131441 (Розвиток мовлення молодших школярів)

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи проблеми розвитку мовлення у молодшому шкільному віці

1.1 Поняття мовлення. Загальні засади

1.2 Психофізіологічні основи мовлення

1.3 Види мовлення

1.4 Особливості розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчання

Висновок до розділу 1

Розділ 2. Експериментальне вивчення рівня розвитку мовлення в молодших школярів в процесі навчання

2.1 Методичні рекомендації до проведення дослідження

2.2 Аналіз результатів дослідження рівня розвитку мовлення в молодших школярів в процесі навчання

Висновок до розділу 2

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Спілкування - один з найважливіших чинників загального психічного розвитку дитини. Тільки у контакті з дорослими людьми можливе засвоєння дітьми суспільно-історичного досвіду людства.

Оволодіння рідною мовою як засобом і способом спілкування і пізнання є одним з найважливіших придбань дитини в шкільному віці.

Розвиток мовлення і словникового запасу дітей, оволодіння багатствами рідної мовлення складає один з основних елементів формування особистості, освоєння вироблених цінностей національної культури, тісно пов'язано з розумовим, етичним, естетичним розвитком, є пріоритетним в мовному вихованні і навчанні молодших школярів.

Вирішення даної проблеми визначає мета і завдання роботи, а також предмет і напрям дослідження.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження даної курсової роботи виступають особливості розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчання.

Об’єкт дослідження.

Об’єктом дослідження виступає мовлення молодших школярів в процесі навчальної діяльності.

Мета дослідження

Мета даної курсової роботи полягає в теоретичному та емпіричному розгляді особливостей розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчання.

Дана мета вимагала вирішення наступних завдань:

1. Вивчення психологічної літератури по даній проблемі;

2. Аналіз дослідженості даного питання в психологічній літературі;

3. Визначення рівня розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчання;

4. Кількісна і якісна обробка результатів дослідження;

5. Узагальнення матеріалу; висновки і рекомендації.

При вирішенні поставлених завдань застосовувалися наступні методи:

1. Типологічно-порівняльний;

2. Аналізу психологічної літератури;

3. Визначення понять;

4. Визначення пасивного словникового запасу;

5. Визначення активного словникового запасу;

6. Спостереження дозвільної та навчальної діяльності.

Гіпотеза дослідження.

Гіпотезу даного курсового дослідження можна сформулювати наступним чином:

Особливості вивчення рівня розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчальної діяльності проявляються у комплексі індивідуальних, особистісних та суб’єктивних якостей конкретного учня.

Дослідження проводилося на базі Овруцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4 імені Андрія Сабурова з учнями 4 –А класу (10 чоловік віком 9-10 років).

Структура курсової роботи.

Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів (теоретичний, практичний), висновку та списку літератури (18 джерел), в своєму складі містить 4 психодіагностичні методики на визначення рівня розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчальної діяльності.

Розділ 1. Теоретичні основи проблеми розвитку мовлення у молодшому шкільному віці

1.1 Поняття мовлення. Загальні засади

Мовлення є основним засобом людського спілкування. Без неї людина не мала б можливості отримувати і передавати велику кількість інформації, зокрема таку, яка несе велике смислове навантаження або фіксує в собі те, що неможливо сприйняти за допомогою органів відчуттів (абстрактні поняття, безпосередньо не сприймані явища, закони, правила і тому подібне). Без письмового мовлення людина була б позбавлена можливості дізнатися, як жили, що думали і робили люди попередніх поколінь. У неї не було б можливості передати іншим свої думки і відчуття. Завдяки мовленню як засобу спілкування індивідуальна свідомість людини, не обмежуючись особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, причому в набагато більшому ступені, ніж це може дозволити спостереження і інші процеси немовленнєвого, безпосереднього пізнання, здійснюваного через органи чуття: сприйняття, увага, уява, пам'ять і мислення. Через мову психологія і досвід однієї людини стають доступними іншим людям, збагачують їх, сприяють їх розвитку.(12; кн.1 с. 312-314)

По своєму життєвому значенню мовлення має поліфункціональний характер. Воно є не лише засобом спілкування, але і засобом мислення, носієм свідомості, пам'яті, інформації (письмові тексти), засобом управління поведінкою інших людей і регуляції власної поведінки людини. Відповідно безлічі його функцій мовлення є поліморфною діяльністю, тобто в своїх різних функціональних призначеннях представлене в різних формах: зовнішнє, внутрішнє, монологічне, діалогічне, письмове, усне і так далі Хоча всі ці форми мовлення взаємозв'язані, їх життєве призначення неоднакове. Зовнішнє мовлення, наприклад, грає в основному роль засобу спілкування, внутрішнє, — засобу мислення. Письмове мовлення найчастіше виступає як спосіб запам'ятовування інформації. Монологічне обслуговує процес однобічного, а діалогічне — двостороннього обміну інформацією.(12; кн.1 с. 313-315)

Мовлення – це історично складена в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людини – форма спілкування, опосередкована мовою.

Мовлення виконує ряд функцій:

• Позначення – кожне слово, припущення мають певний зміст;

• Повідомлення – передача відомостей, знань, досвіду;

• Вирази – виявлення через інтонацію, наголоси, побудову, використання порівнянь, прислів'їв і тому подібне відчуттів, потреб, стосунків;

• Дії – спонука до виконання завдань, прояву активності, до зміни поглядів.

Функції мовлення по-різному виявляються в різних її видах.

Для психології представляє інтерес перш за все місце мовлення в системі вищих психічних функцій людини - в її взаємовідношенні з мисленням, свідомістю, пам'яттю. емоціями і т. д.; при цьому особливо важливі ті її особливості, які відображають структуру особистості і діяльності. Більшість психологів розглядає мовлення як мовленнєву діяльність, виступаючу або у вигляді цілісного акту діяльності (якщо вона має специфічну мотивацію, що не реалізовується іншими видами діяльності), або у вигляді мовленнєвих дій, включених в немовленнєву діяльність.

Структура мовленнєвої діяльності або мовленнєвої дії в принципі збігається із структурою будь-якої дії, тобто включає фази орієнтування, планерування (у формі «внутрішнього програмування"), реалізації і контролю.

Мовлення може бути активним, конструйованим кожного разу наново, і реактивним, такою, що є ланцюжком динамічних мовленнєвих стереотипів.

В умовах спонтанного усного мовлення свідомий вибір і оцінка використовуваних в ньому мовленнєвих засобів зведені до мінімуму, тоді як в писемному мовленні і в підготовленому усному мовленні займають значне місце. Різні види і форми мовлення будуються по специфічних закономірностях (наприклад, розмовне мовлення допускає значні відхилення від граматичної системи мовлення, особливе місце займає логічне і тим більше художнє мовлення).

Мовлення разом з тим несе в собі певний сенс, що характеризує особу тієї людини, яка ним користується. Сенс на відміну від значення виражається в тих суто особистих думках, відчуттях, образах, асоціаціях, які дане слово викликає саме у цієї людини. Сенси одних і тих же слів для різних людей різні, хоча мовленнєві значення можуть бути однаковими.

Розгледимо основні психологічні теорії, що пояснюють процес формування мовлення. Одна з них — теорія навчання. Дана теорія стверджує, що наслідування і підкріплення є основними механізмами формування і розвитку мовлення у людини. Передбачається, що у дитини є природжена потреба і здатність до наслідування, зокрема звуків людського мовлення. Отримуючи позитивне емоційне підкріплення, наслідування веде до швидкого засвоєння спочатку звуків людського мовлення, потім фонем, морфем, слів, висловів, правил їх граматичної побудови. Освоєння мовлення, таким чином, зводиться до навчання всім її основним елементам.

Дана теорія, проте, не в змозі задовільно і повністю пояснити процес засвоєння мовлення, зокрема ту швидкість, з якою в ранньому дитинстві дитина освоює мовлення. Крім того, для розвитку будь-яких здібностей, у тому числі і мовленнєвих, необхідні задатки, які самі по собі не можуть бути набуті в результаті навчання (принаймні до того, як навчання почалося). З позиції даної теорії важко зрозуміти дитяче словоутворення, а також ті моменти в розвитку мовлення дитини, які не мають аналогів у дорослих, тобто такі, які ніяк не засвоїш методом наслідування.

Досвід показує, що дорослі підкріплюють у дитини не стільки граматично правильні, скільки розумні і правдиві, оригінальні і семантично точні вислови. Маючи це на увазі, в рамках теорії мовленнєвого навчання важко пояснити швидке формування правильної граматики мовних висловів у дітей.

Автором наступної теорії мовленнєвого розвитку є Н.Хомський. Він стверджує, що в організмі і мозку людини з народження є деякі специфічні задатки до засвоєння мовлення в її основних атрибутах. Ці задатки дозрівають приблизно до однорічного віку і відкривають можливості для прискореного розвитку мовлення з одного року до трьох років. Даний вік називається сензитивним для формування мовлення. У ширших вікових межах він охоплює період життя людини від року до статевої зрілості (мається на увазі не лише засвоєння мовлення як засобу спілкування, але і освоєння його на понятійному рівні як засобу мислення). Протягом всього цього періоду розвиток мовлення зазвичай відбувається без ускладнень, але поза його межами мовлення засвоїти або важко, або взагалі неможливо. З даної причини дорослі іммігранти гірше засвоюють чужу для них мову, чим їх малолітні діти. .(12; кн.1 с. 315-318)

Ще одна популярна теорія засвоєння мовлення називається когнітивною. Згідно їй розвиток мовлення залежить від властивої дитині з народження здатності сприймати і інтелектуально переробляти інформацію. Цим, зокрема, і пояснюється дитяче спонтанне словоутворення. Передбачається, що мовний розвиток залежить від розвитку мислення, а не навпаки (Ж.Піаже). Встановлено — і це одне з основних початкових положень даної теорії, — що перші вислови малят зазвичай відносяться до того, що вони вже розуміють. Діти, крім того, зазвичай говорять про те, що для них цікаво. Отже, на розвиток мовлення впливає і мотивація дитини. (12; кн.1 с. 314-316)

1.2 Психофізіологічні основи мовлення

За допомогою поняття другої сигнальної системи І. П. Павлов позначив спеціальні особливості вищої нервової діяльності людини, що істотно відрізняють його від тварин. Цим, поняттям охоплюється сукупність умовнорефлекторних процесів, пов'язаних із словом. Слово при цьому розуміється як «сигнал сигналів» і є таким же реальним умовним подразником, як і всі інші. Робота другої сигнальної системи полягає перш за все в аналізі і синтезі узагальнених мовленнєвих сигналів.

Розвиток цих уявлень знайшло своє віддзеркалення в праці М. М. Кольцової, Т. Н. Ушакової, Н. І. Чупрікової і ін. Так, наприклад, Т. Н. Ушакова, спираючись на ці ідеї і приваблюючи сучасні уявлення про будову нервових мереж, запропонувала виділяти три ієрархічно організованих рівня в будові внутрішнього мовлення, розділення яких чітко просліджується вже в онтогенезі. Виділяють три рівні внутрішнього мовлення:

Перший рівень пов'язаний з механізмами дії і володіння окремими словами, що позначають події і явища зовнішнього світу. Цей рівень реалізує так звану номінативну функцію мовлення і мовлення і служить в онтогенезі основою для подальшого розвитку механізмів внутрішнього мовлення. У роботах М.М.Кольцової, присвячених онтогенезу мовлення, було показано, що сліди словесних сигналів в корі мозку дитини разом з образами сприйманих предметів утворюють спеціалізовані комплекси тимчасових зв'язків, які можна розглядати як базові елементи внутрішнього мовлення.

Другий рівень співвідноситься з утворенням множинних зв'язків між базовими елементами і матеріалізованою лексикою мовлення, так званою «вербальною мережею». У численних електроенцефалографічних експериментах було показано, що об'єктивній і мовній зв'язаності слів відповідає зв'язаність їх слідів в нервовій системі. Ці зв'язки і є «вербальні мережі», або «семантичні поля». Показано, що при активації вузла «вербальної мережі» затухаюче збудження розповсюджується на довколишні вузли цієї мережі. Подібні зв'язки «вербальної мережі» виявляються стабільними і зберігаються впродовж всього життя. Т.Н.Ушакова припускає, що в структурі «вербальної мережі» матеріалізується мовленнєвий досвід людства, а сама «вербальна мережа» складає статичну основу мовленнєвого спілкування людей, дозволяючи їм передавати і сприймати мовленнєву інформацію.

Оскільки мовлення людини завжди динамічне і індивідуальне, то «вербальна мережа» через свої особливості, такі, як статичність і стандартність, може складати лише передумову і можливість мовленнєвого процесу. Тому згідно Т. Н. Ушакової в механізмі внутрішньої мовлення існує третій динамічний рівень, відповідною своїм тимчасовим і змістовним характеристикам продукованого зовнішнього мовлення. Цей рівень складається з активацій окремих вузлів «вербальної мережі», що швидко змінялися, так що кожному вимовному людиною слову передує активація відповідної структури внутрішнього мовлення, перехідна шляхом того, що перекодувало в команди органам артикуляцій.