальнодержавного фінансового планування й прогнозування полягає в тому, що держава на макрорівні за його допомогою визначає свої фінансові можливості загалом і можливості використання фінансів для прийняття рішень у сфері розвитку економіки й соціальної структури всієї держави, певних регіонів і видів виробництва. Для досягнення поставленої мети повинна бути розроблена загальнодержавна програма економічного й соціального розвитку, а також певні програми інвестування, прискорення розвитку деяких виробництв, охорони довкілля та інші загальнодержавні програми.

За економічним призначенням і роллю в процесі розширеного відтворення фінансове планування можна поділити на дві самостійні й одночасно органічно взаємопов'язані сфери.

Перша – це сфера зведеного фінансового планування. Вона включає зведене планування в масштабах держави, зведене планування в межах певних господарських об'єднань (промислово-фінансових груп, концернів, асоціацій тощо), зведене територіальне планування.

Друга сфера – це індивідуальне фінансове планування на рівні господарської структури, бюджетної установи.

Метод фінансового планування повинен включати елементи:

– аналізу досягнутого рівня й пошук можливостей його покращення в прогнозованому проміжку часу;

– вибору способів для розрахунку показників;

– способів і прийомів проведення розрахунків.

Центральне місце посідають зведені загальнодержавні фінансові плани. Вони відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави. До їх числа належать баланс фінансових ресурсів і витрат держави, зведений бюджет держави, державний бюджет, бюджет пенсійного фонду тощо.

Індивідуальні фінансові плани, тобто плани окремих підприємницьких структур, різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління. Проте різним є насамперед перелік джерел доходу й напрямків використання фінансових ресурсів. За своєю економічною суттю вони відображають передбачувані результати фінансової й фінансове забезпечення господарської діяльностей конкретного суб'єкта господарювання.

Як економіко-організаційний процес зведене планування повинно розв'язувати такі завдання:

– встановити можливості фінансового забезпечення стратегічних цілей і основних завдань розвитку суспільства на конкретний період з урахування рівня розвитку суспільства;

– визначити джерела фінансових ресурсів, за допомогою яких за даних умов можна забезпечити розв'язання поставлених завдань;

– обґрунтувати найраціональніші й найефективніші шляхи використання фінансових ресурсів для досягнення поставлених цілей.

Активне використання фінансів як інструмента впливу на комплексний розвиток економіки потребує досконалих форм зведеного фінансового планування і насамперед територіального. Його вдосконалення повинно здійснюватися в міру того, як підвищується ступінь взаємної узгодженості різних територіальних утворень у межах держави.

Вичерпну інформацію про фінансові зв'язки та взаємовідносини, а також про обсяг фінансових ресурсів, що має держава, може надати лише зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави. Його наявність дасть змогу визначити оптимальний шлях розвитку фінансових відносин у державі, виявити внутрішні резерви зростання нагромаджень, ширше використовувати фінансові стимули для впливу на виробництво, забезпечити тісний взаємозв'язок показників прогнозу економічного й соціального розвитку з фінансовими показниками.

Управління державними фінансами – це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні державних органів управління.

Управління фінансами включає об'єкт і суб'єкт. Об'єктом управління є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів.

Суб'єкт управління – це фінансовий апарат, що зосереджується у фінансових службах міністерств, відомств, об'єднань, підприємств і організацій, апараті Міністерства фінансів України, місцевих фінансових органах, Державній податковій адміністрації України. Державному казначействі України, Державній контрольно-ревізійній службі України, інших фінансових інститутах.

Суб'єкт управління фінансами впливає на об'єкт через фінансовий механізм. Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь якій іншій державі, займає Міністерство фінансів. Саме на нього покладеш завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

• вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розробка заходів щодо їх реалізації;

• організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

• здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

• організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання через встановлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

• організація функціонування ринку цінних паперів;

• забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інститутами;

• організація і здійснення фінансового контролю в країні

Національний банк України є основним фінансовим інститутом у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які виступають інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг України. Важливе завдання Національного банку – організація ефективного функціонування кредитної системи.

Фінансовий контроль за своєю економічною суттю це функція управління, яка включає сукупність спостережень, перевірок за діяльністю об'єкта управління з метою оцінки обгрунтованості й ефективності прийняття рішень і результатів їх виконання. Фінанси, будучи інструментом розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту в процесі його руху, забезпечують створення й використання фондів грошових засобів для задоволення економічних і соціальних потреб.

Суцільний фінансовий контроль передбачає вивчення всіх первинних документів і записів у формах аналітичного та синтетичного обліку. Цьому контролю підлягають найвідповідальніші операції установи. При вибірковому контролі перевіряються або всі документи певних періодів протягом року, або частина документів, але за весь звітний період.

Останнім часом статистичні органи країн СНД здійснюють перехід від системи балансу народного господарства (БНГ), яка була запроваджена в 20-х роках XX ст., до нової системи національних рахунків (СНР), ухваленої Статистичною комісією 00Н у 1993 р.

СНР як статистична модель ринкової економіки, сукупність міжнародних стандартів і сучасних параметрів економічного розвитку певною мірою долає обмеженість системи БНР, хоча також використовує балансовий метод. Перевагами СНР є те, що вона враховує всі види діяльності господарських суб'єктів (як юридичних, так і фізичних осіб, як вітчизняних, так і іноземних бізнесменів), пов'язаних з виробництвом матеріальних і нематеріальних благ і послуг:

– являє собою найбільш важливі та загальні аспекти економічного розвитку: виробництво і споживання продукції, розподіл і перероз-поділ доходів, формування національного багатства;

– досліджує три види взаємопов'язаних операцій – товарно-виробничих, споживчорозподільчих, доходно-фінансових.

Центральне місце в СНР займає показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який визначають як валову вартість усіх товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду, за виключенням вартості їх проміжного споживання. Іншими словами, йдеться про виключення подвійного рахунку при кількісному обчисленні ВВП, про вимогу при розрахунку враховувати тільки кінцеву продукцію і не враховувати проміжну.

Суть ВВП розкривають його загальні риси:

– є найбільш загальним показником кінцевого результату економічної діяльності в цілому в національній економіці;

– характеризує єдність взаємопов'язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг;

– охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць: підприємств, організацій та установ як сфери матеріального виробництва, так і сфери послуг; особистих підсобних господарств населення; окремих осіб, зайнятих бізнесом;

– є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва;

– має кількісний, часовий вимір.

Кінцева продукція – товари та послуги, які купують споживачі для кінцевого використання, а не для перепродажу.

Проміжна продукція – товари і послуги, що проходять подальшу переробку або перепродаються кілька разів, перш ніж попасти до кінцевого споживача.

Урахування проміжної продукції при підрахунках макроекономічних показників призводить до спотворення реальної величини виробленого валового продукту, оскільки таким чином не можна уникнути багаторазового подвійного рахунку.

Якщо всю заново створену продукцію розподілити на проміжну і кінцеву, то ВВП можна визначити як суму доданої вартості проміжної та кінцевої продукції або як валову вартість кінцевої продукції, виробленої на території даної країни. Вітчизняна кінцева продукція використовується на:

– споживання на внутрішньому ринку;

– нагромадження;

– експорт.

Слід зауважити, що при розрахунку ВВП вилучають непродуктивні угоди, що мали місце протягом року. До них належать фінансові угоди та продаж уживаних товарів.

Фінансові непродуктивні угоди утворюють:

– трансфертні платежі з державного бюджету ветеранам, безробітним, інвалідам та ін., оскільки вони (платежі) не беруть участі в примноженні суспільного продукту;

– приватні трансфертні платежі (субсидії, що отримують студенти від батьків, передача в спадок грошей, майна тощо, оскільки вони є результатом передачі коштів від однієї приватної особи до іншої);

– операції з цінними паперами, оскільки вони за своїм змістом є не що інше, як обмін паперовими активами і не означають зрос-тання виробництва.

Кількісно вартість ВНП відхиляється від вартості ВВП не більше ніж на один відсоток.

Метод кінцевого використання (за витратами) грунтується на тому, що весь кінцевий продукт купується домогосподарствами, бізнесом, державою та закордонними споживачами. За методикою 00Н, кінцеве використання ВВП складається із:

– споживчих витрат населення С;

– валових приватних інвестицій у національну економіку І;

– державних закупок товарів і послуг G;

– сальдо експортно-імпортних операцій (чистий експорт) Xn.

До споживчих витрат населення на особисте кінцеве споживання належать:

– витрати домогосподарств і приватних некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства, на споживчі товари коротко – та довгострокового користування і послуги (соціальні та комунальні на некомерційній основі);

– ринкова вартість послуг, отриманих ними як доход в натураль-ній оплаті;

– умовна плата за житло, яким користується сам власник.

Валові приватні інвестиції у національну економіку – це:

– кінцеві закупки машин, обладнання, верстатів підприємцями;

– усе будівництво;

– зміни у виробничих запасах.

Включення в структуру валових інвестицій житлового будівництва пояснюється тим, що житлові приміщення здаються (або можуть здаватися) в оренду і приносять дохід. Зміни ж у запасах можуть бути використані для виробництва товарів і послуг у майбутньому.

Державні закупки товарів і послуг – державні витрати на виробництво товарів і послуг (електроенергія, загальне управління, оборона, освіта, охорона здоров'я тощо) та на всі види прямих закупок ресурсів, включаючи робочу силу, з боку держави.

Сальдо експортно-імпортних операцій (чистий експорт) – перевищення експорту над імпортом.

Розподільчий метод (за доходами). Визначений за цим методом ВВП виступає як винагорода власників робочої сили та капіталу. ВВП тут обчислюють як суму первинних доходів, створених у процесі виробництва товарів і послуг, а також витрат і платежів, не пов'язаних з виплатою доходів.

Первинні доходи мають таку структуру:

– заробітна плата найманих робітників з нарахуваннями на соціальне страхування;