Марафон - іспит, що вимагає витривалості. Проте його з успіхом долають навіть люди літнього віку. Марафон став тим видом спорту, де вік не є для людини перешкодою.

Особисті мотивації виявляються на більш пізніх етапах. На наш погляд, марафон - це джерело задоволення, що допомагає людині знайти себе. Ми ставимо самих себе в такі умови, у яких нам ніхто не може допомогти, і залишається розраховувати тільки на свою цілеспрямованість, спритність і силу. Ми ведемо боротьбу на межі можливостей, що в сучасному світі трапляється не щодня.

РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ЖІНОЧОГО МАРАФОНУ

2.1 Зародження жіночого марафону

Відомо, що в першому олімпійському марафоні 1896 р. взяла участь жінка. Як припускають, її звали Мельпоменою. Вона пройшла дистанцію за чотири з половиною години. На жаль, перевірити ці відомості неможливо. Звичайно, незважаючи на опір суспільства, жінки робили свої перші кроки в спорті, і цілком можливо, що Мельпомена насправді існувала [1].

Історія донесла до нас і інше ім'я - Марі-Луїза Ледрю. Ця французька дівчина брала участь у марафоні в 1918 р. Її результат невідомий. Потім йде Віолета Перси, яка подолала в 1926 р. відстань, що відокремлює Віндзор від Чесвика (Великобританія). Її результат - приблизно 3:40.22. У Марафоні Західної півкулі (Каліфорнія, 1963) дві жінки брали участь неофіційно. Одній з них навіть довелося боротися врукопаш з офіційним представником Національного союзу аматорів атлетики, який намагався завадити прийняти участь у змаганнях, а іншій, Мері Леппер, удалося прийти до фінішу з результатом 3:37.07. У 1964 р. жінка все-таки домоглася права брати участь у марафоні на законній підставі. Вона прийняла старт на 4 хв. раніш чоловіків і показала час 3:27.45. Це була Дейл Грейг, її результат став кращим у світі серед жінок.

Однак наступний рекорд був зафіксований вже в Новій Зеландії, де чемпіонка цієї країни в бігу Міллі Сімпсон пробігла марафон за 3:19.33. Потім у Торонто (1967 р.) тринадцятилітня Морін Уілтон у марафонському забігу - у ньому брали участь 28 чоловіків - прийшла до фінішу шостою, показавши час 3:15.23. У тому ж році у ФРН Анни Педе-Ердкамд поліпшила цей результат - 3:07.27. Її рекорд був здобутий тільки через три роки, коли Каролін Уолкер у Сісайді (штат Орегон) подолала марафонську дистанцію за 3:02.53.

Усе більше жінок поповнюють ряди аматорів бігу на короткі дистанції, щоб у найближчому майбутньому стати марафонцями.

У США самий знаменитий з марафонів - Бостонський - був спочатку доступний тільки чоловікам. Але вже в 1964 р. одна молода жінка, як глядачка цього традиційного забігу, що спостерігала за перипетіями, подумки готувалася до того, щоб прийняти в ньому участь. У 1966 р. 23-річна Роберта Гібб заявила про своє бажання долучитися до учасників Бостонського марафону, але організатори відповіли їй, що "жінки в силу своїх фізіологічних особливостей не здатні пробігти марафонську дистанцію". Це було - у 1966-му [10].

Але Роберта не упокорилася і, прийнявши відмову за виклик, почала тренуватися в бігу на дистанціях, близьких до 40 миль. За день до змагань Роберта прибула автобусом із Сан-Дієго в Бостон. Ховаючись недалеко від місця старту, вона дочекалася початку забігу і, коли забіг почався, непомітно приєдналася до марафонців. Бігуни співчутливо поставилися до неї, і вона успішно завершила дистанцію за 3 години 20 хв. Роберта прийняла також участь у забігах 1967 і 1968 р.

У 1967 р. ім'я іншої, правда менш швидкої, бігунки потрапило на газетні смуги. Двоє офіційних представників Бостонського марафону, Хили і Семпл, знайшли її присутність уже на дистанції. Кетрін Суіцер удалося "проникнути" у списки учасників марафону, сховавши своє ім'я під ініціалом К. Суіцер - таке прізвище не викликало підозр. Коли Кетрін подолала половину шляху, виникла ганебна бійка, у ході якої офіційні представники намагалися зірвати з неї стартовий номер. Як би те ні було, Суіцер фінішувала, хоча й уступила у швидкості Роберті, що у цьому забігу вислизнула від пильного ока організаторів. Після викриття Суіцер Національний союз аматорів, атлетики прийняв надзвичайно "мудре" рішення: заборонити спортсменці брати участь у забігу через те, що вона бігла разом з чоловіками, так до того ж без супроводу компаньйонки!

Позитивним у цьому інциденті було те, що спортсменка повернула його у свою користь, а в кінцевому рахунку і на користь усіх жінок-аматорок марафону. Вона стала одним з керівників марафонської програми, організованою фірмою "Ейвон", чия фінансова підтримка, а також допомога іншої косметичної фірми "Бон Белл" і ще ряду інших сприяли більш масовій участі жінок у забігах під егідою спонсорів. Кожна з них, якщо в неї було таке бажання, одержала можливість позмагатися [10].

Через якийсь час після ганебного інциденту в Бостоні організатори багатьох марафонів дозволили жінкам брати участь у них, незважаючи на завзятий опір Національного союзу аматорів атлетики. На одному з подібних забігів (у Нью-Йорку) жінкам дозволили виступити в змаганнях, але з умовою, що вони приймуть старт на 15 хв. раніш чоловіків - спортсменки повинні бігти окремо. Коли роздався стартовий постріл, усі жінки сіли на землю. Вони просиділи чверть години, а потім побігли разом з чоловіками, так сказати записавши на свій рахунок цей 15-хвилинний "штраф". Нарешті в 1972 р. і в Бостоні допустили жінок до старту. Ніна Кушик установила перший офіційний жіночий рекорд у марафонському бігу - 3:10.21. У 1975 р. до фінішу прийшли 28 жінок, у 1978 р. їх було вже 186, а в 1982 р. - 482. Стосовно числа чоловіків, що завершили дистанцію, це складає 1,5; 4,6 і 9,6 %, причому тут враховані результати, що входять у розряд офіційно зареєстрованих.

У 1983 р. Джоан Бенуа стала переможницею серед жінок у Бостонському марафоні - 2:22.43. Сталося це раніш, до 1957 р., і вона випередила б усіх чоловіків, що пробігли повну дистанцію на змаганнях, які тоді відбулися, (деякі з забігів були укороченими). Так, воістину "жінки в силу своїх фізіологічних особливостей не здатні пробігти марафонську дистанцію".

Незважаючи на те що Бостонський марафон привернув до себе найбільшу увага завдяки широкій участі в ньому жінок, він був не єдиним у цьому роді. Жінки заявляли про себе й в інших країнах, однак, не вважаючи декількох найбільш великих змагань, проведених у ФРН і Франції, справді масовий характер жіночий біг набув у США. Проте єдиною американкою, що зуміла поліпшити світовий рекорд, стала Жаклін Гансен: європейки двічі уступали їй пальму першості. Вона також уперше серед жінок подолала рубіж за 2 години 40 хв. Француженка Шанталь Ланглас двічі показувала кращий результат у світі, Ліана Вінтер із ФРН стала рекордсменкою світу один раз, а її співвітчизниця Криста Валенсік - двічі. У 1977 р. жіночий рекорд складав 2:34.48.

У жовтні 1978 р. загальна увага була прикута до Нью-Йоркського марафону. Завдяки допомозі спонсорів організатори запросили на змагання кращих спортсменів, переможців чекала грошова винагорода. Забіг перетворився в двобій найсильніших бігунів. Однак серед жінок переможницею тоді виявилася не відома нікому в США бігунка, що не брала участь раніше у великих змаганнях. Норвезька вчителька Грете Вайц, краща в себе на батьківщині в бігу на середні дистанції, установила новий світовий рекорд - 2:32.30. У підтвердження тому, що її видатний результат 1978 р. не був випадковістю, вона побила свої власні рекорди в 1979 і 1980 р. (відповідно 2:23.33 і 2:25.42). Тепер усім стали ясно: жінки здатні пробігти марафонську дистанцію, так ще і з високими результатами. У наступні два роки жінки всюди демонстрували свою готовність прийти до фінішу швидше ніж за 2,5 години. І в 1981 р. рекорд Грете Вайц упав. Цього разу усі заговорили про новозеландку Еллісон Роу, що взяла старт у Нью-Йорку і подолала дистанцію за 2:25.29. У наступному році Грете Вайц вже в четвертий раз перемогла в Нью-Йоркському марафоні, правда не установивши рекорду [1].

У 1983 р. Лондонський марафон стартував усього лише за день до Бостонського. У Лондоні Грете Вайц прийшла до фінішу першою і повторила світовий рекорд Еллісон Роу.

Наступного дня в Бостоні на старт вийшли Роу і Джоан Бенуа, що недавно показала кращий час серед американок (2:26.11). Бенуа, що бігла разом зі своїм тренером в ідеальних погодних умовах, поліпшила свій результат і установила новий світовий рекорд - 2:22.42. Вона мчалася як одержима і подолала половину дистанції за 1:08.23. І хоча її перемога була злегка затьмарена присутністю поруч з нею на дистанції її тренера Кевіна Райена (Нова Зеландія), показаний спортсменкою час з'явився черговим стрибком в еволюції жіночих рекордів у марафоні.

Таблиця 1. Еволюція жіночих рекордів світу в марафонському бігу

Вчений Ернста ван Аакена із ФРН спочатку був висококваліфікованим марафонцем, потім пішов на тренерську роботу, написав кілька книг про підготовку бігунів. Він - прихильник бігу як оздоровчого засобу, думаючи, що біг не тільки зміцнює здоров'я, але і дає людям заряд бадьорості, сприяє збільшенню тривалості життя людини. Його система занять містить у собі повільний тривалий біг, який змінюється ходьбою. У результаті нещасного випадку (коли від тренувався на вулиці, його збила машина) Ернста ван Аакена розбив параліч, і він виявився прикутим до крісла-каталки. Тоді вчений вирішив пожертвувати частину отриманої ним страхової суми на розвиток жіночого марафону. Саме Ернст ван Аакен організував і фінансував перший неофіційний чемпіонат світу серед жінок у Вальднілі (ФРН, 1974). Система проведення подібного міжнародного форуму марафонців (тоді переможницею стала Ліана Вінтер - 2:50.31) була заохочена Клубом аматорів бігу, організованим фірмою "Ейвон", що у 1982 р. нагородив переможців забігу в Сан-Франциско значними грошовими призами [11].

2.2 Розвиток та поширення жіночого марафону

Жіночий марафон змінюється дуже швидко. Оскільки вважалося, що заняття бігом згубні для жіночого організму, участь їх в олімпійських дисциплінах завжди було обмеженим. До 1980 р. жінкам заборонялося змагатися в бігу на дистанції, що перевищують 1500 м. Групою жінок (серед них були Джекі Гансен і Ніна Кушик) за підтримкою Кетрін Суіцер і фірми "Ейвон" була почата спроба змінити укорінене недовірливе відношення до жіночого бігу з боку МОК і Міжнародної аматорської легкоатлетичної федерації. Так, солідним людям похилого віку довелося вивчити представлені ентузіастами жіночого бігу докази, зокрема, того, що марафонським бігом займаються представниці принаймні 24 націй (у той же час "правило участі 24 націй" не застосовується до інших видів спорту, що входить у програму олімпіад), що жінки не непритомніють на фінішній лінії і т.д. і т.п.. Зрештою МОК здався: жіночий марафон був включений у програму Олімпійських ігор Лос-Анджелеса 1984 р. Сюди також увійшов біг на 3000 м для жінок, хоча дистанція 5000 м у програмі дотепер відсутня!