131233 (Психологія релігії у концептуальному осмисленні В. Джемса), страница 2

Хоча В. Джемс цікавиться чуттєвою сферою, проте він високо оцінює роль ідей в житті людини. Ідеї, викликаючи відчуття реальності, то «привертають, то відштовхують нас», зумовлюючи то ненависть, то благословення. Такі ідеї, за В. Джемсом, утворюють тло нашої думки. «Як час, простір і ефір пронизують усі тіла, так само, відповідно до нашого внутрішнього почуття, абстрактні сутності добра, краси, сили, значущості, справедливості пронизують собою все добре, прекрасне, могутнє, значне і справедливе» [6, с. 58]. Ідеї відкривають перед людиною Всесвіт, надають предметам «абстрактної сутності», конкретизуючи їх сенс і цінність. Іноді інтелектуальні феномени викликають навіть інтенсивнішу реакцію, ніж почуттєві. Як наслідок — «в багатьох умах «наука» займає місце релігії; людина науки осягає «закони природи» як об'єктивні реальності, що викликають в неї благоговійні почуття» [6, с. 59]. Висвітлюючи позитиви чуттєвої природи людини, В. Джемс підносить і значущість інтелекту.

Неймовірною переконливістю В. Джемс наділяє почуття реальності невидимого, яке для деяких людей набуває сили одкровення. Містичні стани не завжди характеризуються видіннями чи голосами; іноді вони є «почуттям присутності невидимого», тобто набувають духовної реальності, яка чуттєво не сприймається. Ці почуття присутності настільки переконливі для тих, хто їх переживає, що ніхто не сумнівається в їх реальності. Вплив ідеї може посилити це почуття; воно стає реальністю, набуваючи статусу релігійного уявлення.

Процес визрівання релігійних уявлень є надто складним, пов'язаним із фантазією. Визріваючий образ прагне прояснити себе. Але іноді цей процес трансформується в галюцинацію і немовби зупиняється на півдорозі; він стає «цілком об'єктивованою і локалізованою в просторі ідеєю» [6, с. 63]. Сила уяви настільки переконлива, що набуває онтологічного статусу, буттєвої даності. Там, де ідея досягає вищого ступеня реальності, вона не тільки асоціюється з образом, а й асимілюється, зливається і ототожнюється з ним. Як дуже яскраве уявлення прагне перейти до відчуття, набувши форми галюцинації, так живі ідеї самостійно перетворюються на уявлення. Силу, впливовість ідей В. Джемс ототожнює із процесом навіювання. «Насправді «навіювання» — це лише друга назва сили ідей, оскільки вони впливають на віру і поведінку людини» [6, с. 99], — констатує він. Ідеї по-різному впливають на людей: важливу роль відіграють і умови, і час. Найдієвішим навіювальним впливом наділені ті ідеї, які мають силу одкровень.

За В. Джемсом, чинниками впливу на інтенсивність навіювань є сила особистої віри, ентузіазм, приклад оточуючих, привабливість новизни. Духовне зцілення буде ефективним лише в тому разі, коли людина прагнутиме до нього, відмовившись від зусиль особистої волі. Так уявляли і переживали релігійні ідеї ті, хто був глибоко віруючим. «Скрізь, де думка про Бога охоплювала душу і наповнювала всю істоту людини, скрізь, де вона вказувала шляхи святого життя, надихала на подвиги і перероджувала моральний світ, скрізь вона запалювала пломеніючу віру, викликала трепет любові і спричиняла сльози блаженства, — скрізь вона набувала цю живу, репрезентативну форму» [12, с. 1310]. Релігійні уявлення здатні посилювати, інтенсифікувати почуття, немовби їх оприсутнювати.

Глибоке почуття реальності, що навіює ідея, дає змогу людині внутрішньо зливатися з нею і переживати її як безпосередню дійсність. Чуттєві образи можуть викликати ті зусилля уяви і думки, які релігійні містики називають «умним робленням»; але найчастіше вони виникають під впливом складних і сильних емоцій, спричинених ідеєю і впливом страху, подиву і любові до вищого ідеалу досконалості та блаженства.

Образ ідеального світла завжди супроводжували різні уявлення, він складав загальний фон, на якому розгорталися складніші картини, образи, що уявлялися, споглядалися містиком в основному внутрішньо, в уяві; але іноді вони характеризувалися такою яскравістю, що проектувалися за межі свідомості і наближалися до галюцинацій. Головним елементом всіх містичних переживань і видінь є зорові уявлення, завдяки яким, як зазначав Плотін (205— 270), можна «бачити приховане від очей». Із зоровими образами асоціюються суб'єктивні звукові враження: слова, що чуються в серці, внутрішні та зовнішні голоси. У деяких містиків до цього «дійства» залучаються інші почуття — відчуття нюху, смаку.

Асоціації посилюють яскравість видінь, надаючи їм неповторності. Однак інколи сильні яскраві чуттєві асоціації по-справжньому виявлялися, настільки сильною була вразлива уява. Наприклад, ельзаська монахиня Люція Шнабельбург відчувала під час молитви сильну солодкість в роті, завдяки якій могла продовжувати молитву декілька годин. Деякі люди здатні переводити конкретні сприйняття і абстрактні ідеї на мову відчуття, нюху, смаку.

Від яскравості образу залежить повнота злиття містика з об'єктом, сила віри, глибина духовної насолоди. Як зауважував П. Соколов, у хвилини екстазу містик «живе однією поглинаючою його ум ідеєю, і ця ідея, зігріта пристрасною любов'ю і огорнута в яскраві фарби видіння, не тільки пробуджує в ньому почуття реальності, але й насправді суб'єктивно реалізується» [12, с. 1318]. Відбувається перетворення ідеалу на дійсність. Переживши такий стан, містик відчуває нездоланну рішучість пожертвувати всім заради торжества свого ідеалу.

Релігійні уявлення можуть змінюватися, як зазначав В. Джемс, з розвитком соціальних реалій, які корелюють їх змістове наповнення: «З того моменту, коли смисл, який ми вкладаємо в визначення нашого божества, перестає викликати наше схвалення і захват, саме існування подібного божества починає здаватись нам безглуздим» [6, с. 267]. Переживаючи кризу, релігія вдається до поступового «перекодування» існуючих релігійних ідей, уявлень, критичного переосмислення, включення в інноваційний процес.

Релігійні уявлення, набуваючи статусу ідей, впливають на духовну атмосферу людства, посилюючи їх домінуючий вплив. Проте В. Джемс вказує на те, що в безперервному, рухливому потоці релігійних уявлень їх першооснова залишається психологічною, яка виступає своєрідним джерелом, що живить і посилює релігійне бродіння і спонукає до смислової інновації. Отже, підкреслюючи багаторівневість буття, В. Джемс вважає, що релігія надає життю смислову зарядженість, пов'язує його з соціокультурними процесами. Так, релігія не застигає у вигляді догм та традицій, а зберігає рухливу стійкість.

Релігійні почуття мають здатність або посилювати, або послаблювати релігійність людини, зокрема її віру, що є невід'ємним атрибутом релігійного життя. Саме вона надає всім компонентам релігії особливого забарвлення та значущості. Віра, викликаючи релігійні почуття, підсилює, зміцнює їх. Вона є дієвою лише тоді, коли входить до змістової природи суб'єктів. Релігійні почуття «створюють своєрідний стан віри, який настільки ж біологічний, наскільки і психологічний» [6, с. 400]. В. Джемс вважав, що відсутність такого стану неминуче зумовить духовне банкрутство. З догматичної віри вихолощується життєвість, «релігійне бродіння» є неодмінною запорукою життєвості суспільства.

Згідно з В. Джемсом, віра перевершує розум, який наділяє її певними ознаками, проявляє її, огортає в словесну форму, полегшуючи її розуміння. Проте розум не може створити віру, «не може врятувати її від вмирання» [6, с. 347]. Логічні обґрунтування буття Бога не спроможні переконати людину, якщо в неї немає віри. Однак не всім людям притаманний феномен віри. Іноді вона блокується інтелектом, тоді в таких людей «духовна енергія ніколи не досягає релігійного центру» [6, с. 169].

Філософ підкреслював позитивну роль раціоналізму, зокрема його безсумнівне значення у побудові філософських систем, розвитку природничих наук. Раціоналізм охоплює лише поверхово духовне життя людини: сфера духовного — це царина інтуїції, витоки якої закорінені у підсвідомості, яка сполучає науку і релігію.

Отже, джерело віри найглибше, «а логічні аргументи є тільки поверховим проявом його» [6, с. 71]. Віра в невидимий світ, поєднуючись із внутрішнім життям, творить релігійний стан душі, який зберігається все життя. Справжнє знання постає із віри, що спирається на інтуїцію. Віра є гіпотетичною, а розвиток науки неможливий без гіпотез. Проте В. Джемс зазначає, що деякі релігійні гіпотези не спрацьовують і поступово втрачають владу над людьми. Віра ґрунтується на бажанні, її здійснення залежить від особистої участі людини, а особистісний вимір, позначаючись на Всесвіті, своєрідно виявляється у різноманітних релігіях. «Якщо ми релігійні, Всесвіт для нас не просто Воно, а Ти, між нами і ним допустимі всі відношення, які можливі між особистостями» [5, с. 25]. Світ, в якому ми живемо, є частиною Всесвіту. Видимий світ — підґрунтя вічного світу; він готує, виховує, випробовує людину з тією метою, щоб згодом відкрити їй світ невидимого і вічного. Людина, прилучаючись до невидимого світу, надає істинного сенсу реальному світу. Американський філософ вважає, що у вірі людина знаходить сенс і можливість життя: «...Віра є знанням сенсу людського життя, внаслідок якого людина не знищує себе, а живе. Віра — це сила життя» [13, с. 79]. Якщо Ч. Пірс ототожнював дію та віру, то В. Джемс, не відмовляючись від трактування віри як основного імпульсу до дії, надавав їй принципово іншого статусу, пов'язуючи з само- та світотворенням.

Так, віра зближується з містичним пізнанням. Кожний акт містичної інтуїції є ідеально-емоційним синтезом, в який входять два основних компоненти: «1) жива ідея надчуттєвого порядку, що огортається в форму яких-небудь чуттєвих образів і 2) живе почуття реальності цієї ідеї, почуття настільки глибоке, що містик протиставляє його звичайній вірі і називає уже не вірою, а «знанням» [ 12, с. 1315].

Основним критерієм віри є готовність до дії заради мети. В цьому аспекті віра перевершує наукову очевидність; вона включена в життя наскільки непомітно, що людина часто не усвідомлює її механізмів. Це положення В. Джемс продемонстрував наочним прикладом: людина в горах потрапляє в ситуацію, що штовхає її на ризик, — відчайдушний стрибок. Суб'єктивні емоції, надія і віра вселяють у неї впевненість, що вона досягне мети, а ноги її самі собою роблять стрибок. Проте якщо в цієї ж людини будуть переважати емоції страху і недовіри, вона вважатиме нерозумним діяти з таким ступенем ризику, то через відчай, невпевненість неодмінно зірветься у прірву. В. Джемс робить висновок, що «віра — одна із неминучих попередніх умов здійснення об'єкта бажання. ...Існують випадки, коли віра сама себе виправдовує» [5, с. 66].

Філософ розмежовує два небезпечні чинники у життєдіяльності людини — недостатність і надлишок віри: «В дійсності ж немає ні наукового, ні іншого методу, за допомогою якого люди могли б благополучно пропливти між двома протилежними небезпеками: недостатністю і надлишком віри» [5, с. 6]. У першому випадку людину охоплює жадоба наживи; безвір'я штовхає до того, щоб якнайбільше «мати», але обертається духовним банкрутством у сфері «бути». Теологічним вченням не вистачає «живої віри», а надлишок її виявляється у науці, яка претендує на відсутність релігійності.

Людство вірить у ті ідеї, які супроводжуються яскравими уявленнями, що підсилюють віру. Д. Юм вважав, що яскравість чуттєвого образу посилює дієвість самої ідеї і робить її доступнішою вірі. У осіб, які впадають у релігійний екстаз і яскраво уявляють страждання Христа, на руках і ногах з'являлись виразки, стигми у тих місцях, де були рани розіп'ятого Христа. Ідея виражається у перетворенні на уявлення. Коли думка про Бога охоплювала душу і наповнювала все єство людини, вона викликала віру, любов і сльози блаженства. Отці церкви неодноразово вказували, що вірити в Бога — значить «бачити» Його внутрішнім зором, «чути» Його у своєму серці, «відчувати» Його всією душею.

Віра, набуваючи конкретних уявлень про Бога, позбувається первинного безпосереднього релігійного переживання. У такому разі в уявленнях починає виникати доля Всесвіту, і релігія вплітається в космічні перспективи. В. Джемс розмежовує віру як психічний стан і «надвірування» як індивідуальні релігійні переконання, що виступають надбудовою над безпосередньою, «живою» вірою. Тобто «надвірування» — це раціоналізація інтуїтивно-ірраціонального; тут віра набуває змісту. «Надвірування» мають важливе значення в релігійному житті. Завдяки їм утворюються різні релігійні системи. Найглибинніші відмінності між релігіями у «надвіруваннях».

В. Джемс вважає, що віра пов'язана з волею. Проте воля до віри придатна лише в конкретних умовах. Вона проявляється тоді, коли людина опиняється перед вибором. Ситуація вибору може бути різною: коли не вибирати неможливо, коли ситуація вибору вже повторюється. Однак, здійснюючи вибір, ризикують. В. Джемс підкреслює, що у будь-якій ситуації не потрібно втрачати надію і діяти, сподіваючись на краще. Воля до віри посилюється, якщо існує ризик втратити істину. Не вірячи в себе, люди ризикують її втратити. Воля до віри не лише здатна встановлювати факти, творити їх. Проте попри надзвичайну дієвість волі до віри, потрібно все-таки відзначити, що вона не всемогутня: «Ми можемо підвищити напругу віри, початки якої уже живуть у нашій душі; але ми не в змозі створити собі нової віри, якщо наш душевний стан суперечить їй» [6, с. 175].

Інтенсивність та яскравість релігійної віри проявляються в екстазі, який є найвищим ступенем захвату, станом запаморочення свідомості, втрати просторово-часових координат. У цьому психологічному стані афективності людина немовби виходить за межі свого Я, здійснює подорож у внутрішній світ. Такий стан, як зазначав В. Джемс, неодноразово випробовувала Св. Тереза. Він є поєднанням релігійного почуття, віри, уявленням у релігійному досвіді, яке уможливлює «бачення» Бога.