138622 (Етика християнства)

План роботи:

Вступ.

1. Етика як філософська наука про мораль.

1. Християнська мораль.

1. “А я говорю вам…”.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Мораль – одна із форм духовного життя, один із найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Вона має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вибір дає нам уявлення про міру людяності суспільства і особистості.

Мистецтво та релігія, філософія та право завжди зверталися до проблем добра і зла, справедливості й гуманності, сенсу життя та щастя людини й узагальнили досвід духовних пошуків людства.

Етика як філософська наука про мораль осмислює, узагальнює, систематизує історичний розвиток моралі, історію становлення й розвитку етичних теорій, концепцій, які обґрунтували природу, сутність, специфіку, функції моралі, закономірності її розвитку та функціонування, взаємозв’язок з іншими формами матеріального та духовного життя людей.

Етика як моральна філософія – це теоретичне знання, що відбиває моральну свідомість у всій її складності та суперечливості й конкретно-історичну моральність практику в її розмаїтті та колізіях.

Саме тому етика християнства є актуальним напрямком. Сукупність зазначених факторів і обумовила вибір теми роботи.

У спеціальній літературі розгляд проблем християнської етики в роботах таких дослідників як Валеев Д.Ж., Гусейнов А.А., Лозовий В.О., Мень А. та інших.

Основна мета роботи складається у докладному вивченні етики християнстві на прикладі нагорної проповіді..

Визначена мета дослідження обумовила постановку і рішення таких задач:

1) визначити поняття етики як філософської науки про мораль;

2) розкрити поняття християнської моралі;

3) дати визначення поняття “совість”.

Об'єктом дослідження є нагорна проповідь.

Предмет курсової роботи складає етика християнства.

Методологічною основою є наукові методи, що спираються на вимоги об'єктивного і всебічного аналізу етики християнства.

Структура роботи визначена метою і задачами дослідження і містить у собі вступ, чотири розділи, висновки і список використаної літератури.

1. Етика як філософська наука про мораль.

Етимологія терміна “етика”, тобто його походження і споріднені зв’язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово “етика” виникло з давньогрецького “ethos”, яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім – звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник “ethicos” – “етичний” для позначення особливої групи людських чеснот – мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо – відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав “ethice” (етика). Так у IV ст. до н.е. етична наука дістала свою назву яку носить і сьогодні.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральність). Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі вивчає етика?

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювалися на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інструментом) суспільної самоорганізації і є мораль.

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, “не вкради”, “не вбий” тощо і “справедливо”, “порядно”, “доброзичливо” тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснуванням з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв’язки між ними. У першому випадку цей зв’язок виступає у суб’єктивно-особистісний формі, а у другому – як об’єктивований, надіндивідуальний зв’язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки.

Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери – сущого і належного. Сфера сущого виражається у реально існуючих норовах, дійсних ціннісних значеннях реальних форм суспільних зв’язків між людьми. Сфера належного містить нормативні настанови моральної свідомості. Отож мораль не зводиться лише до моральної свідомості. Вона є також ціннісним змістом, який полягає в існуючих суспільних відносинах, у практичній взаємодії людей. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи) “як має бути”, які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб’єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.

Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури.

1. Християнська мораль.

Християнство, як світова релігія, виникло двадцять століть назад на території сучасної держави Ізраїль. Засновником цієї релігії був іудей по національності Ісус Христос. Народився він від діви Марії, що завагітніла, як говорить легенда, у результаті непорочного зачаття від святого духу. Батько його Йосип – представник давньоєврейського роду Давида.

Як описують життєпис Ісуса, названий Євангеліями, Христос, хоча і породжений людиною, є і людиною, і богом одночасно. Він прийшов на землю як Месія – рятівник людства від гріхів, що нагромадилися.

У тридцятирічному віці Ісус Христос почав свої проповіді і продовжував їх всього три роки. У тридцятитрьохрічному віці Ісус був обвинувачений у богохульстві і страчений шляхом розп'яття на хресті. Страта була зроблена римлянами, під владою яких у той час була Іудея. Хоча «богохульство» будувалося на основі полеміки з положеннями Старого завіту, проте римляни в цьому факті побачили щось більше, а саме – критику одного з підвалин державної ідеології Римської держави, що вміло пристосувала релігійні догми, у тому числі в окремі положення іудаїзму, завойованих окраїн під свою владу.

Своєрідність етики християнства полягає в тому, що її творцем був великомученик А.А. Гусейнов, особливість етики Ісуса визначається його відношенням до древнього закону, зв'язаному з ім'ям Мойсея.¹ Моральні заповіді християнства дані у відомому протиставленні моральності Старого завіту. Тому можна затверджувати, що етика християнства виросла через протиріччя на основі заперечення і деякого подолання старозавітних постулатів. У главі 5 «Від Матфея» Нового завіту, у п.21. читаємо: «Ви чули, що сказано древнім: «не убивай, хто ж уб'є, підлягає суду». Далі розвиваючи це положення древнього закону, у п.22 «Нагорної проповіді» Ісусу Христос сказав: «А я говорю вам, що всякий, хто гнівиться на брата свого дарма, підлягає суду; хто ж скаже браті своєму «рака» (порожня людина), підлягає синедріону (Верховному судилищу); а хто скаже «божевільний», підлягає геєні вогненної». Людини, по думці Ісуса, не тільки не можна убивати, але й ображати. Тому в наступних пунктах проповіді Ісус призиває миритися і з братом, і із суперником, тобто людиною, що конфліктує з тобою. Зміст приведеної заборони полягає в тому, що норма «не убивай» відноситься до ближнього і, насамперед, до родичів. Тоді виходить, заборона «не убивай» не відноситься до чужих людей, особливо до людей інших віросповідань, тобто він не має загальнолюдського змісту.

Більш послідовним і унікальної в порівнянні з забороною «не убивай», яка так і не має в християнстві переконливого трактування, виступає заборона «не протився злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу…» ²... Ця заборона (одночасно і заклик) має загальнолюдське значення, вона став важливим показником миролюбства і гуманізму. Привабливість цього висловлення полягає в тому, що насильство не можна перемогти за допомогою насильства, злу не можна протиставити зло. Зло можна чи перемогти за допомогою меншого зла, чи за допомогою добра. Також обстоїть справа і з насильством. Насильство можна перемогти або за допомогою меншого насильства, або ж за допомогою добра. Така, наприклад, правова і моральна природа існування в сучасному міжнародному праві поняття «гуманітарна агресія».

Високий моральний зміст закладений також у проповіді Христа про любов до ближнього і про відношення до ворогів: «Ви чули, що сказано «люби ближнього твого і ненавидь ворога твого». А я говорю вам: любите ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благотворіть тих , хто ненавидить вас і молитеся за ображаючих вас і тих, хто гоне вас». ³ Як видно з процитованого, Новий завіт відкидає положення Старого завіту про те, що потрібно ненавидіти ворогів. Замість цього пропонує любити ворогів. Цей заклик, що шокував сучасників Ісуса, залишається не зовсім зрозумілим і сьогодні. Але він став загальнолюдським ідеалом, хоча завжди можуть знайтися аргументи, що виправдують відхід від цього поведінкового принципу з посиланням на визначену конкретну життєву ситуацію.

Дослідник етики християнства не може пройти повз ті пункти Нагорної проповіді, де говориться про бажані моральні якості людей, причому тут мова йде в цілому про народ. Не можна не помітити відомої симпатії Ісуса до простих людей, просто до людини. Тільки через ці моральні якості стають реалізованими вищенаведені формули: «не протився злому» і «любите ворогів ваших».

Зупинюся коротенько на цих моральних якостях. «І він отверзши вуста Свої, учив їх, говорячи: Блаженні злиденні духом, тому що їхнє царство Небесне». Тут мається на увазі не духовна убогість, а швидше за все пригніченість людини нестатком, його депресійний стан, утрата віри в життя. Христос, зрозуміло, підтримує таких людей, він на їхній стороні.

Далі в продовженні Нагорної проповіді читаємо: «Блаженні плачучі, тому що вони утішаться». Людина, що плаче навряд чи здатна бути злою. Далі: «Блаженні лагідні, тому що вони успадковують землю». Лагідними можуть бути люди скромні і самокритичні. Христос вірить, що таким людям у перспективі належить майбутнє. «Блаженні прагнучі і прагнучі правди, тому що вони наситяться». Христос і тут оптиміст; він вірить, що колись люди навчаться говорити правду і не боятися її. «Блаженні чисті серцем, тому що вони бога побачать». Мова йде про чесних і порядних людей. «Блаженні вигнані за правду, тому що їх є царство Небесне».⁴ Вигнані за правду – це шукачі справедливості, які активно борються за неї.

Тільки люди з названими в Нагорній проповіді моральними рисами (плачучі, прагнучі правди, миротворці, борці за справедливість, люди лагідні й ін.) здатні до самовідданого і безкорисливого поводження, тобто здатні досягти вершини моральної досконалості. Це була одна з основних причин того, що християнська релігія стала фундаментом греко-римської цивілізації. Мораль і етика християнської культури виділяються своєю конструктивністю, через відношення до бідних, принижених і гнаних, котрих більшість у будь-якім суспільстві. Імовірно, з цієї причини християнство стало однієї зі світових релігій, що одержала поширення на всіх континентах.

1. «А я говорю вам…».

Ісус добре знав священні книги і перекази іудаїзму. Його мова густо насичена витримками з них. Ісус не тільки виростає з традиції іудаїзму, але і приймає його основну нормативну програму. Драматургія конфлікту Ісуса з фарисеями полягала в тому, що фарисеї хотіли викрити його у відступі від закону і ніяк не могли це зробити. На всі їхні хитромудрі питання він знаходив такі відповіді, що дозволяли йому викласти свій погляд, не вступаючи у формальне протиріччя з нормами іудаїзму. Ісус дивував не тим, що він говорив, а тим як він говорив. Він говорив про речі начебто б старих, відомих, але додавав усьому новий зміст.

У Нагорній проповіді Ісуса є такі слова: «Якщо праведність ваша не перевершить праведність книгарів і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне» (МФ., 5:20).

Основний докір Ісуса книгарями і фарисеям полягає в тому, що вони тримаються за букву закону, але убивають його дух, що вони засвоїли зовнішню сторону закону, не розуміючи його внутрішнього змісту, і тому їхня праведність є лицемірної. Не в тім хибність фарисейства, що воно тримається за закон, а в тім, що воно його вихолощує, використовує як прикриття порочного способу життя. У цьому змісті багатозначні слова Ісуса про книгарів і фарисеїв, що сидять на «Моисеївій сідниці»: «Горе вам, книгарі і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м'яти, анісу і кмину, і залишили найважливіше в законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати».

Жорстока правда цих слів підтвердилася безневинної смертю самого Ісуса.