Моделі фінансового забезпечення стійкого зростання підприємства. Перша з цих моделей була розроблена в 1988 році американським економістом Джеймсом Ван Хорах і викладена в його роботі «Моделювання стійкого зростання». Потім більш ускладнені моделі стійкого зростання підприємства були розроблені Робертом Хиггинсом. Вони розглядаються в його роботі «Які темпи зростання може дозволити собі фірма», опублікованою в 1997 році.

Друга група концепцій і моделей.

Концепція вартості грошей в часі. Основні теоретичні положення цієї концепції були сформульовані в 1930 році Іркином Фішером в роботі «Теорія відсотка: як визначити реальний дохід в процесі інвестиційних рішень». Пізніше в 1958 році Джоном Хиршлейфером в роботі «Теорії оптимального інвестиційного рішення». Суть концепції в тому, що справжня вартість грошей завжди вище за їх майбутню вартість у зв'язку з альтернативою можливого їх інвестування, а також впливом чинників інфляції і ризиків.

Концепція взаємозв'язку рівня ризику і прибутковості. Теоретичні основи цієї концепції вперше були сформульовані в 1921 році Френком Найтом — засновником Чиказької школи економічної теорії — в книзі «Ризик, невизначеність і прибуток». Суть концепції в тому, що між рівнем очікуваного доходу і рівнем супутнього йому ризику існує прямо пропорційна залежність.

Моделі оцінки акцій і облігацій на основі їх прибутковості. Прості моделі оцінки акцій і облігацій на основі даних про їх прибутковість були вперше систематизовані Джоном Уїльямсом ще в 1938 році в його роботі «Теорія інвестиційної вартості». Потім система моделей цього вигляду була доповнена Майроном Гордоном в роботі «Інвестування, фінансування і оцінка вартості корпорації», опублікованої в 1962 р. і Ськоттом Бауманом в роботі «Інвестиційний дохід і справжня вартість», опублікованої в 1969 р. У основі всіх моделей оцінки цього вигляду лежить дисконтована вартість очікуваної прибутковості фінансових інструментів при відповідному рівні їх ризику. [5]

Модель оцінки фінансових активів з врахуванням систематичного ризику. Уїльям Шарп, опублікував її в 1964 році в роботі «Ціни фінансових активів». Її основу складає визначення необхідного рівня прибутковості окремих фінансових інструментів інвестування з врахуванням рівня їх систематичного ризику. Пізніше ця модель була вдосконалена Джоном Лінтнером в 1965 році, Яном Моссиним в 1966 році і іншими дослідниками.

Модель оцінки опціонів. Ця модель запропонована американськими економістами Фішером Блеком і Майроном Ськоулзом в 1973 році в роботі «Ціноутворення корпоративних зобов'язань». Модель відображає теоретичну концепцію авторів про умови ціноутворення такого роду фінансових активів. Пізніше були розроблені альтернативні моделі цього вигляду, зокрема, модель Роберта Мертона в роботі «Теорія раціонального ціноутворення опціонів», опублікованою в 1973 році; модель Джона Кокса і Стефена Росса в роботі «Ціноутворення опціонів в альтернативному стохастичному процесі», опублікованою в 1976 році, та інші.

Третя група концепцій

Гіпотеза ефективності ринку. Ця гіпотеза була висунута в 1970 році американським економістом Юджіном Фама в роботі «Ефективні ринки капіталу: огляд теоретичних і практичних досліджень». Вона відображає залежність цінової ефективності фондового ринку від рівня інформаційного забезпечення його учасників. Залежно від умов інформаційного забезпечення учасників слід розрізняти слабку, середню (напівсильну) і сильну цінову ефективність фондового ринку. Ця гіпотеза дала імпульс багаточисельним дослідженням в області прогнозування підвищеної прибутковості окремих видів коштовних паперів, пов'язаної з їх недооцінкою ринком.

Концепція агентських стосунків. Авторами цієї концепції є американські дослідники Майкл Дженсен і Уїльям Меклінг, що опублікували її в 1976 році в роботі «Теорія фірми: управлінська поведінка, агентські витрати і структура власників». Дана концепція передбачає, що діяльність менеджерів (агентів) лише тоді буде направлена на реалізацію головної мети управління фінансами, якщо вона додатково стимулюватиметься їх участю в прибутку і відповідно ефективно контролюватися власниками.

Концепція асиметричної інформації. Авторами цієї концепції є американські економісти Стюарт Майерс і Ніколас Майджлаф, що опублікували її в 1984 р. в роботі «Корпоративне фінансування і інвестиційні рішення в умовах, коли фірми володіють інформацією, якої не мають в своєму розпорядженні інвестори». Суть її у тому, що потенційні інвестори — можливі покупці коштовних паперів компанії мають в своєму розпорядженні про її діяльність менший об'єм інформації, чим її менеджери. В результаті асиметричної інформації інвестори несуть згодом певні фінансові втрати.

Арбітражна теорія ціноутворення. Вона була розроблена американським професором Стефеном Россом в 1976 році і викладена в його роботі «Арбітражна теорія ціноутворення фінансових активів». Основу цієї теорії складає положення про те, що на конкурентних фінансових ринках «арбітраж» (спекулятивні операції, засновані на різниці ринкових цін на окремих ринках) забезпечує вирівнювання реальних ринкових цін окремих фінансових активів відповідно до рівня їх ризику і прибутковості. Пізніше (у 1984 р.) на основі конкретизації цих чинників дані моделі оцінки були уточнені Річардом Роллом і Стефеном Россом в роботі «Використання теорії арбітражного ціноутворення при стратегічному планеруванні інвестиційного портфеля».

2. Аналіз застосування закордонного досвіду фінансового менеджменту в окремих сферах діяльності

2.1 Аналіз закордонного досвіду ведення та використання офшорного бізнесу

Якщо розглядати установу офшорної компанії як реалізацію права платника податків «вибирати будь-які допустимі законом методи для зменшення податкових зобов'язань» і здобуття більшої свободи дій, то розробку і прийняття «антиофшорного» законодавства слід вважати втіленням права держави відстоювати свої національні інтереси і обов'язки проводити економічну політику на благо всього народу, а не окремою, найбільш забезпеченій частині населення. Отже, перейдемо до розгляду міжнародного досвіду, накопиченого в області регулювання державою процесів, що відбуваються в офшорному бізнесі. Перш за все, зупинимося на податкових гаванях, пільгових юрисдикціях і нетрадиційних офшорних зонах. Дані держави отримують додаткові фінансові вступи від резидентів інших країн, тобто по суті витягують для себе прибуток ні з чого, адже офшорні структури фінансують свою діяльність із зарубіжних джерел, бізнес ведуть за кордоном, але при цьому в офшорній юрисдикції вони свої капітали, роблять необхідні, хай і невеликі, відрахування, розвивають її внутрішню інфраструктуру, забезпечують додаткову зайнятість населення і тому подібне Відповідно до цього прийнято виділяти три групи стратегічних цілей, які переслідує держава, створюючи офшорну зону. Економічні цілі:

залучення іноземних інвестицій;

зростання валютних вступів в економіку всієї країни або її окремого регіону від реєстраційних зборів.

Соціальні цілі: прискорення розвитку країни в цілому або конкретній території в її складі; підвищення зайнятості і рівня доходів населення; «створення шару висококваліфікованої робочої сили за рахунок вивчення і впровадження на практиці світового досвіду у сфері організації, управління, фінансів; виховання культури менеджменту, орієнтованої на світові вимоги до технології управління».

Науково-технічні цілі: впровадження передових зарубіжних технологій, перш за все інформаційних, в області сучасних засобів зв'язку і банківської справи. Зрозуміло, що на практиці ці цілі можуть коректуватися залежно від конкретної ситуації і типа офшорної юрисдикції. Наприклад, цілеспрямована податкова політика таких пільгових холдингових юрисдикцій, як Нідерланди і Люксембург привела до того, що вони не лише залучили величезні додаткові засоби в свою економіку, але і самі стали найбільшими світовими інвесторами. При цьому для використання переваг офшорного бізнесу невеликі економічно слаборозвинені країни, як правило, йдуть по шляху перетворення всієї країни на офшорну зону і відповідно цьому організовують структуру національної економіки. Детальний аналіз даного питання показує, що наявність в законодавстві країни або її відособленої частини спеціальних положень, що надають відповідні пільги іноземним інвесторам або бізнесменам, робить її офшорною юрисдикцією лише на папері. Для того, щоб вона перетворилася на офшорну зону, що реально діяла, необхідно створити на її території необхідну інфраструктуру, що включає достатнє число підготовлених професійних кадрів, високорозвинені сучасні засоби комунікації, банківський сектор, забезпечити політичну стабільність, завоювати авторитет або як мінімум добитися популярності на міжнародній арені. Вирішальним чинником може виявитися зацікавленість в успішному функціонуванні офшорної зони певних впливових кругів розташованого поблизу потужного держави або групи країн. Так, експерти відзначають, що при правлінні генерала Нарьеги Панама була головним притулком в банківському бізнесі для американців, але коли Нарьега втратив довіру США із-за своїх зв'язків з наркомафією, «гарячі гроші» відразу ж були евакуйовані з країни. Для економічно розвинених країн, що мають авторитет у всьому світі, найбільш простим, не вимагаючим зайвих витрат кроком на дорозі використання можливостей офшорного бізнесу собі на благо є дозвіл реєстрації на своїй території громадянам інших країн нерезидентних компаній, які повинні дотримуватися в своїй діяльності «класичних» офшорних принципів, або надання офшорного статусу компаніям, що здійснюють певний вид діяльності. Сьогодні по цій дорозі пішли багато країн, у зв'язку з чим вже можна говорити про існування стійкої тенденції збільшення кількості країн, що надають так само офшорні послуги. Часто такі країни стають проміжними ланками на дорозі фінансових потоків між країнами з нормальною системою оподаткування і офшорними юрисдикціями. У цій ситуації останні країни вимушені вживати заходи у відповідь як адміністративного, так і економічного характеру. [1]

При цьому адміністративні, тобто заборонні, міри стосуються посилювання контролю з боку держави за власними громадянами, які використовують в своїх цілях іноземні підприємства, і за діяльністю на своїй території іноземних юридичних і фізичних осіб. Проте заборонні заходи мають бути економічно доцільні. Приклад подібного підходу можна знайти в офшорному досвіді Ірландії, де дохід її резидентних підприємств, що витягує з іноземних джерел, не підлягає оподаткуванню в Ірландії. Інше вирішення даної проблеми може дати вивчення досвіду використання американської LLC. Оскільки її дохід обкладається лише як персональний дохід її партнерів, то в тому випадку, якщо учасник LLC — нерезидент США і діяльність він веде за межами США він не підлягає оподаткуванню в цій країні.

Таким чином, нерезидентний учасник LLC може вести діяльність від імені своєї компанії всюди в світі і не підлягати оподаткуванню в юрисдикції реєстрації корпорації. Проте як тільки діяльність компанії переміщається в США, вона відразу ж підпадає під американське оподаткування. Додаткові можливості виникають в тому випадку, якщо членами LLC є резиденти різних країн, включаючи материнську юрисдикцію. Ще один варіант взаємин національної економіки і офшорного бізнесу — дозвіл реєстрації нерезидентних компаній в своїй країні або використання офшорних зон, що існують на частини своїй території. При цьому задіюються офшорні території, що історично склалися, або створюються нові офшорні зони. Проте в даному випадку не все так просто, і в світовій практиці є як позитивний, так і негативний досвід. Як приклад позитивного досвіду приведемо Францію, Італію, КНР Великобританію і США. Розглянемо один з варіантів взаємин нормальної в податковому відношенні держави і офшорної юрисдикції на прикладі Франції і Князівства Монако.

Враховуючи, що «вже можна говорити про загальну тенденцію зміни податкової політики в різних країнах: уніфікація податкових систем, перенесення тягаря податкового тягаря на фізичних осіб», слід зробити вивід про поступове зростання ролі Монако в офшорному бізнесі як податковій гавані для фізичних осіб. Особлива стаття — взаємини Монако і Франції, що патронує його. Видний експерт в області офшорного бізнесу Е. Шамбост відзначав із цього приводу: «Переміщення грошових коштів, здійснюване через Монако, проходить через рахунки зони, що знаходиться у веденні Банку Франції. В таких обставинах Франція зацікавлена в збереженні князівства як податкового раю; можна вважати, що Франція, на чиїй території знаходиться Монако, і є його державою-покровителькою». Таким чином, можна прийти до висновку про сприятливі перспективи існування в майбутньому цієї офшорної юрисдикції. Окрім цього слід також визнати, що в'язка Франция—Монако є вдалим зразком використання у власних цілях звичайною (у податковому сенсі) державою залежної від нього офшорної юрисдикції. Вивчення накопиченого в цій унікальній справі досвіду, безумовно, цікаво, але спроба використовувати його в чистому вигляді стосовно України, принаймні на даному рівні її розвитку, не дасть позитивного результату. Адже поряд з Україною просто немає такої держави, що історично склалася, входить в її систему валютного контролю і має пільгову податкову систему. Спроба свідомого створення подібної освіти на своїй території також не дасть бажаного результату. Причин можна назвати безліч: економічна криза, що продовжується, політична нестабільність, відсутність в країні ефективної і надійної банківської системи, законодавча база що знаходиться на стадії формування відсутність довіри іноземних бізнесменів до українських фінансових організацій і так далі в даній ситуації переведення свого стану до України може бути продиктований не пошуком економічної безпеки і стабільності, а якими-небудь авантюрними міркуваннями.