131418 (Релігія у контексті психоаналізу)

ЗМІСТ

Вступ

1. Релігія як об'єкт психоаналізу 3. Фройда

2. Сутність релігії в аналітичній психології К.-Г. Юнга

3. Психологія релігії у гуманістичному психоаналізі Е. Фромма

Висновок

Література

Вступ

Тема курсової роботи "Релігія у контексті психоаналізу".

Процес виникнення релігії, розкриття її глибинної сутності досліджували вчені у контексті психоаналізу.

Зігмунд Фройд (1856—1939р.р.) як представник психоаналізу прагнув удосконалити і науково обґрунтувати його. З допомогою психоаналізу вчений намагався встановлювати факти, пояснювати їх причини і передбачати наслідки. Він винайшов психоаналіз не тільки як наукову теорію, а й як особливу психотерапевтичну практику, сутність якої полягала в тому, щоб допомогти хворому визначити причину своєї травми шляхом згадування витісненої події, усвідомлення її, що призведе до ліквідації або послаблення больового симптому.

Оригінальну концепцію релігії запропонував один із улюблених учнів 3. Фройда, філософ Карл-Густав Юнг (1875—1961р.р.). На противагу своєму вчителю він значно розширив смисл "лібідо", але не в розумінні сексуальних тенденцій, а в значенні могутнього життєвого пориву. У К.-Г. Юнга лібідо виступає як інтенціальність, направленість психічних процесів, енергія, яку можна порівняти з волею Шопенгауера.

До питань релігії як психологічного феномену звертався видатний німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900—1980р.р.). Він постійно полемізував з Фройдом та Юнгом, котрі розглядали історію лише крізь психічні факти. Натомість Фромм вважає, що для осягнення таємниць історії недостатньо одних лише психологічних одкровень. їх необхідно співвіднести з багатомірним соціально-історичним контекстом, з імперативами культури.

Мета роботи – розглянути релігію у контексті психоаналізу з точки зору Зігмунда Фройда, Карла-Густава Юнга та Еріха Фромма.

1. Релігія як об'єкт психоаналізу 3. Фройда

Спочатку сферою психоаналізу вважали вирішення медичних завдань. Це була техніка проникнення у царину несвідомого. Проте, відкривши глибинні пласти психіки, мислитель спонукав до перегляду всіх традиційних уявлень про людину. За 3. Фройдом, психоаналітичну доктрину можна застосовувати не лише до історії культури, міфології, вчення про неврози, а й до процесу виникнення релігії.

Починаючи свою діяльність як психотерапевт-практик, 3. Фройд згодом дійшов висновку про неефективність методів лікування з арсеналу психіатрії. Його не задовольняла жодна з існуючих концепцій свідомості: ні містична, оскільки в ній без відповіді залишалось питання про джерела свідомості, ні грубо натуралістична, де стверджувалась жорстка залежність від зовнішніх факторів.

3. Фройд вважав, що у свідомості є те, що визначається нею і водночас не походить зі світу, який відображається свідомістю. Так вчений підняв проблему несвідомого, яке разом з лібідо (сексуальними потягами та їх перетвореннями) стало підґрунтям психоаналізу. Фройд вважав, що психоаналіз ґрунтується на концепції позасвідомого як регулятора людської поведінки, вченні про дитячу сексуальність, згідно з яким сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом творчої активності людини, і теорії сновидінь як архаїчного пласта психічного життя.

Сенс вивчення релігії 3. Фройд вбачав у тому, щоб перетворити метафізику на метапсихологію. З огляду на специфіку різноманітних проявів релігійної свідомості саме психологія вивчає релігію крізь призму людської психіки, розкриває психологічні закономірності її виникнення, розвитку і функціонування. Структурною моделлю психіки, яка відображає своєрідну психодинаміку особистості, на думку психоаналітика, є три інстанції: Ід (Воно), Его (Я), Супер-Его (Над-Я). Воно (глибинне несвідоме) — це резиденція бажань, вже пригнічених думок, що спонтанно прагнуть до прояву, є надзвичайно активною, найархаїчні-шою частиною психіки. Я — сфера раціональної психічної діяльності людини, основна функція якої — сприйняття реальності та адаптація до неї. Я прагне скорегувати ірраціональні імпульси Воно з вимогами реальності, обмежити їх через захисні механізми. Над-Я — інтеріоризовані вимоги суспільства.

Виокремивши у системі психіки ці структурні елементи, 3. Фройд досліджує їх постійну боротьбу протягом душевного життя людини. Значна напруга між Воно і Над-Я призводить до порушення психічного механізму, виникнення психічної травми. Чинник, що її спонукав, витісняється у несвідоме. Проте бувають випадки, коли витіснення пройшло невдало. З одного боку, воно немовби продовжується у сфері несвідомого, з іншого — прагне перейти у свідомість. Цьому суперечить механізм опору, який трансформує його у свідомість, щоправда, в символічній формі. Проникаючи у свідомість, замінене уявлення супроводжують больові переживання, від яких раніше хотілось позбавитись. Так виникають невротичні симптоми. І чим більше невротик занурюється у хворобу, тим глибшою є його віддаленість від соціуму. Ці основні фрагменти боротьби Я і Воно стали основою розуміння 3. Фрейдом релігії. У його працях релігія виступає в різноманітних виявах: як проектована на зовнішній світ психологія, як "всезагальний невроз нав'язливих станів", як "сублімований продукт сексуальних потягів", як "колективна ілюзія" тощо. Різні підходи до аналізу релігії свідчать, що цей феномен цікавить його, перш за все, у психологічному аспекті. Відтак, проблеми релігії 3. Фройд розглядає протягом всього життя.

Першим дослідженням проблем релігії є стаття "Нав'язливі дії і релігійні обряди" (1907 р.). Аналізуючи культову поведінку віруючих, вчений доходить висновку, що вона багато в чому нагадує поведінку невротика.

Релігійний культ є органічним елементом релігії: це реалізація релігійної віри в діях соціальної групи. До культової системи входить низка обрядів, ритуалів, жертвоприношень, молитв і т. д. Культ як сукупність стереотипних звичних дій є найконсервативнішим елементом релігії. Повторюючись, культ сприяє створенню динамічного стереотипу, переростає у глибоку внутрішню потребу.

Основними симптомами неврозу є нав'язливі думки та дії. Нав'язливі думки відчуваються невротиком як примусово повторювані, чужі, нав'язані ззовні. Вони, як правило, не осмислені, не зв'язані з обставинами життя індивіда, абсурдні. Щоб позбавитися почуття тривоги, яке викликають нав'язливі ідеї, невротик здійснює церемонії, дії, які є спробою протидії деструктивним імпульсам. Недоречність цих дій людина розуміє, але усунути їх самостійно не може.

Фройд досліджував спільне між нав'язливими діями та релігійними обрядами. Ним він вважав докори сумління при їх невиконанні, ізоляцію від оточуючих, добросовісне виконання дрібних обов'язків. Різниця між невротичними церемоніями і релігійним ритуалом полягає у значному різноманітті церемоній на противагу стереотипності релігійного ритуалу, приватному характері церемоній та суспільному характері ритуалів. Особливо різняться символічний смисл релігійних обрядів та беззмістовність нав'язливих дій. Однак з допомогою психоаналізу можна проникнути у сутність нав'язливих дій: "Нав'язливі дії служать для прояву неусвідомлених мотивів і уявлень" [6, с. 177]. Отже, основою як неврозу, так і релігійного переживання є пригнічення природних інстинктів, що прагнуть проявитися. Нав'язливі дії та релігійні обряди виконують захисну функцію, приборкуючи нестримні душевні сили. Вони долають почуття вини, оскільки уособлюють спокуту, покаяння, міру захисту та очищення. Необхідні постійно нові психічні зусилля, щоб утримувати в рівновазі натиск з боку несвідомого. Пригнічені інстинкти постійно проявляються, і лише заборони можуть стримати їх. На думку 3. Фройда, нав'язливий невроз ґрунтується на пригніченні сексуальних інстинктів, а розвиток релігії — на егоїстичних, шкідливих для соціуму інстинктах з сексуальним відтінком. З'ясовуючи подібність між нав'язливими діями і релігійними обрядами, психоаналітик визначає "невроз як індивідуальну релігійність, а релігію як всезагальний невроз нав'язливих станів" [6, с. 180].

Ідея спільності неврозу і релігії стала стержневою у викладах Фройдом розуміння релігії як колективного неврозу і засобу захисту від неврозу. "Невротики, — зазначав учений, — живуть в особливому світі, в якому... має значення тільки "невротична оцінка", тобто на них впливає тільки те, що складає предмет інтенсивної думки і афективного уявлення, а подібність з зовнішньою реальністю є чимось другорядним" [6, с. 278]. Релігійна людина живе у світі, в якому важлива лише релігійна оцінка.

У 1910 р. у роботі "Леонардо да Вінчі. Спогади дитинства" Фройд за допомогою психоаналізу досліджує таємницю душевного життя геніального художника. Він окреслює витіснене до несвідомого (лібідо, яке не може реалізовуватись зовні у зв'язку з соціалізацією людини) та процес сублімації, тобто переорієнтацію первісних інстинктивних потягів на вчинки суспільно визнані, значущі.

Ідея витіснення і теорія усвідомлення є пропедевтичними у розумінні власне релігійної свідомості, хоча і показують в деякій мірі метаморфози психологічних модифікацій релігії. 3. Фройд пов'язує релігійність з Едіповим комплексом. На його думку, Едіпів комплекс — це сукупність неусвідомлених уявлень і почуттів, які концентруються навколо несвідомого потягу до батьків протилежної статі: бажання позбавитися від батьків тієї ж статі, до якої належить індивід. Його наслідують філогенетично, він виникає у віці 3—5 років. Причину багатьох неврозів у зрілому віці 3. Фройд вбачав у тому, що Едіпів комплекс є витісненим у дитинстві в несвідоме: "Психоаналіз навчив нас бачити інтимний зв'язок між батьківським комплексом і вірою в Бога, він показав нам, що особистий бог психологічно — не що інше як ідеалізований батько, і ми спостерігаємо щоденно, що молоді люди втрачають релігійну віру, як тільки валиться для них авторитет батька" [2, с. 266]. На думку вченого, всемогутній праведний Бог — це оновлені і відтворені ранні дитячі уявлення про сублімованих батька та матір.

Досліджуючи витоки релігії, об'єктом вивчення Фройд робить психологію первісної культури та релігії. Результатом цих досліджень стала книга "Тотем і табу" (1913). "Ядро книги складає гіпотеза про виникнення системи тотемістичних вірувань і ритуалів, яка відома як гіпотеза "первісного батьковбивства"" [5, с. 336]. У цій роботі 3. Фройд зробив спробу пристосувати "результати психоаналізу до невияснених проблем психології народів" [5, с. 16]. Для вирішення цього завдання він вивчав племена патріархального рівня розвитку. З'ясувалося, що в них існують своєрідні тотемічні символи, на які поширюється система заборон — табу.

У тотемізмі 3. Фройд вбачав ключ до реконструкції первісної культури і релігії. Тотемізм уособлював єдність роду і кровну відміну від інших родів. Це була перша спроба самосвідомості первісної людини, яка починає усвідомлювати свою належність до певної спільноти — роду. Віра в тотем заклала фундамент для формування людських почуттів (любові, патріотизму тощо). Тотем супроводжував людину протягом всього життя.

За 3. Фройдом, всі існуючі теорії не розкривали глибинних джерел тотемізму. Вони пов'язували виникнення цього явища з вірою в духів, зі страхом перед демонами, тобто ототожнювали тотемізм з анімізмом. "Ні страх, ні демони не можуть у психології мати значення останніх причин, які не піддаються подальшому подрібненню. Було б інакше, якби демони дійсно існували, але ж ми знаємо, що вони самі, як і боги, є творінням душевних сил людини, вони створені від чогось та з чогось" [5, с. 45]. Отже, перед психологом постає питання з'ясування психологічної сутності тотемізму і пов'язаної з ним системи табу, відповідь на яке він шукає у психоаналізі. "Вивчення сутності тотемізму, на думку Фройда, повинно бути як історичним, так і психологічним" [5, с. 95].

Фундаментом для психологічної моделі 3. Фройда є ідея подібності душевного життя окремого індивіда, детально досліджена у психоаналізі, з психологічним життям того чи іншого народу. На цьому психологічному тлі індивідуального та загального психолог виокремлює три лінії аналогій: первісної людини та дитини, дитини та невротика, невротика та первісної людини. На це дослідження вчений спирався при вивченні релігії первісних народів. В основі уподібнень був трансформований у психоаналітичному аспекті основний біогенетичний закон Е. Геккеля, згідно з яким кожна органічна форма в індивідуальному розвитку (онтогенез) скорочено повторювала основні фази еволюції виду (філогенез).

У реконструкції модифікацій тотемізму 3. Фройд вбачав витоки релігійної свідомості, що демонструє тотемістична трапеза. Багатьом архаїчним народам притаманне амбівалентне ставлення до тотему. З одного боку, його обожнювали, шанували, поклонялись йому, з іншого — приносили в жертву, при чому вимагалось здійснення кількох ритуалів — уподібнення тотему, наслідування його звуків та рухів, прийняття участі всіх, обов'язкове оплакування вбитого. Однак після цієї скорботи наступало радісне свято, що було обов'язковим ексцесом, урочистим порушенням заборони. Святковий настрій — результат залучення членів клану до священного життя, носієм якого була субстанція тотема. Розгортання дій у такий спосіб зумовлене "спрацюванням" фройдівського Едіпового комплексу. "Одного чудового дня брати-вигнанці з'єдналися, вбили і з'їли батька та поклали таким чином кінець батьківській орді. Вони насмілилися спільно зробити те, що було неможливо зробити кожному окремо. Мабуть, культурний прогрес, вміння володіти новою зброєю, дали їм почуття переваги. Те, що вони, крім того, з'їли вбитого, цілком природно для канібалів-дикунів.

Жорстокий прабатько був, безсумнівно, прикладом, якому заздрив і якого боявся кожний із братів. У акті поїдання вони здійснюють ототожнення з ним, кожний з них засвоїв собі частину його сили. Тотемістична трапеза, можливо, перше святкування людства, була повторенням і спогадом цього прекрасного злочинного діяння, від якого взяло багато чого свій початок: соціальні організації, моральні обмеження, релігія" [5, с. 164].

Психолог стверджує, що брати знаходились у стані суперечливих почуттів до батька, "амбівалентного батьківського комплексу", який властивий кожній дитині й невротику. З одного боку, ненависть (адже батько стояв на шляху їх прагнень до влади та сексуальних бажань), з іншого — любов, оскільки вони захоплювалися батьківською силою і могутністю, призвели братів до відчуття покаяння, до усвідомлення вини. Брати осудили себе за заподіяне забороною смерті тотема, якого символізував батько, і відмовили у зв'язках з жінками клану, яких раніше добивались.

3. Фройд відшукує два джерела вини — страх перед авторитетом і пізніший страх перед Над-Я. Брати потрапляють у психічний стан пізнього послуху. Із свідомості вини сина створюють своєрідний канон тотемізму — оберігати й задобрювати тварину-тотем, у чому 3. Фройд вбачає витоки релігії. "Тотемічна релігія походить від усвідомлення вини синів — як спроба заспокоїти це почуття та задобрити ображеного батька "пізнім послухом"" [5, с. 167].