ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ МАРАФОНСЬКОГО БІГУ

РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ЖІНОЧОГО МАРАФОНУ

2.1 Зародження жіночого марафону

2.2 Розвиток та поширення жіночого марафону

2.3 Перспективи розвитку жіночого марафону

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ТА ОБМЕЖЕННЯ УЧАСТІ ЖІНОК У МАРАФОНАХ

3.1 Жінка чекає дитину

3.2 Особливості потовиділення

3.3 Особливості харчування марафонців

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Останнім часом інтерес жінок до бігу стрімко зріс. У США жіночий біг зазнав настільки серйозних змін, що навіть самі завзяті прибічники рівноправності жінок не могли б це спрогнозувати.

На рубежі століть жінки на стадіоні, одягнені в безглузді спідниці, викликали глузування. Глядачам здавалося, що вони хочуть перевершити у фізичній силі чоловіків. Говорили і про те, що участь жінок у великому спорті не тільки зовні нежіночна, але також створює загрозу для їх здоров'я (зокрема, ставить під сумнів дітонародження). З часу першої винятково негативної реакції відношення до жінок-спортсменок пройшло такі стадії: заперечення, терпимість, нарешті, незначне схвалення і підтримку. Нині прекрасна стать проникнула в усі сфери спорту, де раніш повновладно панували чоловіка. Більш того, був зруйнований стереотип, відповідно до якого жінки в спорті не здатні зрівнятися з чоловіками. Однак домігшись права тренуватися з чоловіками на рівних, жінки можуть займатися багатьма видами спорту так само успішно, як і вони. Безумовно, і в бігу ситуація починає змінюватися саме в цьому напрямку.

Звернемося до результатів марафонських забігів. У 1913 р. Г. Грін з Великобританії установив світовий рекорд для чоловіків - 2:38.16, а через 68 років, у 1981 р., Альберто Салазар пробіг Нью-Йоркський марафоном на 30 хв. швидше - 2:08.13. Однак у 1971 р. кращим у світі для жінок був результат Бет Боннер - 2:55.22, а всього лише через 12 років Джоан Бену з Бостона перемогла в Бостонському марафоні з новим світовим рекордом - 2:22.43. Таким чином, жіночий рекорд покращився за цей невеликий у порівнянні з чоловіками період часу на цілих 33 хв.

Як тільки жінкам дозволили бігати, вони зробили кількісний стрибок у результативності, плідно використовуючи досвід, накопичений марафонцями.

Метою роботи є аналіз історії виникнення жіночого марафону.

Основні завдання роботи:

1. проаналізувати передумови виникнення марафонського бігу;

2. охарактеризувати основні аспекти виникнення та розвитку жіночого марафону;

3. розглянути особливості жіночого організму та встановлення обмежень на участь у марафонах.

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ МАРАФОНСЬКОГО БІГУ

У 1897 р. п'ятнадцять бігунів вийшли на старт, щоб пробігти 24 милі, що відокремлювали їх від Бостона. Це був другий марафонський забіг на американській землі. У 1964 р. число учасників марафону зросло до 301, а через 15 років не менш 4200 офіційно зареєстрованих бігунів стартувало в Хопкінтоні, незважаючи на введення нових кваліфікаційних норм. За останні ж роки в Америці відбувся справжній "марафонський вибух".

Марафонський біг не такий вже й старий. Бігова дистанція марафону була заснована одночасно з відродженням олімпійських ігор у 1896 р. в Афінах (Греція), хоча цей різновид бігу не входив у програму древніх олімпійських ігор. Відкіля ж виникло саме поняття "марафонський біг"? Відповідно до переказу, у 490 р. до н.е. грецький воїн Фідиппід пробіг 23 милі, що відокремлювали Марафонську рівнину від Афін, для того щоб повідомити про перемогу над персами. Найбільш романтичні джерела свідчать про те, що за кілька днів до цього він подолав не одну сотню миль, і тому, викликнувши: "Радійте! Ми перемагаємо!" - воїн упав намертво [1].

У 1896 р. довжина дистанції в цій новій олімпійській дисципліні дорівнювала приблизно 24 милям 1500 ярдам, а в Парижі (1900 р.) вона була доведена до 40 км, що було цілком логічно. У Сент-Луїсі (1904 р.) відстань залишилася такою ж, однак уже на іграх у Лондоні в 1908 р. спортсмени бігли 26 миль 385 ярдів. У Стокгольмі (1912 р.) довжина марафонської дистанції була дорівнює 24 милям 1725 ярдам, в Антверпені (1920 р.) - 26 милям 990 ярдам, а на Паризькій олімпіаді (1924 р.) була встановлена стандартна довжина марафону, рівна лондонській, - 26 миль 385 ярдів. Єдиною причиною встановлення цієї дистанції в Лондоні було бажання організаторів змагань догодити королівській родині, один із членів якої, будучи важко хворим, виявив бажання подивитися, як стартують марафонці. Так уже вийшло, що Виндзорський; замок знаходився в 26 милях 385 ярдах від фінішу. З тих пір усе нові і нові покоління спортсменів біжать ці дві додаткові милі в славу Британського королівства.

Відзначимо, що навіть 24 милі цілком серйозний іспит, оскільки фізичне і психологічне навантаження в марафонському бігу досить великі. Така дистанція надмірно важка для людини, недостатньо підготовленої. Жодний друкований виступ на цю тему не обходиться без згадування про суворі умови, у яких проходять змагання з марафонського бігу, а також про легендарні фізичні якості спортсменів, що зуміли благополучно подолати таку дистанцію. Усе це сприяло тому, що публіка стала сприймати марафон як іспит вищої складності.

Пам'ятаєте, у дитинстві марафонський біг здавався нам недосяжним. "Тільки супермени бігають марафон і терпляче переносять страждання, володіючи непомірним марнославством", - так думали ми тоді. З цієї причини ми залишили марафон для тих, хто від народження мав до нього здатності...

У будь-якій книзі по історії марафонського бігу можна знайти принаймні два класичних епізоди. Перший доходить до 1908 р., коли на Олімпіаді в Лондоні італійський пекар Дорандо П`єтрі забіг на доріжку стадіону в стані близькому до шокового і після того, як йому вказали напрямок, у якому потрібно було бігти, упав. Італієць був дискваліфікований, а перемога присуджена американському бігунові, що прийшов другим. Інший випадок відбувся в 1952 р. на Олімпійських іграх у Хельсінкі. Тоді Еміль Затопек, беручи участь у своєму першому марафоні, біг за англійським чемпіоном Джимом Петерсоном, який лідирував протягом майже всієї дистанції, а за дві милі до фінішу зійшов з дистанції [1].

Спортсмени минулого не були готові до марафону. Вони мало знали про реакції організму на стресову ситуацію і зовсім мало про те, як варто проводити тренування. На сучасні уявлення, вони бігали небагато. На початку століття американські спортсмени ввели біг на короткі дистанції по біговій доріжці при підготовці до усіх видів бігу, включаючи марафонський. І тільки починаючи з 1920 р. бігуни, готуючись до змагань, почали чергувати повільний і швидкий біг. Цей метод залишався основним і в наступні 30 років. Навіть Затопек тренувався в цьому одноманітному режимі з використанням бігу на довгі дистанції.

Наприкінці 40-х років німецький спортсмен Ернст ван Аакен (а пізніше Персі Черутті з Австралії) уперше ввів у програму тренувань повільний біг на довгі дистанції. Новозеландец Артур Лідьярд удосконалив наприкінці 50-х років систему тренування, основану на чергуванні "важких" днів, що включають біг на довгі дистанції, і "легких"; цього режиму тренування дотримуються в тій або іншій формі більшість спортсменів і в наші дні.

Освоєння нових методів тренування, удосконалення спортивного інвентарю (зокрема, бігового взуття), а також розробка теоретичних основ дієти і фізіології бігу сприяли значному поліпшенню спортивних показників. У 1904 р. Томас Хікс став переможцем марафону в Сент-Луїсі (тоді дистанція забігу перевищувала 40 км), показавши час 3:28.53, а в 1976 р. у Монреалі Вальдемар Цирпінскі прийшов до фінішу на 1 годину 19 хвилин раніш, подолавши при цьому на 2195 м більше, ніж призер Сент-Луїса.

Олімпійські марафонські забіги найбільш цікаві і захоплюючі, хоча спортсмени, що беруть участь у них, не завжди показують кращий час. Бігуни займають три перших місця, тобто змагаються за одержання медалей. Шкода, що бігун, що зайняв четверте місце, не одержує нагороди, навіть якщо він і показав чудовий час. Проте історія олімпіад знає чимало визначних досягнень. У 1952 р. Затопек, перемігши в першому марафоні, завоював свою третю золоту медаль на олімпійських іграх [11].

Пізніше світ заговорив про Абебе Бікіле, спортсмена з Ефіопії, що бігав босоніж і після двох олімпіад поліпшив рекорд Затопека на цілих 8 хв. (рекорд Бікіли - 2:15.17). Через 4 роки в Токіо Бікіла встановив новий рекорд - 2:12.12. Він стартував у туфлях, а потім скинув їх і продовжував бігти босоніж. У розквіті слави спортсмена осягла жорстока невдача - він потрапив в автомобільну катастрофу. Переможцем на Олімпіаді в Мехіко став його співвітчизник Мамо Волде; у Мюнхені він прийшов до фінішу третім.

Френку Шортеру перемога в Мюнхені дісталася легко. Він показав майже рекордний час, усього на 8 с. відстаючи від токійського результату Бікіли. У Монреалі він побив рекорд Бікіли на 2 хв., однак фінішував на цілих 50 с. пізніше переможця, спортсмена з ГДР Вальдемара Цирпинського (2:09.55). Динаміка олімпійських рекордів більш ніж за 80-літню історію марафонського бігу показана на мал. 1.

Рис. 1. Динаміка марафонського бігу

Після олімпійських ігор Бостонський марафон - самий представницький. Змагання в Бостоні - це серйозний іспит для багатьох кращих бігунів. Змагання тут проводяться щодня. Незважаючи на те що Бостонський марафон завжди користувався величезною популярністю і залучав кращих бігунів міжнародного класу, жоден з олімпійських чемпіонів не одержав у ньому перемоги. Трьом з них удалося зайняти 2-е місце. Це були Хікс (1904 р.), Хейєс (1908 р.) і Стенрус (1926 р.). Бікіла виявився усього лише на 5-му місці в 1963 р., а Мамо Волде в тому же забігу фінішував дванадцятим. Шортер зайняв 20-е місце(1978 р.), після тріумфу в Мюнхені, де він завоював золоту медаль [9].

У США проходять і інші традиційні змагання з марафонського бігу, деякі з них одержали широку популярність і за останні кілька років залучили учасників більше, ніж Бостонський марафон. Марафон у Гонолулу, що є одним з найбільш значних, оскільки на ньому було встановлено два рекорди – найкращий і найгірший час марафону, - займає друге місце. Інший традиційний марафон виник порівняно недавно в Чикаго й одержав назву Мейор Дейлі, у 1977 р. він став четвертим за кількістю бігунів, що прийшли до фінішу - 2131 осіб. Звичайно з певних причинах дистанцію залишає близько 15-20% від загальної кількості учасників. У забігу Мейор Дейлі був поставлений своєрідний рекорд світу - близько 60 % бігунів не фінішували. Подібною статистикою навряд чи можна пишатися. А у Бостоні в цю категорію потрапили всього 5 % бігунів (до речі, там були введені кваліфікаційні норми), хоча в цьому марафоні відзначалися результати, що перевищують 4 години.

За останні роки виник цілий ряд нових марафонів, регулярно організовуваних у США. Армія марафонців поповнюється. Щорічно проводиться понад 200 марафонський забігів, а скільки людей бігає просто так у свої вихідні дні!

Викликає здивування не стільки сама участь у змаганнях, скільки самовідданість спортсмена, що виявляється в процесі тренування [22].

Біговий "бум" почався в 1967-1968 р., коли були опубліковані роботи Білла Боуермана і Кеннета Купера. Біг став заняттям, що заслуговує поваги. Купер стверджував, що фізична підготовленість людини може бути виміряна завдяки аеробіці - системі підрахунку очок, що враховує обсяг навантаження на серце і легені бігуна. Він також доводив можливість визначення ступеня впливу на організм Люди таких видів спорту, як біг, плавання, велосипедний спорт, і менш "вигідних" - тенісу і гольфу. Однак якби ми додержувалися рекомендацій Купера і прийняли збалансовану програму фізичних вправ, що сприяють поліпшенню фізичної підготовленості, нам би довелося дотримуватися свого роду дієти у відношенні регулярного фізичного навантаження, тобто бігати не більш двох миль 4 або 5 разів у тиждень. Природно, ми не могли так діяти. Величезна кількість людей, готуючись до марафону, пробігає набагато більше, 60-100 миль у тиждень. Але що ж є мотивацією для людини, що ж вступає в боротьбу за досягнення мети - 26 миль 385 ярдів?

Цікаві дослідження, проведені в Гарварді з метою з'ясувати, що відбулося з випускниками університету за останні 50 років, а також за їх станом здоров'я установити, чи існує залежність між серцевими захворюваннями і фізичними вправами. Результати досліджень виявилися несподіваними. Було встановлене існування порогу фізичної активності. Висновок, до якого прийшли вчені, був наступним: якщо рівень фізичної активності нижче цього порогу, то відбувається ослаблення опірності організму до серцевих захворювань. У тому випадку, якщо рівень фізичної активності його перевищує, імовірність виникнення серцевих захворювань у людини значно знижується. Цей рівень відповідає такій фізичному навантаженню, що жадає від людини енерговитрат у 2000 калорій, що еквівалентно біжу на 20 миль. А це трохи більше, ніж рекомендував Купер для досягнення необхідної фізичної підготовленості [1].

Доктор Томас Басслер, каліфорнійський патолог, стверджує, що жоден з бігунів, що пробіг марафонську дистанцію менш ніж за 4 години, не страждає серцевими захворюваннями. Подібні підбадьорюючі заяви можуть бути піддані критиці з боку більш обережних дослідників в області медицини. Справедливо те, що марафонський біг сам по собі не створює імунітету. Справа тут в іншому: марафонець веде здоровий спосіб життя, звичайно регулярно тренується, не курить, добре спить і надзвичайно дбайливо відноситься до свого тіла. Як правило, він дотримується дієти, що включає свіжі фрукти й овочі, уживає їжу зі зниженим вмістом жирів (з особливою обережністю він відноситься до м'яса). Цілий ряд досліджень показав, що паління, переїдання (зокрема, споживання великої кількості жирів), гіподинамія впливають на організм людини. Тільки усунення всіх цих негативних факторів приводить до збільшення тривалості людського життя.

Серед аматорів бігу можна зустріти людей, які цікавляться марафоном у надії вберегти себе від серцевих захворювань, і тих, хто почав займатися регулярними фізичними вправами у результаті перенесеного ними серцевого інфаркту. Усе це можна розглядати як мотивацію для занять марафонським бігом. Однак дати вичерпну оцінку мотивації нелегко [11].