Австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856 - 1939) створив теорію психоаналізу. Згідно з цією теорією, поява і розвиток внутрішньо-особистісних конфліктів визначається зіткненням всередині особистості несвідомих психічних сил, основою яких є лібідо (сексуальний потяг) та необхідністю вистояти в ворожому індивідові соціальному середовищі. Заборони з боку середовища завдають душевної травми, придушують енергію несвідомих потягів, що прориваються обхідними шляхами у вигляді невротичних синдромів. З. Фрейд наголошував на необхідності пошуку причин між особистісних конфліктів у сфері несвідомого.

Важливо відмітити, що дуже скоро прихильники вчення Фрейда стали відкидати його ідею про бісексуальність. Вони перемістили центр уваги на міжособистісні стосунки, на пристосування людини як індивіда до соціального середовища.

Послідовник З. Фрейда швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875 - 1961) заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особистості, що до певної міри пояснювала поведінку особистості в конфлікті.

Відмовившись від фрейдистської теорії сексуальності, він в той же час надавав велике значення потягам і тенденціям індивіда як на “поверхні" свідомості, так і несвідомому рівні, вважаючи, що поведінка і дії особистості визначає психічна енергія людини, її звернення на зовнішнє середовище або всередину самої особистості.

У 60-х роках були опубліковані праці американського психолога Еріка Берна (1902 - 1970), який на основі синтезу ідей психоаналізу й інтеракціонізму (Г. Міда) створив теорію трансактного аналізу. Згідно з Берном, структура особистості поєднує в собі три компоненти-стани: "дитина" (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), "родич" (потяг до стереотипів, забобон, повчання) і "дорослий" (раціональне і ситуативне ставлення до життя). У процесі взаємодії людей здійснюється трансакція. Якщо реалізується непересічна трансакція, спостерігаються безконфліктні стосунки. Якщо виникає пересічна трансакція, процес спілкування порушується і може виникнути конфлікт.

Представники немарксистської традиції розглядають конфлікт як частину життя суспільства, яким необхідно вміти керувати. Природно, що в їхніх поглядах є змістовні розбіжності, однак принципово важливо, що соціологи немарксистської орієнтації розглядають конфлікт як соціальний процес, який не завжди веде до зміни соціальної структури суспільства (хоча, звичайно, і такий результат теж можливий, особливо тоді, коли конфлікт піддався консервації і не був вчасно розв’язаний).

Інший американський учений М. Амстуті розвинув ідею "корисності" та "негативності" (шкідливості) конфліктів. Конфлікти є корисними тому, що:

• можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в колективі, дають змогу уникнути великого насильства, створюють можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом;

• стимулюють творчість та ініціативу;

• пояснюють позиції та інтереси його учасників тощо.

Конфлікти шкідливі, оскільки нерідко ведуть до безпорядку, нестабільності, насильства, уповільнюють та ускладнюють прийняття рішень.

Розділ ІІ: Сучасні концепції конфлікту

1. Теоретико-методологічні засади конфліктології

Теорія конфлікту вийшла на авансцену сучасного соціологічного знання у 60 - 70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії і викликавши гостру полеміку у соціологічних колах. Вона спонукала до постановки цілої низки проблем розвитку соціологічної науки, а тому у наші дні займає одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології.

Як вважають прибічники цього напрямку, конфліктологічний підхід має більші пізнавальні можливості, ніж класичний марксизм, у дослідженні різноманітності шляхів і форм перетворення соціальної реальності за допомогою вирішення широкого спектра конфліктів, які їй притаманні.

Численні дослідження у галузі політичної соціології, виробничих, расових та міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо, які проводилися в ракурсі конфліктологічного підходу, стали доказами його плідності й водночас обмеженості інших підходів, що ігнорували значущість проблем влади, розподілу благ і суперечливості інтересів різних соціальних груп та інститутів.

В новий час теорія конфлікту набула більшої конкретизації. Проблематика конфліктології отримала більш чітких обрисів.

Теоретики конфліктологічного напряму в центр своєї аналітичної уваги поставили вид найпоширеніших соціальних процесів у суспільних системах - конфлікти. Разом з тим, досліджуючи конфлікти у соціальному житті, вони не залишили без уваги й те, що конфліктам передує чи йде слідом або існує паралельно - соціальна інтеграція і кооперація, конкретно-історичні параметри умов, які породжують чи допомагають усунути конфлікти. Конфліктологам притаманний історичний масштаб аналізу, довгочасні моделі змін, інакше кажучи, “історичний погляд” на соціальні явища. Водночас, теорія конфлікту невіддільна від кардинальних питань соціології: як і чому виникають, розвиваються і змінюються певні типи суспільної організації.

Може скластися враження, що в ракурсі конфліктології вивчаються тільки драматичні події суспільного життя, такі як революції, війни масові рухи тощо. Насправді, подібні прояви боротьби є лише меншою частиною конфліктності якою просякнута вся соціальна дійсність. Соціальні формування характеризуються домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних їх частин, соціальних груп та індивідів. Конфліктологів цікавлять не лише конфліктні явища, що мають місце. А й те що відбувається в суспільстві, коли конфліктність не виривається назовні. У площині цієї парадигми ставиться завдання з’ясувати: яким чином даний соціальний порядок складається з устремлінь суспільних верств. Груп та індивідів реалізувати свої інтереси у суперництві з іншими. Теорія конфлікту виходить з того, що незалежно від того, спостерігається відкрита боротьба інтересів чи ні, у суспільстві вона завжди присутня, завжди йде боротьба за успіх і першість.

Термін “конфлікт" у цьому розумінні дещо метаморфічний. Цариною конфліктології є суперечливість суспільного життя взагалі, зіткнення різноманітних інтересів та цілей у громадській діяльності. Тому не слід тлумачити термін “конфліктологія" надто буквально. Йдеться не тільки про теорію власне конфліктів, йдеться також про теорії суспільної організації, про моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, пояснення історичних соціальних структур, що склалися, про причини їх змін.

Сучасна теорія конфлікту сприйняла багато положень марксизму. Доповнюючи нові його інтерпретації ідеями Зіммеля, Вебера та Парето. Для різних версій конфліктології характерне своє відмінне від інших розуміння природи соціальних конфліктів. Зокрема Маркс акцентував увагу на антагоністичному характері соціальних конфліктів, їх економічному підґрунті. Зіммель відштовхувався на буцімто притаманних людським істотам "інстинктів боротьби" й звертав увагу на інтегративні наслідки конфліктів. Вебер запропонував суто соціологічний підхід багатофакторної теорії соціальної стратифікації, наголошуючи на ролі ідейно-культурних факторів.

У сучасній конфліктологічній теорії використовуються різні схеми причин і факторів конфліктності, зокрема виділяють: діалектичну теорію конфлікту, що коріниться у марксових концепціях, і конфліктний функціоналізм, що надихається зіммелівськими ідеями.

Вихідні тези, які є основою конфліктного підходу, такі:

• в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;

• нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

• конфлікти інтересів рано чи пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами;

• конфлікти спричиняють реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфліктів та змін і т.д.

З часів Маркса, Вебера, Зіммеля теоретики соціального конфлікту досягли чимало успіхів в царині своєї дисципліни. Найбільшим внеском у соціологічне теоретизування нашого часу вважається: конфліктне розуміння соціального порядку, суспільних взаємин людей; конфліктне бачення громадських інститутів; аналіз конфліктних процесів - їх причин, факторів, інтенсивності, довгочасності, врешті-решт, соціальних функцій; визначення ролі конфліктів у соціальній динаміці, суспільно-історичному розвитку. Найвиразніше конфліктний підхід проявився у дослідженнях конфронтації класових культур, статевих та вікових страт, боротьби у виробничих сферах та сфері обміну, врешті - міжнаціонального напруження та геополітичного протистояння. У конфліктологічній площині простежується головна тенденція трансформації конфліктних протистоянь - від класових та міжнаціональних протиборств (або ж економічно-політичних) до суперництва культурних моделей життєдіяльності, морально-ціннісних уподобань.

Конфліктологічна парадигма у 80-ті роки помітно трансформувалася у напряму розвитку макроісторичної соціології у деідеологізованому вигляді, тобто очищеному від марксового бачення історичного процесу як виключно переходу капіталізму до соціалізму, від абсолютизації тез класової боротьби, антагоністичних суперечностей і т. ін. Долаючи "методологічний індивідуалізм", притаманний мікрорівневим, психологічним парадигмам, конфліктна теорія зосередилась переважно на аналізі макромасштабних соціальних об'єктів, де суб'єктами конфліктних відносин виступають великі спільності, громадські інститути, партії, корпорації, нації, держави.

Змінився і статус прихильників конфліктологічного підходу серед соціологів - вони вже не є головними опонентами функціоналізму, а стали рівноправними партнерами творчого діалогу. Лідери цієї впливової течії в сучасній соціологічній теорії (Р. Коллінз, Л. Крайсберг, М. Манн та ін.) не заперечують, що до первісних тез конфліктології були додані нові важливі аргументи, залучені емпіричні докази з нових дослідницьких сфер, що й сприяло оновленню конфліктної парадигми. Проте основні концептуальні положення, які були обґрунтовані у працях перших теоретиків соціального конфлікту, залишаються підвалинами сучасної конфліктології.

Конфліктологічні теорії складались під впливом низки історично-культурних та ідейних факторів 60-х, 70-х років. Їх теоретики групувались навколо неприйняття функціональних теоретико-методологічних установок, критики неопозитивістських постулатів. Як справедливо зазначалось теоретичні зусилля були направлені не “в ім’я”, а “від супротивного” в ролі якого виступав академічний структурно-функціональний аналіз.

На альтернативності підходу Парсонса, що домінував в американській соціології, власне й виростала популярність конфліктологічної парадигми у соціологічній теорії. "Теорії порядку" була протиставлена "конфліктна теорія", ідеї "соціальної рівноваги" - ідея "соціальної зміни". У такій антитезовості, протиставленні вихідних положень і полягає сутність "повстання проти парсонсіанського синтезу" (Дж. Александер).

Р. Мертон вважав протиставлення структурно-функціонального та конфліктологічного підходів непорозумінням, а такі провідні аналітики американської соціології, як Р. Коллінз, Дж. Александер, Дж. Тьорнер та інші, розглядають соціологію згоди та соціологію конфлікту як "дві сторони однієї монети". Критикуючи провідний у США теоретичний напрямок, так би мовити, зсередини, підкреслюючи слабкі місця, хиби та недоліки структурно-функціонального аналізу, прихильники конфлікту сприяли поглибленню осмислення соціальних процесів, особливо тих, які залишались поза полем зору академічної соціології.

Боротьба різних теоретико-методологічних підходів у соціологічній науці з початку століття, гострий взаємний критицизм, понятійна різноголосиця й неспівставність рівнів дослідження соціальної дійсності, тобто стан, який серед соціологів відомий як мультипарадигматизм, став сутнісною характеристикою і особливістю дисципліни. За цих обставин критика теоретичного підґрунтя кожного з провідних напрямів соціологічного аналізу стала обов'язковою рисою всіх течій теоретичної думки. Більше того, соціальний критицизм нерідко розглядається як головний зміст соціологічної науки.

Розуміння соціологами своєї дисципліни як форми соціального критицизму набуло у США в 60-х роках значного поширення. Показовою в цьому відношенні е козерівська точка зору на значущість критичного бачення в соціології. Можна сказати, що принципи аргументації своєї теорії конфлікту він застосував також до аналізу шляхів розвитку американської соціології. Аналогом позитивних функцій соціальних конфліктів у суспільному розвитку в самій соціології виступає незгода з панівними поглядами у соціологічній дисципліні, критична самооцінка й критична перевірка існуючих концептуальних схем, висновків і методологій досліджень. Все це перебуває площині так званої "соціологи соціології".

Отже теорії конфлікту формувались в силовому полі ідеологічного неприйняття функціоналізму. Їх прихильники ставили під сумнів надто оптимістичне зображення соціальних відносин. Очевидним уявляється зв’язок конфліктологічного теоретизування з європейською соціально-філософською думкою лівого ґатунку. Всі провідні теоретики конфліктології так чи інакше були причетні до соціалістичних чи робітничих рухів в Західній Європі.

Конфліктологія не тільки народжувалась та завойовувала собі прихильників серед соціологів, а й сама живилась ідеями демократизму, гаслами соціальної рівності, захисту пригнічених і в кінцевому підсумку ідеями соціальної перебудови сучасного суспільства. Конфлікт інтересів і цілей лежав в центрі моделі суспільної системи як цілого. Соціологи, передусім в США, почали широко використовувати таку модель суспільної системи в емпіричних спеціалізованих дослідженнях. Протягом трьох десятиліть конфліктологія мала величезний вплив на прикладну соціологію, “репродукуючи конфліктологічне бачення у багатьох емпіричних сферах”, запропонувавши нові тлумачення соціальних явищ. Хоча при цьому виявилась і певна обмеженість конфліктологічного підходу, зокрема в поясненні громадянської солідарності, “відчутті спільності” та морального контролю. До того ж політична система західного суспільства другої половини ХХ ст. набула досить диференційованих та плюралістичних рис, що відкрили можливості для включення різних його груп у суспільні завдання суспільного управління, для політичної гармонізації суспільних суперечностей. Це також позначилось на еволюції конфліктологічних концепцій.

2. Р. Дарендорф и Л. Козер початок конфліктології

Послідовниками Маркса і Зіммеля і сучасними “класиками” конфліктології вважаються Німецький соціолог Р. Дарендорф і американський вчений Л. Козер, ідеї якихстали концептуальною основою сучасної парадигми конфлікту.

Р. Дарендорф заявив про себе у кінці 50-х років як непримиренний критик домінуючого тоді функціоналістського підходу до суспільних явищ. "Звільнимося від утопії: до переорієнтування соціологічного аналізу" - такою була назва його відомої праці, у якій втілилася сутність його теоретичної позиції. Пристрасний його заклик не впадати в оману відносно того, що у суспільстві панує стабільність, гармонія та злагода, не ігнорувати суспільні конфлікти та напруження, що постійно видозмінюються, - мало ким тоді був почутий. Однак ідеї Дарендорфа поклали початок впливовому теоретичному напрямові - діалектичній теорії конфлікту.

Суспільний організм, як стверджує Дарендорф, завжди має дві сторони - світлу, яка виявляється у громадській злагоді, та темну, що представлена безперервною боротьбою і конфліктами. Перша сторона досить повно проаналізована у структурно-функціональному плані. Час уже звернутися й до другої, щоб позбутися утопізації суспільного життя. Для цього необхідно приділити увагу соціальним процесам, що розкриваються тільки за допомогою понять "соціальне напруження", "конфлікт", "зміна", і зрозуміти, що ці процеси не такі вже й небажані, як вони видаються з позицій функціоналістських теорій "соціальних систем". Останніх влаштувала б статична консенсусність суспільства, інтегративність, але це бажане, а не дійсне бачення суспільних процесів.

Р. Дарендорф у своєму розумінні соціальної дійсності виходить з того, що конфліктність спостерігається завжди і всюди, вона відіграє важливу роль і її не можна лімітувати. Конфлікти є головними пружинами змін у суспільстві. "Ми не зможемо зрозуміти суспільство, якщо не уявимо його з точки зору діалектики стабільності й зміни, інтеграції й конфлікту, функцій і мотивів, згоди і примусу", - зазначає Р. Дарендорф.