Взаємовідношення груп Л. Гумплович характеризував як постійну і безкомпромісну боротьбу, яка визначає соціальне життя в цілому. В історичному розвитку первісна боротьба між ордами (тобто групами, об’єднаними фізико-антропологічними і етнічними ознаками), в результаті якої виникає держава, в наступному змінюється боротьбою, з одного боку, між державами, з іншого - всередині держави між групами. класами, прошарками, політичними партіями. Основними причинами соціальних конфліктів Л. Гумплович вважав економічні мотиви, прагнення до задоволення матеріальних потреб.

Вільям Самнер (1840 - 1910) - американський соціальний дарвініст, основним соціальним конфліктом у суспільстві вважав “конфлікт інтересів”. З огляду на переконання, що боротьба за існування є безперечним чинником прогресу, він зробив висновок, що в цій боротьбі гинуть найслабкіші, гірші представники роду людського. В Самнер, спираючись на великий історико-етнографічний матеріал, поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньо групових і міжгрупових відносин.

Велике зацікавлення серед конфліктологів викликала соціологічна теорія Карла Маркса (1818 - 1883), яка розглядає соціальний конфлікт з позицій історичного матеріалізму. Маркс залишився в історії соціологічної думки родоначальником конфліктологічної традиції. Незалежно від історичної долі теоретичних передбачень, практичної реалізації ідей його вчення, основні Марксові наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають аналітичну продуктивність. Найбільш вживані з них у царині соціології моделі класового конфлікту. Маркс вважав, що конфлікти породжуються насамперед соціальною нерівністю і виявляються у класовій боротьбі. Саме класова боротьба, на його погляд, є не тільки неминучою, а й необхідною для визначення та вирішення протиріч капіталістичного устрою.

Ці положення можуть бути зведені до наступних тез (за схемою Дж. Тьорнера):

• Із збільшенням рівня продуктивності суспільного виробництва збільшується розподіл праці і навпаки;

• Зростаючий розподіл праці у суспільстві призводить до посилення нерівності;

• Відповідно до збільшення продуктивності виробництва зростає згуртованість і солідарність пригноблених;

• Чим більша класова солідарність пригноблених, тим ймовірніше загострення конфлікту між тими, хто панує, і тими, хто пригнічений і експлуатований.

Рівень конфліктності між гнобителями і пригнобленими, можливість насильства залежатиме від ступеня поляризації відносин між ними, оскільки чим більша класова солідарність поміж пригнобленими, тим глибша поляризація між ними і пригноблюючими, що справедливо і в разі збільшення солідарності поміж останніми.

Посилення класової солідарності залежить, у свою чергу, від рівня зв'язків, спілкування між пригнобленими, які зростатимуть із збільшенням освіти останніх, рівня урбанізації суспільства, поширенням соціального досвіду громадського життя. Збільшення кількості пригноблених, які усвідомили спільність своїх інтересів, також посилює класову солідарність. Це усвідомлення спільності залежить від поширення почуттів відчуження серед гноблених, від дистанції у нерівності, від активності панівного класу, спрямованої на розкол пригноблених, утримання їх у темряві, від ступеня заниження поцінування праці, від рівня деградаційної мобільності у суспільстві. Розвиток єднаючої ідеології також приводить до збільшення класової солідарності. Вона залежатиме від здатності пригноблених рекрутувати ідеологічних лідерів, від можливостей панівних класів керувати соціалізацією підпорядкованих їм класів, від здатності владарюючої верхівки спрямовувати засоби масової комунікації на протидію ідеологічному згуртуванню пригноблених;

Марксистська традиція розглядає соціальний конфлікт як явище, причини якого криються в самому суспільстві, насамперед у протистоянні класів та їх ідеологій. Як наслідок, уся історія в працях марксистськи орієнтованих соціологів з’являється як історія боротьби гнобителів і пригноблених. Критики марксистського підходу відзначають, що проблема конфлікту у теорії марксизму не одержала всебічного обґрунтування, тому що конфлікти розглядались цією теоретичною доктриною тільки як зіткнення між антагоністичними класами. До того ж у марксистській концепції абсолютизувалися економічні відносини, що вважалося головною причиною конфлікту між класами та іншими соціальними групами.

Помилковість марксистів полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, після знищення приватної власності на засоби виробництва, створити умови для ліквідації антагоністичних відносин як бази соціальних конфліктів і, отже, побудувати безконфліктне суспільство

Соціологічне значення конфлікту підкреслював американський соціолог, представник психологізму в соціології А.В. Смолл. Він, зокрема стверджував, що “немає нічого соціального, що не було психічним”. Вважав поняття інтересу важливим феноменом боротьби. Звідси - загальний конфлікт інтересів, де індивіди - продукт боротьби власних інтересів, а суспільство - наслідок зіткнення інтересів соціальних груп. Таким чином, конфлікт є базовим і універсальним соціальним процесом.

У першій половині ХХ ст. під впливом марксизму утвердилась самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту. Серед її представників - В. Парето, Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Вони звернули увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не лише злагоди й стабільності в суспільному житті. В. Парето (1848 - 1923) - італійський дослідник, який створив свою теорію еліти і наголосив на подвійності психології людини. Будь-які суспільні теорії, ідеології є ширмою, що ховають дії, продиктовані почуттями, емоціями. Таким чином, ірраціональні Пласти психіки людини детермінують соціальну поведінку.

Гаетано Моска (1858 - 1941) - італійський юрист, соціолог, історик - теж серед творців теорії еліт. У своїй праці “Еліти політичної науки" (1896) він виокремлює тезу про формування панівного класу на основі розуму, здібностей, освіти й творчих заслуг.

У теорії французького соціолога і філософа Ж. Сореля (1847 - 1922) центральне місце займає політична боротьба та насильство. В його праці "Роздуми про насильство" (1907) сформульовані ключові поняття міфу та насильства. Згідно з його теорією, соціальні та політичні конфлікти виявляються ознакою ірраціонального характеру суспільства і історії, вони заперечують ідею соціального процесу й утверджують стихійний рух мас.

Ф. Оппенгеймер (1869 - 1943) звертав увагу на питання походження держави та особливості соціальних процесів, які відбуваються в ній. Держава могла виникнути тільки шляхом пограбування та підкорення людей.

Артур Бентлі, американець, розглядав політичне життя як процес політичної діяльності. Політичні групи реалізують свої інтереси через дії. Із зіткнення інтересів різних груп складається політичне життя суспільства. За формою свого прояву це життя являє собою багатоманітність фактів застосування сили.

Таким чином, у соціально-політичному житті на початку ХІХ ст. виникає очевидний інтерес до проблеми конфлікту, а саме:

• природі людини та суспільства властиві біологічний, психологічний та інші фактори, що породжують численні конфлікти;

• конфлікти виконують певні позитивні функції;

• протилежність між керівною меншістю та керованою більшістю є вічна істина, що породжує завжди різні колізії;

3. Теорії конфліктів (кінець ХIХ - початок ХХ століття)

Німецький соціолог Георг Зіммель (1858 - 1918) вважається першим, хто запропонував у науковий вжиток термін” соціологія конфлікту”.

Він запропонував зайнятись аналізом “чистих форм” соціального спілкування та взаємодії. Серед таких відносно стійких форм соціальної взаємодії, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та інші, особливе місце займає конфлікт - не лише норма, а й винятково важлива форма життя. Конфлікт сприяє соціальній інтеграції, він визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює їхні принципи й норми організації. З цього приводу Г. Зіммель писав, що "конфлікт очищає повітря".

За Зіммелем, конфлікт виражає не просто зіткнення інтересів, а виникає на основі інстинктів ворожості. Останні властиві окремим частинам соціального організму так само, як інстинкти любові. Таким чином, одним із джерел конфлікту є внутрішня, біологічна природа людей.

На відміну від Маркса, який підкреслював антагоністичний характер конфліктів і, тим самим, їхню деструктивну роль у структурних змінах соціального цілого, Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів. Конфліктні процеси властиві якому завгодно суспільству, однак вони не обов'язково і не в усіх випадках ведуть до структурних змін і руйнування соціального цілого. Навпаки, конфлікти, за 3іммелем,є одним із головних соціальних процесів, що служать згуртованості і збереженню соціального цілого.

Свою увагу німецький соціолог зосереджує на малоінтенсивних І не гострих конфліктах, які, на його думку, в диференційованому, розвинутому суспільстві сприяють інтеграції останнього, бо перешкоджають виникненню руйнівних конфліктів. Саме часті, не трипалі, не глибокі конфлікти допомагають індивідам позбавитися почуття ворожості й роздратування, запобігти всякій можливості нагромаджувати такі прикрі почуття. В цілому теорія конфлікту "Зіммеля орієнтована на пояснення конфліктних процесів у контексті їхніх інтегративних наслідків для соціального цілого та його складових. У світлі прийнятих організмічних припущень ця зіммелівська теорія спрямована на пошук насамперед позитивних функцій конфлікту, які так чи інакше сприяють інтеграції соціального цілого. Значно менше дана теорія стурбована тими функціями конфлікту, які ведуть до зміни соціального цілого. Трактовка конфлікту як способу досягнення певної функціональної єдності поклала початок одному з напрямів сучасної соціологічної теорії продовжує використовувати

Згідно з Вебером (1864 - 1920) - головним чинником, який створює клас є економічний інтерес. Спрямування інтересів може варіюватися згідно з тим, в якій мірі спільні дії учасників класової ситуації відповідають загальним. Сумісні дії відносяться до типу дій, орієнтованих з одного боку на відчуття належності людей до єдиного цілого, з іншого - раціонально мотивованої згоди інтересів. При цьому сумісні дії членів одного класу, на думку М. Вебера, ніяким чином не визначені різницею життєвих шансів. Умови і результати класової ситуації усвідомлюються людьми по-різному. Вебер вважав, що тільки в такому випадку відчувається нерівномірність життєвих шансів, і то не як абсолютна даність, а як результат, витікаючий з двох категорій: перша - конкретний розподіл власності; друга - структура конкретного економічного порядку.

Для М. Вебера суб’єктом соціальної дії є. не суспільство в цілому. а більше індивід, положення якого пов’язане з відповідним соціальним статусом. З його точки зору, суспільство - це взаємодія людей, які є продуктом соціальних, т. б. орієнтованих на інших людей, дій; це арена. на якій діють позитивно і негативно привілейовані статусні групи.

Вебер від пояснення соціальних явищ дією законів, притаманних. природному середовищу. зробив крок вперед в інтерпретації соціального життя, способів його упорядкування. Він вважав. що капіталізм - це раціональний тип хазяйнування, відмінною рисою якого є наявність добре організованого підприємства, де той або інший індивід займає своє місце.

Помітний вклад у відносно нову область наукового знання вніс Питирим Сорокін, один з самих видатних представників “соціокультурної школи" в соціології, прихильник ідей інтеграції соціальних і культурних систем. Він визначав соціологію як науку про форми, причини и результати поведінки людей, які живуть в середовищі собі подібних.

Сорокін підкреслював: без знання суспільства і культури, в яких народжується і росте індивід, ніякі особисті його якості - вірування, ідеї, переконання, смаки, пристрасті і те, що викликає неприйняття - не можуть бути зрозумілі. Без таких знань неможливо зрозуміти поведінку людини, його думки, манери, мораль. Іншими словами, конфлікт обов’язково пов’язаний з задоволенням потреб і його джерело міститься в придушенні базових потреб людини.

Починаючи з ХХ ст. відбувається активний розвиток науково-практичного осмислення конфліктів.

Спочатку була запропонована модель рівноваги суспільства, пов’язана з методологією структурно-функціонального аналізу. Суспільство розглядається як цілісне утворення, в якому гармонійно взаємодіють його складові. Представники цього напряму (найбільш відомий серед них - американський соціолог Т. Парсонс) зазначали роль саморегулюючих механізмів суспільного життя, які підтримують стійкість всієї системи, конфлікт вони розглядали як властиве людському суспільству явище. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, заснованих на нормах і цінностях, утворюючих культуру.

Головна теза Т. Парсонса в тому, що суспільство являє собою складну систему соціальних елементів (груп, інститутів, індивідів), які знаходяться в стані активної взаємодії, направленої системою цінностей, які мають апріорне походження. При цьому система для Парсонса - це будь-який стабільний комплекс соціальних дій, які повторюються і взаємопов’язані між собою. Потреби особистості виступають змінними в соціальній системі.

Важливу роль в теоретичній схемі Т. Парсонса має поняття соціального порядку, під яким мається на увазі взаємозалежність між компонентами, які входять в систему. Поняття структури охоплює стійкі елементи будови соціальної системи. Т Парсонс вважав, що джерела соціального розвитку треба шукати в неекономічних факторах, головний серед яких - мораль.

Відносини структурних одиниць будуються на основі функцій, які забезпечують виживання суспільства як цілого. Т. Парсонс виділяє чотири види таких функцій: адаптація, цілеорієнтація, інтеграція і підтримання взірця.

Норми Т. Парсонсонс вважав найважливішим засобом регуляції соціальних процесів, які здійснюють функцію інтеграції.

Роберт Мертон (1910 р. н.) - американський соціолог, учень Т. Парсонса, представник школи структурно-функціонального аналізу. Ввів поняття "дисфункція", "явних" і "латентних" функцій. Щоб відповісти на питання, що переважає - позитивні функції чи дисфункції, розробив поняття "чистого балансу", яке дозволяє аналізувати реальні явища.

Е. Дюркгейм (1858-1917), один з основоположників французької соціологічної школи - ставив знак рівності між суспільним станом і соціальною солідарністю. Вважав. що люди об’єднуються в суспільства не заради індивідуальної і групової ворожнечі, англійська мова внаслідок взаємної потреби одне в одному. В трактаті “О разделении общественного труда" (1893) стверджується: конфлікт - універсальне явище соціального життя, але не менш універсальним є співробітництво, взаємообмін і згуртованість людей; конфлікт, якщо він вирішується ефективно і мирно, відіграє двояку роль - виступає симптомом соціальних проблем і є одночасно засобом відновлення соціальної рівноваги.

На відміну від послідовників Маркса Дюркгейм відводив вирішальну роль в житті суспільства не матеріальному виробництву, не економіці, а культурі. Остання розумілась ним як специфічна сукупність засобів, способів, форм і орієнтирів взаємодії людей з середовищем свого існування, або - майже те ж саме - як система колективно розділених цінностей, переконань образів і норм поведінки, притаманна окремій групі людей. На лице - ідеалістична картина.

Проблемам конфліктів були присвячені праці З. Фрейда, К. Юнга, Е. Берна. На відміну від соціологів психологи, пояснюючи природу конфліктної поведінки, ставили її в залежність від психологічних факторів.