162145 (Роль фінансів у забезпеченні соціальних гарантій населення), страница 4

На сучасному етапі розвитку українського суспільства пріоритетною складовою забезпечення соціальних гарантій є соціальна безпека людини і суспільства. У системі державного регулювання стану соціальної захищеності соціальних суб’єктів визначальна роль належить передусім державному бюджету, що обумовлено як соціальною природою держави, так і обсягами фінансових ресурсів, які акумулюються в її скарбниці [23, 16].

Найважливіша умова безпеки людини і суспільства - забезпечення достатнього життєвого рівня населення. Належного рівня життя не забезпечує навіть праця громадян. Наша країна залишається далеко позаду європейських держав за рівнем оплати праці. В Україні частка оплати праці у ВВП у цілому не перевищує 45%, тоді як у країнах Європейського Союзу вона становить в середньому 65%. Усупереч, здавалося б, відчутному підвищенню заробітної плати в Україні у 2005-2006 роках наше відставання від країн Центральної та Східної Європи не лише не зменшилося, а в більшості випадків навіть зросло: порівняно з Чехією - на 73 євро, Польщею - на 61, Естонією - на 53. Зменшився розрив в оплаті праці тільки порівняно з Болгарією (на 44 євро) і трохи з Угорщиною (на 5 євро). Самі ж розміри відставання виглядають украй переконливо, особливо порівняно зі Словенією (1049 євро у 2008 році), Чехією (549), Угорщиною (484), Польщею (473 євро). Така різниця в оплаті праці робитиме сумнівним подальший успішний соціально-економічний розвиток суспільства [25, 166].

До того ж, визначений на наступний 2010 рік розмір прожиткового мінімуму не відповідає фактичному рівню, а тому не забезпечуватиме реалізацію державою конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень.

Статтею 54 законопроекту передбачено установити прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі: з 1 січня - 637 грн., з 1 квітня - 651 грн., з 1 липня - 655 грн., з 1 жовтня - 673 грн. та з 1 грудня - 687 гривень. Проте не заплановано передбаченого пунктом 5 прикінцевих положень Закону України від 31.10 2008 № 639 "Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" збільшення розміру прожиткового мінімуму на суму індексації відповідно до інфляції. Так, за рік розмір прожиткового мінімуму номінально зросте на 7,8 відс., а з урахуванням урядового прогнозу щодо індексу споживчих цін у розмірі 109,7 відс. - реально знизиться на 1,7 відсотка [13].

Забезпечення належного рівня оплати праці має базуватися не тільки і не стільки на підвищенні рівня мінімальної заробітної плати. Необхідно зосередити зусилля на встановленні оптимальних міжкваліфікаційних і міжгалузевих співвідношень в оплаті праці шляхом упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки. Перспективним може бути поєднання підвищення заробітної плати зі збільшенням соціального пакета.

Одним із методів бюджетного регулювання оптимізації розподілу доходів населення є фінансування видатків на соціальну підтримку окремих категорій громадян. Так, щороку майже 20% державного бюджету витрачається на фінансування програми "Соціальний захист та соціальне забезпечення в Україні", якою передбачено надання найуразливішим верствам населення передбачених законодавством соціальних виплат. Проте чинна система соціального захисту, і насамперед пільг та субсидій, не забезпечує належного рівня підтримки найнезахисніших верств населення, незважаючи на зростання питомої ваги видатків зведеного бюджети на зазначені цілі. Хронічна нестача коштів на фінансування програм соціального захисту і соціального забезпечення пояснюється, передусім, тим, що діюча система пільг є фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою і соціально несправедливою. Вона не орієнтується на захист від бідності - частка пільговиків серед небідних становить 30%, а серед бідних - 23% [23, 18]

Крім відсутності у необхідних обсягах фінансових ресурсів ще однією з причин невиконання цільових програм соціальної підтримки населення є недоліки в методології їх розробки. Відтак, наявні програми і реальний порядок їх фінансування поки що не виконують функцій раціоналізації та підвищення ефективності державних видатків. Ефективність бюджетних інструментів соціальної політики держави знижують методологічні недоліки проектних розробок державного бюджету. Зокрема, показники, які характеризують соціальну сферу та соціальну політику, зводяться в основному до макроекономічних пропорцій, і майже не використовуються параметри, які дають уявлення про життєвий рівень різних прошарків населення, що формується за допомогою бюджетного перерозподілу фінансових ресурсів. Водночас світова практика говорить про необхідність законодавчого закріплення використання в бюджетному процесі особливого кола соціальних індикаторів, у т. ч. включення до системи макроекономічних показників державного бюджету соціальних нормативів. Найважливіші з них - це стандартні рівні споживання по регіонах країни продовольчих товарів, медикаментів, побутових, комунальних і транспортних послуг; допустимі рівні бідності і безробіття; мінімальні рівні заробітної плати, пенсій, допомоги та ін [24, 68].

Важливим чинником соціальної нестабільності українського суспільства й уповільнення його соціально-економічного розвитку є відсутність середнього класу, який є надійним фундаментом стабільної справедливої держави. Формування середнього класу неможливе без розвитку малого підприємництва. Аналіз діяльності суб’єктів малого підприємництва в Україні свідчить про наявність позитивних зрушень у розвитку цього сектору економіки, посилення його ролі у вирішенні проблем зайнятості та зростання доходів населення, підвищення ділової активності в країні. Незважаючи на це, загальні параметри розвитку малого підприємництва не відповідають можливостям і потребам українського суспільства. У світовій практиці в забезпеченні фінансової підтримки малого підприємництва головна роль відводиться державі. Обмеженість державних коштів в Україні, призначених для розв’язання цього завдання, вимагає запровадження широкої системи недержавних важелів, які б діяли в таких напрямах:

Переорієнтація бюджетних коштів, спрямованих на фінансово-кредитну підтримку малого сектору економіки, з прямого забезпечення фінансовими ресурсами на формування фондів для надання послуг (страхування, гарантування, та ін.);

Активізація процесу створення та діяльності недержавних гарантійних і страхових установ для обслуговування малого підприємництва через формування відповідних мотиваційних механізмів заінтересованості в цій діяльності;

Більш ефективне використання іноземної допомоги;

Сприяння процесові самоорганізації суб’єктів малого підприємництва у вирішенні своїх фінансових проблем шляхом створення установ взаємного фінансування та гарантування тощо [23, 22].

Недостатність фінансування, зокрема програм підвищення зайнятості населення, обмежує можливості держави у розв’язанні однієї з найболючіших наших проблем - працевлаштування. Серед громадян, які виїжджають працювати за кордон, понад половину - це молоді люди, тобто найбільш інтелектуально підготовлена частина суспільства. У 2004 році був ухвалений Закон України "Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцям". Але цей закон не виконується, оскільки його дія щороку призупиняється на відповідний бюджетний рік.

Важливою складовою бюджетного регулювання соціального розвитку суспільства є система міжбюджетних відносин, за допомогою якої держава забезпечує гарантований рівень надання суспільних благ на всій території країни шляхом збалансування місцевих бюджетів у результаті бюджетного вирівнювання, сприяє соціально-економічному розвитку територій та зростання добробуту населення.

Основними недоліками існуючої системи міжбюджетних відносин є відсутність чіткого і науково обґрунтованого критерію розподілу бюджетних повноважень, значна перевага делегованих повноважень у їх загальному обсязі, нестача фінансових ресурсів для їхньої реалізації на мінімальному, гарантованому законодавством України, рівні, відсутність зацікавленості територій у пошуку нових джерел доходів, суб’єктивна оцінка потенціалу податкоспроможності регіонів, утриманська позиція регіонів, низька ефективність використання бюджетних коштів. За умов загальної дефіцитності бюджетних ресурсів нова модель фінансового вирівнювання, запроваджена Бюджетним кодексом України, не відрізняється від попередньої більшою ефективністю і породжує нові проблеми в організації системи відносин між бюджетами різних рівнів. У цілому система міжбюджетних взаємовідносин характеризується високим ступенем централізації та спрямована на розв’язання, як правило, лише поточних бюджетних проблем і не зорієнтована на перспективу соціального та економічного розвитку країни, а отже, потребує подальшого вдосконалення [23, 25].

Важливою складовою надання соціальних гарантій є створення умов для розвитку соціальних суб’єктів та соціуму в цілому. Мета соціальної політики як чинника розвитку соціальних відносин - формувати адекватні умови для оптимального, самовідновлюваного процесу соціодинаміки, для найповнішої самореалізації особистістю власного соціального потенціалу, її сутнісних сил.

Визначальним у вирішенні цього завдання є розвиток гуманітарної сфери як основи соціально-економічного, духовного, культурного та інтелектуального розвитку суспільства. З огляду на традиції, потреби суспільства, структуру влади, в тій чи іншій державі до гуманітарної сфери можуть відноситися освіта, наука, культура, виховання, охорона здоров’я, ЗМІ, фізична культура і спорт, туризм тощо.

Безперечним пріоритетом державної соціальної політики є висока освітня підготовка населення. Стратегія соціально-економічного розвитку України передбачає істотне нарощування та підвищення якості освітнього потенціалу населення країни. Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. З 1994 року до 2007 року спостерігалась тенденція до зростання питомої ваги видатків на освіту в загальній сумі видатків по зведеному бюджету України - з 10,2% до 19,6% у 2007 році. Однак у 2008 році цей показник склав 9,6%, а у I півріччі 2009 року - 10,6% [14]. У проекті Держбюджету на 2010 рік цей показник знизився ще на 0,1% [13].

Ефективність використання в Україні направлених в освіту фінансових ресурсів може бути забезпечена за умови дотримання таких базових принципів її фінансування, як поступовий перехід до формування видатків державного і місцевих бюджетів на освіту на основі встановлених нормативів; забезпечення підзвітності та прозорості використання коштів; формування державного замовлення на підготовку фахівців у вищих закладах різних форм власності на конкурсній основі з урахуванням якості освітніх послуг. Украй важливим є створення організаційно-економічних та правових умов для найбільш ефективного поєднання в освіті бюджетних і позабюджетних коштів. Для цього система економіки освіти повинна орієнтуватися не тільки на замовлення з боку держави, а й на суспільний освітній попит, конкретні потреби сімей та роботодавців. Орієнтація на реальні потреби споживачів освітніх послуг створить основу для залучення в цю сферу додаткових фінансових ресурсів.

Показником загального успіху соціально-економічної політики будь-якої держави й основним фактором прогресу цивілізації є здоров’я нації. В Україні в умовах демографічної кризи та депопуляції населення охорона здоров’я є важливим джерелом відтворення людського капіталу майбутніх поколінь. Незважаючи на постійне зростання видатків зведеного бюджету України на охорону здоров’я, за показником витрат у розрахунку на одного жителя вона 2008 році посідала 111-те місце серед 191 країни світу і 8-ме місце серед пострадянських республік [25, 168].

Ефективним підходом до організації охорони здоров’я в умовах зростання медичних потреб населення та дефіциту фінансових ресурсів є застосування програмно-цільового фінансування. З метою створення оптимального середовища для ефективної реалізації державних цільових програм у галузі охорони здоров’я необхідно звузити коло проблем, що претендують на програмну розробку. Крім того, нагальним є підвищення ефективності використання наявних фінансових ресурсів за рахунок: забезпечення раціонального фінансування закладів охорони здоров’я, посилення контролю за виконанням вимог законодавства, оптимізації організації структури медичних закладів, підвищення якості медичних послуг, запровадження науково обґрунтованої медичної практики та організації надання медичної допомоги, орієнтації на пацієнта. Такий підхід є найбільш практичним та ймовірним і може зумовити поліпшення ситуації вже в найближчому майбутньому. Крім того, необхідно змінити існуючу структуру фінансових ресурсів закладів охорони здоров’я шляхом запровадження багатоканального механізму фінансування, що сприятиме можливості надання медичних послуг, які б відповідали міжнародним стандартам якості.

Поступ соціального розвитку суспільства об’єктивно вимагає зміцнення духовності, формування єдиного високо морального культурного простору.

Проблеми окремої галузі, напряму, установи, окремих митців не можуть бути належним чином розв’язані без цілеспрямованої політики, яка у сфері культури має бути системною і комплексною, а не базуватися на принципі ad hoc, тобто тут і зараз, реагуючи на поточні проблеми, як це нерідко відбувається.