2

Вступ

Актуальність та новизна дослідження. Уява – психічний (інтелектуальний) процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори. Принциповим є те, що уява пов'язана з образами, уявленнями, хоча продукт уяви оформлюється знаково – у вигляді, наприклад, опису, тексту, тобто вербально (скажімо, як фантастичний твір). Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи.

Уяву інколи досить важко відрізнити від мислення, особливо мислення образного. Саме тому вона не завжди розглядається самостійно. Разом з тим уява нерідко визначається як випереджальне відображення дійсності в образах, уявленнях на відміну від мислення, яке відбиває дійсність у формі понять. Такого підходу дотримується А.В. Петровський. Проте цей підхід, навпаки, зводить до уяви образне мислення. Який же вихід із цієї суперечності? Він полягає у визначенні уяви як створення нових образів (уявлень) на базі перетворення образів та уявлень, одержаних у попередньому досвіді. Уява створює образи результату діяльності, а також забезпечує розробку стратегії діяльності, зокрема розумової, у ситуаціях невизначених та ймовірних. Тому творча уява є психологічною основою багатьох видів творчої діяльності, що теж характеризується новизною як процесу, так і одержаного продукту. Однак ступінь принципової новизни уявного може бути різний. Від цього залежить поділ уяви на види й типи.

Головна мета будь-якого психотерапевтичного лікування у тому, аби допомогти пацієнтам внести позитивні зміни у життя. Успішність чи ефективність психотерапії становить залежність від того, наскільки стійкими й у широкому значенні благотворними для пацієнта виявляються ці зміни; оптимальними будуть ті психотерапевтичні заходи, які забезпечують стійкий, тривалий позитивний ефект.

Об’єктом дослідження є уява як психічний процес.

Предметом – процес використання уяви у психотерапії.

Метою даного дослідження є намагання розкрити сутнісні характеристики уяви як психічного (інтелектуального процесу), визначення головних чинників та методичних особливостей дослідження уяви та засад їх використання у психотерапії.

Гіпотеза дослідження полягала в припущенні того, що в сукупності психічних процесів людини уява займає чільне місце, правильне використання уяви в ході психотерапії можливе при створенні комплексу психологічних умов.

Головними завданнями даного дослідження є:

1. теоретичний аналіз проблеми формування та розвитку уяви характеристика її основних видів,

2. визначення та характеристика методів та методик дослідження рівня сформованості уяви.

3. проведення експериментального дослідження з визначення показників рівня розвитку уяви на прикладі дітей молодшого шкільного віку.

Дане курсове дослідження в своїй структурі має вступ; основну частину, яка складається з трьох розділів, що в своїй сукупності представляють теоретичний та експериментальний аналіз проблеми; висновків, списку використаних джерел та додатків.

Практичне значення дослідження надає можливість використання розроблених технологічних методів та результатів дослідження в подальшій розробці психотерапевтичних робіт та прийомів роботи.

1. Теоретичний аналіз уяви як психічного процесу

1.1 Поняття про уяву як інтелектуальний процес

Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів дії: первісна людина не могла б виконувати дію, не усвідомлюючи її мети. Можливості задоволення такої потреби приховані, очевидно, в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють досвід взаємин людини з природою, створюють підстави для відображення очікуваного. Вже вони несуть у собі значення, користуючись якими людина будує образ світу, спочатку мимовільно, а потім і довільно оперуючи наочними образами реальності [18, с. 67].

Це шлях, на якому виникає здатність об'єднувати елементи образів інших об'єктів для задоволення потреби вже ширшого змісту – потреби в майбутньому, в образах того, що має бути. Він пролягає через особливості первісної свідомості, зокрема ті, що стосуються відображення зв'язку подій у часі. Так, первісна людина легко припускає, що одна й та сама істота може в один і той самий час перебувати у двох або кількох місцях, і вірить в безпосередній зв'язок між цими подіями. Очевидно, первісна свідомість, як і мислення дитини, синкретична, тобто така, в якій об'єкт дається у його нерозчленованих властивостях. Навіть кількісні відношення сприймаються нею як якісні цілісності: щоб полічити суму – одиницю за одиницею – вона спочатку розбиває її на групи, кожна з яких наповнюється містичними значеннями. Відповідно те, що є «тут і тепер», може водночас бути «там і колись» [20, c. 122].

Це там і колись і є тим наочним образом, в якому майбутнє синкретично пов'язане з минулим.

Історіогенез уяви полягає в порушенні синкретичності – співвіднесенні образу з подіями, що відбуваються в часі (в минулому, теперішньому, майбутньому).

Першими практичними діями, що виконували функцію такого співвіднесення, були магії. За принципом, покладеним в їх основу, предмети, які вже колись були пов'язані між собою, продовжують впливати один на одного і тоді, коли взаємодія між ними припинилася, Колективне уявлення про зв'язок між подіями конкретизується в дії, яка його реально утверджує, але вже тут має місце прагнення вплинути на перебіг подій, а отже, й на майбутнє. В Лаосі мисливець, ідучи полювати на слонів, забороняв своїй дружині стригти волосся або мастити тіло за його відсутності: якщо вона стригтиме волосся, то слон розірве сіті, якщо змащуватиметься, то тварина вислизне з пастки. Це синкретичний образ, у якому можливе майбутнє щільно пов'язане з теперішнім і минулим.

Проте такий зв'язок увесь час порушується, це вже виразно демонструє ритуал, за своєю сутністю спрямований проти фатальної зчепленості подій. Виконуючи ритуал, людина певна того, що акти, здійснені саме в цей час і в цьому місці, впливають на предмети і явища в Іншому місці і в інший час.

Це вже дія, що втілює образ бажаного, і перша форма уяви як компонента первісної свідомості [21, с. 123].

Школою подальшого історіогенезу уяви стає-первІсне мистецтво. На стіні печери Ле-Труа-Фрер у Франції було знайдено вирізану і пофарбовану в чорний колір загадкову фігуру, в якої були ноги і тіло людини, хвіст коня, лапи ведмедя, борода сарни, дзьоб сови, очі вовка, роги і вуха оленя.

Це витвір кроманьйонця, і він є виразним свідченням того, що, комбінуючи уявлення пам'яті, первісна людина створює образи, які лише віддалено нагадують дійсність, демонструє здатність виходити за межі чуттєвого досвіду й будувати образ можливого. Тут ми вже бачимо крок до виходу на якісно новий простір життя – простір ідеального перетворення реальності.

Цей вихід здійснюється, знову-таки, шляхом дії, в процесі якої ці образи виникають і завдяки якій отримують матеріалізовану форму існування (у вигляді того ж малюнку чи то прикраси). З ускладненням дії, розширенням стосунків людини з природою, вдосконаленням мовлення ускладнюються форми такої матеріалізації, їх носіями стають містичні значення, про що свідчать, наприклад, міфи.

Позбавившись безпосередньої залежності від дії, уява дістає власну логіку розвитку – вже як особлива внутрішня діяльність. Простір життя, відповідно, розширюється: у людини з'являється засіб для створення образу бажаного майбутнього. Потреба в майбутньому спонукає до втілення образу в дійсність [27, c. 145].

Цей простір розширюється стрімкими темпами. Людині знадобилися сотні тисяч років, щоб навчитися добувати вогонь, сіяти хліб, писати. Тисячоліття вона йшла від вітряка до парової машини, століття – від з'ясування властивостей електричного струму до його широкого застосування. Від появи ідеї про можливість ланцюгової уранової реакції до її втілення пройшло десятиліття. Нові моделі сучасних комп'ютерів розробляються швидше, ніж користувачі встигають опановувати попередні зразки. Уява, безперечно, є засобом творчості. За допомогою уяви людина змінює світ і саму себе.

Та все ж не уява, а діяльність, практика визначає розвиток людства. Хоч би яким віддаленим від дійсності був образ уяви, він будується за її законами. Підраховано, наприклад, що з 108 фантастичних ідей, які висунув у своїх творах Жуль Верн, нездійсненими виявилися (та й то виходячи із сучасних можливостей) тільки 10, а з 50 подібних ідей О. Беляєва їх було тільки 3. Отже, письменник, навіть не дбаючи про те, чи відповідають дійсності продукти його уяви, створює образи, відповідаючи на запити практики і виходячи зі свого чуттєвого досвіду, тобто джерелом історіогенезу уяви є діяльність людини, в ході якої постають і потреби, і засоби їх задоволення. Уява наче поєднує їх між собою, беручи «матеріал» для цього із дійсності, шляхом її ідеального перетворення. При цьому уява випереджає практику, хоч остання залишається критерієм її істинності. Напевно, тому принаймні двічі було винайдено паровоз, повітряну кулю, підводний човен, кондиціонер, монорельсову дорогу. Практика, звичайно ж в особі конкретних людей, чинить опір новому. Наполеон оголосив Р. Фултона шарлатаном, коли той запропонував замінити вітрильники на винайдені ним пароплави і підводні човни. Німецьке фізичне товариство звинуватило А. Ейнштейна, після оприлюднення ним теорії відносності, в «спекулятивних вигадках» [3, с. 57].

Отже, історіогенез уяви постає в межах стосунків людини зі світом, Поступово уява стає помітним чинником життя: відповідно до потреби в майбутньому людина створює образ бажаного і втілює його в дійсність. Це вже внутрішня діяльність, що збагачує діяльність зовнішню й стає необхідною умовою творчості.

1.2 Специфічні риси онтогенезу уяви

Онтогенез уяви (а це стосується й інших складових пізнавальної функції психіки) йде, загалом, тим самим шляхом, що й історіогенез. Справді, розвиток уяви у дошкільному віці супроводжує ускладнення процесів діяльності, про що свідчить, зокрема, динаміка гри.

Спочатку ігрові дії мають максимально розгорнутий характер і потребують матеріального опертя на предмети чи їх замінники. Тут дитина може будь-який предмет перетворити на що завгодно. Проте уява ще не виходить за межі її ігрового використання, а існує у формі відповідної предметної дії. Тільки у дошкільному віці діти починають оперувати ігровими замінниками реальних предметів. У цей час у структурі предметної дії з'являються операції: дитина тепер у змозі за допомогою рухів показати дорослому, як вона виконуватиме ту чи ту дію. В дії, таким чином, з'являється опосередковуючий її момент – попередня в плані уяви підготовка до дії. Гра відповідно ускладнюється [7, с. 90].

У зв'язку з розвитком мовлення ігрові дії позначаються, скорочуються, узагальнюються і вже менше потребують матеріального опертя. Характерно, що затримка в мовному розвитку зумовлює помітне зниження продуктивності уяви. Граючись, дитина здійснює «відліт» від дійсності, для чого абстрагується від реального значення предметів. Більше того, предмет отримує нове значення, зумовлене тією функцією, яку він виконує у грі.

Це вже продукт уяви, що виникає у межах гри. Проте дитина ще не уявляє ігрової ситуації, доки не починає грати. Тільки у грі предмет немов розпадається на його речові властивості та ігрове значення. Отже, не уява визначає гру, а гра робить необхідною і породжує уяву.

Подальший розвиток уяви відбувається у рольовій грі, яка взагалі ґрунтується на заміщенні реальних стосунків між людьми уявними. Відтак, царина оперування значеннями розширюється: це вже не речі, це явища ідеального. Змінюється й механізм уяви. Якщо до цього вона існувала у вигляді зовнішньої дії, то тепер – внутрішньої: тільки споглядаючи іграшки, а то й без них, старші дошкільники розігрують вельми складні сюжети в образному плані. Це вже власне уява – активне оперування образами, що обслуговує гру. Вона є складником цієї діяльності і визначає її особливості: знаючи про нереальність ігрової ситуації, дитина негативно реагує на спроби дорослого внести в неї реальні зміни. Дитина грає, послуговуючись уявою [24, с. 90].

Уява є й необхідною передумовою слухання дошкільником казок, перегляду «мультиків», повсякденного спілкування з дорослими. Взагалі, дошкільний вік – сенситивний період бурхливого розвитку уяви.

Чи не найяскравішим свідченням цього є дитячі малюнки. Дошкільник, як правило, багато і охоче малює, виявляючи в такий спосіб особливості свого бачення світу. Головна з них полягає у тому, що світ зображається не таким, яким дитина повинна була б його бачити, а таким, яким вона його знає. Стіни будинку вона малює в один ряд, а речі в ньому так, нібито стіни прозорі; одне око на обличчі може бути зображене у профіль, інше – анфас, а то й взагалі поза обличчям. Як і в грі, зображення мають мінливі значення: те, що було «людиною», може стати «машиною», «крокодилом». Крім того, від початку малювання і до нього завершення задум малюнка може змінюватися кілька разів.

Усе це дає змогу розглядати дитяче малювання як своєрідний вид творчості. За В.А. Роменцем, це образотворча модифікація гри з усіма властивими їй рисами: вживанням і перенесенням у ситуацію, наслідуванням, уявою. І якщо за змістом малюнок є грою, то за формою – естетичним освоєнням дійсності. Малюючи, дитина відтворює світ, у якому живе, і своє місце у ньому [26, с. 89]

Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення. Навіть складається враження, що її значення в подальшому житті індивіда неухильно зменшується. Про це свідчить закон (ефект) Рібо, за яким перша стадія розвитку уяви починається з трьох років життя дитини і охоплює дошкільний, підлітковий вік, юність. У цей час уява не залежить від мислення, але у зв'язку з формуванням останнього між ними виникають антагоністичні стосунки. Наступна стадія характерна послабленням ролі уяви і посиленням здатності міркувати. На третій стадії уява підпорядковується мисленню, тому у більшості людей вона занепадає і лише у деяких підноситься над мисленням, стаючи справді творчою силою [30, c. 88].

Якщо розуміти уяву лише як «відліт» від дійсності, то це справді так, У процесі навчання, як відомо, на зміну образним компонентам пізнавальної діяльності поступово приходять словесно-логічні, понятійні. Тепер вони виконують функцію абстрагування і побудови образу шуканого. Проте образ шуканого і образ бажаного – явища не тотожні. Якщо перший зумовлений задачею і підпорядкований умовам її розв'язання, то другий – потребою і є формою її задоволення. Завдяки уяві формується й мета діяльності, й ідеальні способи її досягнення. При цьому (і це істотно) сукупність різновіддалених цілей характеризує стратегію і тактику життя індивіда як особистості. Це вже специфічна функція уяви – обслуговування майбутнього.