139067 (Традиции ислама), страница 3

9. Від покриття голови та верхньої частини ступні. Навіть у воду голову не слід окунати.

10. Від знаходження під парасольками, дахами автомобілей, літаків. Заборона не поширюється на пістійні приміщення: кімнати у будинку, тощо.

11. Від обрізання нігтів, гілок дерев, покосу трави, тощо.

12. Від використання косметики, прикрас та розпису.

13. Від носіння зброї, за винятком тих випадків, коли це продиктовано необхідністю.

14. Від потирання чи чесання тіла.

Потім паломники прямують до Кааби, пістійно повторюючи фразу „лаббайк”. Післе семиразового ходіння навкруги Кааби („сай”) у особливому місці, яке називається "макам Ібрахім" (стоянка Авраама), вони здійснюють молитву. Після цього паломники сімь разів пробігають відстань між пагорбами Сафа та Марва, п’ють воду зі священого джерела Замзам, яке розташоване неподалік. Нарешті, відрізавши шматочок нігтя чи пасмо волосся, знімають з себе іхрам.

Для продовження хаджу паломники знову зодягають іхрам та прямують до долини Арафат, розташованій у 24 километрах від Мекки, де проводять у молитвах дев’ятий день місяця зу-ль-хіджжа з полудня до заходу сонця. Післе заходу сонця вони йдуть до "маш’ар аль-харам" (Священому монументу) у 15 километрах від Мекки, де залишаються до ранку. Зі сходом сонця вони вирушають у розташовану неподалік долину Міна. Цього дня починається свято жертвоприношення. Паломники кидають сімь каменців в один з трьох особливих стовпів ("джамарат ’укба") та здійснюють обряд жертвоприношення, після чього чоловіки голять голови, а жінки обрізають пасмо волосся (цей обряд називається "таксир").

У цей же день чи наступного дня вони повертаються до Мекки, здійснюють прощальний обхід навкруги Кааби, який супроводжується читанням молитвою, ритуальний біг між пагорбами Сафа та Марва. Одинадцятого та дванадцятого зу-ль-хіджжа паломники відвідують долину Міна, де кидають каменці „джамарат” зараз вже у всі три стовпи – по сімь каменців щоденно у кожен стовп, при цьому ночи, які передують цим двом дням, вони зобов’язані проводити у долині.

Відвідання Мекки у будь-який інший час із здійсненням усіх ритуалів (крім жертвоприношення) називається малим паломництвом („умра”).

Якщо паломник не може дістатися до Кааби, щоб завершити хадж чи умру, якщо він захворів чи заблукав, зуcтрівся з ворогом чи з будь-якою іншою перешкодою, яке затримало його, то йому потрібно принести в жертву те, що він зможе. Кожний паломник, що затримався, може самостійно принести в жертву одного барана (вівцю), а сім паломників можуть разом принести в жертву одну верблюдицю (верблюда) чи одну корову (бика). Потім він повинен поголити голову та звільнитися від іхраму, тому що так піступив Пророк та його прибічники, коли язичники не дозволили їм увійти до Мекки у рік підписання Худейбійського миру. Якщо ж паломник не має можливості здійснити жертвоприношення, то він повинен піститись протягом десяти днів й лише піся цього зняти іхрам. Схожим чином піступають паломники під час перерваного хаджа (хадж таматту).

Хадж здійснюється у певний час, і той, хто вірішив виконати цей обряд, не повинен у цей період мати близкість з жінкою, не повинен грішити та сваритися. Потім Аллах наказав мусульманам готуватися до хаджу. Запасаючись необхідними припасами, паломник позбавляється від необхідності звертатися за допомогою до людей та зберігає свою гідність. Якщо ж він бере з собою додатковий провіант, то може допомогти іншим мандрівникам та ще більше наблизитися до Господу. Суть паломництва у тому, щоб мусульманин принизився й покорився Аллахові, наблизився до нього за допомогою будь-яких праведних вчинків та очистився від грехів. Таке паломництво є благочестивим, та нагородою за нього може бути лише Рай. І хоча грішити забороняється у весь час та всюди, під час паломництва усі послані Аллахом заборони стають ще більш суворими.

Таким чином паломники виконують ритуали хаджа, кожен з яких символизує певну історичну подію, нагадує необхідність морального удосконалення людини, а також відображає певний аспект суспільного буття.

Навіть тоді, коли аш-шахада, молитва, піст й милостиня були суворо обов’язкові по усій формі, хадж до Мекки та Медини, тобто міста, де відбувалася діяльність Мухаммада, не було неодмінним обов’язком. Справа у тому, що далека мандрівка у ці міста, особливо, коли вона здійснюється віруючими з інших країн, пов’язана зі значними матеріальними витратами й усілякими іншими перешкодами. Але кожний повнолітній мусульманин, чи то чоловік чи жінка, повинен прагнути до здійснення священого обряду хаджа хоча б раз у житті. Святість хаджа є безмежною. Здійснюючи паломництво, мусульмані з усіх континентів земного шару, незалежно від національності й кольору шкіри, політичних поглядів та переконань, на деякий час відрешаються від метушні, щоб предстати перед своїм Господом на землі пророков, освяченої негаснучим світлом Священної Кааби, та звернутися до Нього з проханням про милість: "И паломничество к Дому [Священной Каабе] – долг для людей перед Богом, тех, кто в состоянии это сделать. А кто не верует [имеет возможность, но не выполняет предписание Творца,] – воистину, Всевышний не нуждается ни в ком из всех миров" [14, 3:97].

Люди, які здійснили хадж, мають право носити зелену чалму та носять почесне звання хадж чи хаджия, яке розглядається мусульманами у якості майже святої людини. Його пістійно запрошують на частування, надсилають подарунки. Привезена з джерела Замзама вода, яка шанується як свята та, що має цілющі властивості, нерідко стає предметом спекуляцій.

У час джахілійї (неуцтва, темряви) люди вважали, що торгівля, а також перевезення та доставка у різноманітні пункти призначення пасажирів та вантажів в період хаджа є справами протизаконими та гріховними (харам). Вони гадали, що для людей, які займалися подібними справами, обряд паломництва губить свою силу. Тому в період хаджа у мусульман виникало природнє бажання упевнитися у тому, чи зберігає свою силу положення епохи джахілійї, чи, згідно поглядам Ісламу, вони втратили своє значення. Тогда й був приведений аят, у якому повідомлялося: "Вы не совершите греха, если [во время хаджа] будете искать милости от своего Господа" [14, 22:50].

Цей аят оголушує невірним положення, яке існувало в епоху джахілійї, згідно якому торгівля під час хаджу вважалася гріхом. У ньому повідомлялося, що комерційна та подібна діяльність в період хаджу не підлягає засудженню та що люди можуть вільно користуватися прибутками, які здобуваються своєю працею та турботами. Як вказується у мусульманській літературі, присвяченій різноманітним аспектам хаджу, цей аят, на додаток до етичних, політичних та культурних моментів, торкається також й економічного аспекту паломництва, суть якого полягає у тому, що прибуття мусульман з різних країн світу до Кааби та їх масовий збір для цілей паломництва можуть бути добрим фундаментом для спільного руху на користь економічного розвитку мусульманських держав. Цей велетенський з’їзд дозволяє людям, розум яких зайнятий економічними проблемами, зустpiчaтиcя один з одним безпосередньо до чи післе здійснення обрядів паломництва та спільними зycиллями сприяти укріпленню основ економічного життя мусульманських країн. Так, наприклад, завдяки правильно організованому торгівельному обміну вони могли б побудувати сильну та стійку національну економіку, яка набула б незалежного характеру, позбавилась необхідності звертатися зі своїми потребами до недругів та іноверців. Подібні комерційні контакти самі по собі є засобом укріплення позицій мусульманських держав у їх протистоянні ворогам ісламу. Проте, з іншого боку, очевидно, що комерційна діяльність повинна грати другорядну роль по зрівнянню з етичними та релігійним цілями хадджжу та в ніякому разі не займати домінуючу по відношенню до них. На щастя, у паломників достатньо часу для усіх цих занять як до, так і післе здійснення ритуалів поклоніння.

Слід відмітити, что паломництво до святих міст, особливо до Мекки й Медини, грає далеко не останню роль у пропаганді ісламу серед певної частини населення.

2.4. Закят

Закят є одним з стовпів ісламу. Це не звичайна милостиня, не виявлення доброти та милосердя, не державний податок, яким деякі люди нехтують. Закят – обов’язок, який був посланий Аллахом та який виконується мусульманами в інтересах свого суспільства.

Всевишній Аллах відносно обов’язковості закяту каже: «Богобоязненные, так же те, кто уверовал в сокрытое, совершают молитву, и выплачивают с того, чем мы их наделили» [14, 2:3].

„Вам не достичь благочестия, покуда не будете делать жертвований из того, что любите" [14, 3:86].

"Каждое пожертвование, какое ни пожертвуют они, малое ли оно будет или большое... записано будет за ними, для того, чтобы богу наградить их наилучшим благом.." [14, 9:122].

Мусульмані вірять, що милостиня звільняє від гріха та сприяє досягнення райської насолоди. Вона має дві форми: „закят" й „садака". „Закят" в ісламській теократичній державі означає податок, що виплачується натурою. Сьогодні більш поширену форму має „садака", тобто добровільне даяння („милостиня за раптовим спонуканням”) на користь бідного, каліки чи на користь мечеті.

Закят повинні сплачувати мусульмані, які досягли зрілого віку, вільні та разумні, що володіють певним майном та лише у тому випадку, якщо розмір цього майна досяг певного мінімума (нісаба, який рівняється 85 грамам золота).

Витрачається закят на мінімум матеріального та духовного достатку усіх, хто терпить нестатки. Пророк Мухаммад сказав: "Той, хто лягає спати ситим, а сусід його голодний, той – не з нас".

Іслам виховує в людях почуття єдності та необхідності піклування про інших, в першу чергу – про своїх близьких. Та й необхідно зауважити, що це усе робиться мусульманами не з корисливих цілей, а лише для того, щоб бог був задоволений рабами своїми, які вміють користуватися подарованим їм на час благами.

У сурі «Аль-Ан`ам» аят 141, звертаючись до віруючих, каже: «Вкушайте плодов этих, когда созревают они и отдавайте должное в день жатвы (в том числе в день сбора плодов и овощей) и не расточительствуйте. Воистину Он не любит расточительных».

Цей аят чітко вказує на обов’язковість видачі десятини (гушеру) на користь бідних, жебраків, сиріт, немічних з усього, що вирощується на землі (фрукти, овочі, корніплоди, злакові). Також Мухаммад наказував: „Из того, что орошается небом и источниками, а так же из того, что питается водой по средствам своих корней (т.е. естественным путем, без вмешательства человека) - десятина, а из того, что орошается поливом (самим человеком) – половина десятины”.

Закят Аль-фітр - обов’язковий вид закяту. Передають цю милостиню аль-фітр, починаючи з заходу сонця останннього дня місяца пісту, до здійснення святкового намазу. За думкою багатьох вчених, закят аль-фітр є обов’язковим для кожного, хто у святковий день має усе життєво необхідне для себе та своєї родини та при цьому у нього залишається можливість виплатити закят аль-фітр. Аль-фітр є обов’язковим як для взрослих, так и для дітей. Голова родини виплачує його за себе та за усіх, хто знаходиться на його матеріальному забезпеченні.

Аллах у Корані вказує 10 напрямків витрачення коштів закяту:

1. Бідним мусульманам, які не мають можливості заробляти на життя: сироти, вдови, безробітні.

2. Мусульманам, які терплять нестатки, та не мають елементарних засобів існування.

3. Тим мусульманам, які займаються збіром та розподілом закяту.

4. Мусульманам, які нещодавно прийняли іслам, які ще слабкі у релігійності.

5. Для викупу та звільнення рабів чи полоних мусульман.

6. Мусульманам-боржникам для їх звільнення від залежності, що була викликана тиском обставин: природні стихії, аварії, хвороби, витрати народину, одруження, купівля елементарного житла.

7. Мусульманам, що знаходяться на шляху Аллаха, які займаються дослідженням, вивченням чи пропагандою ісламу. Ця дотація спрямована на покриття їх витрат та на допомогу у продовженні їхніх занять.

8. Мусульманам-мандрівникам, які зазанають страждань на чужій землі та потребують допомоги. Мається на увазі мандрівник-злидарь, навіть якщо він має статок у себе на Батьківщині.

Ще за життя пророк Муххамад поширив по усьoму Аравійському півострову зборщиків закят. Відправляючи їх, пророк повчав їх бути милосердними, полегшувати та при цьомy не порушувати настанови Аллаха. Застерігав їх привласнювати що-небудь з спільних коштів яким би малим це не було. Бувало, що пророк суворо карав зборщиків за порушення.

Усе вище зазначене вказує на те, що збір та розподіл закят з часів пророку було прерогативою керівництва мусульманської общини. Мусульманські вчені одностайні у тому, що на керівництві мусульманської общини лежить цей обов’язок, тому що серед людей є багаті, які не знають про закят, є скупі, які не бажають сплачувати закят.

Висновки

1. Через шість столітть після виникнення християнства з Аравіі, яка до тих пір не виявляла здібностей до світової ролі, вийшло нове вчення, повне такого внутрішнього напруження, що воно деякий час загрожувало цілковито поглинути країни, заселені послідовниками наибільш могутніх релігійних систем — християнами, іудеями, персами та індуістами. Це було вчення Муххамеда — іслам, яке розвинуло свої сили зі швидкістю, незнаною до тих пір жодною з релігій. Іслам можна розглядати як вчення синкретичене, бо він виник з впливів єврейських, християнських та місцево-арабських. Проте релігійна концепція Муххамада є оригінальною, адже він розвинув місцеву арабську ідею Аллаху у такому вигляді, який не співпадає ні з єврейським, ні з християнським уявленням про відношення Божества до людства.