130295 (Особливості психокорекції сімейних взаємовідносин між батьками та дітьми-підлітками)

Курсова робота

зі спеціальності “Практична психологія”

на тему “ Особливості психокорекції сімейних взаємовідносин між батьками та дітьми-підлітками”

ПЛАН

1. ВСТУП

2. Теоретичний підхід до корекції сімейних відносин

3. Особливості корекції дитячо-батьківських відносин

А) Ознайомче-діагностичний етап

Б) Основний етап

В) Закріплююче-результативний етап

1. Розробка конкретної корекційної програми (додаток № 1)

2. ВИСНОВКИ

3. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Останнім часом доводиться чути численні нарікання типу: “Як сильно змінилась сучасна молодь: палить, п’є, грубо висловлюється, ні поваги до старших, ні сорому… А було ж колись зовсім по-іншому…” Важко з цим не погодитись, адже це є важливою проблемою сучасного суспільства. Та ж звідки це? Де ж криються витоки соціально-несхвальної поведінки молоді? – Спадковість? Але ж старші покоління були зовсім іншими: ввічливими, сором’язливими, поважаючими старших… Виховання? І на згадку приходить сім’я, де людина отримує свій перший досвід соціальної взаємодії. Причому деякий час сім’я залишається єдиним місцем отримання такого досвіду, не втрачаючи свою важливість і після появи в житті людини дитячого садка, вулиці, школи та інших інститутів соціалізації. І якщо витоки небажаної поведінки дітей (в майбутньому - дорослих) походять з родини, то саме з неї і слід розпочинати психокорекційну роботу. Простеживши сучасні тенденції розвитку батьківсько-дитячих стосунків можна виділити зокрема такі з них: формування виховної функції сім’ї в умовах відсутності цілісної системи підготовки до батьківства і деформації системи цінностей суспільства та окремих його членів; відсутність умов для повноцінного функціонування сім’ї; переважання потреб над можливостями; домінування в більшості сімей матеріальних потреб над духовними [1]. Чи не впливає це на появу все більшої кількості сімейних проблем?

Психокорекція сім’ї в нашій країні з’явилась досить недавно і не є такою ж звичною як для більшості західних країн. Та все ж вона розвивається і розповсюджується, переконливо доводячи свою важливість та необхідність. Ця робота має на меті розглянути теоретичні аспекти тривалої психокорекції дитячо-батьківських відносин і простежить динаміку її практичної частини, зосередивши увагу на сім’ях з дітьми підліткового віку. Цей вибір був зумовлений трьома важливими факторами: 1) для дітей різного віку (а відповідно і до їх родин) необхідно застосовувати різні методи психодіагностики і прийоми корекції, опис яких вимагає значно більшого обсягу роботи; 2) найважчим у житті сім’ї вважається період, коли дитина знаходиться у підлітковому віці [3]; 3) завдяки свідомому осмисленню подій підлітки можуть брати активну повноцінну участь у психокорекційній роботі.

На особистість підлітка особливо впливає стиль його стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею утворюють стиль сімейного виховання. За сучасних умов існує чотири найбільш поширені варіанти батьківсько-дитячих стосунків [1]: традиційний, демократичний, ліберальний, дітоцентричний. Традиційний або авторитарний характеризується педагогічним впливом по вертикалі зверху-вниз, тобто від батьків до дітей. Головною вимогою стосунків є повага до авторитету старших і підкора їм. Результатом соціалізації дитини в такій сім’ї є її здатність з легкістю виконувати накази, доручення тощо, тобто вписуватися у “вертикально організовану” суспільну структуру. Як правило, діти з таких сімей безініціативні, негнучкі в спілкуванні, чинять і діють, виходячи з уявлень про необхідність і “треба”. Вони чітко дотримуються обов’язку перед своїми батьками і добросовісно його виконують.

Демократичні стосунки будуються на взаємодії, автономності членів сім’ї і сприйнятті одне одного такими, якими вони є. Виховна взаємодія відбувається в “горизонтальній площині”. Між батьками і дітьми відбувається “діалог рівних”. У стосунках завжди враховуються взаємні інтереси, причому з віком дитини зростає і вага її думки. Результат виховання в такій сім’ї – засвоєння дитиною демократичних цінностей, гармонізація її уявлень про права і обов’язки, свободу і відповідальність. Дитина зростає активною і самостійною, доброзичливою, адаптованою до оточуючого світу, впевненою у собі і емоційно врівноваженою. Разом з тим, саме у дітей, які виховуються у демократичних сім’ях, часто виявляється небажання підкорятися соціальним вимогам: вони не люблять, щоб ними командували, не бажають підкорятися комусь сильнішому, більш владному, що, як засвідчує життя, провокує проблеми взаємин з іншими членами і структурами суспільства. Турбота про батьків у зрілому віці дітей з таких сімей стає нормою їхніх взаємостосунків.

Ліберальний стиль стосунків спостерігається в сім’ях, в яких життя складається так, як складається: кожний член сім’ї живе своїми почуттями, справами, інтересами. Характерним є заблудження батьків, що саме в такий спосіб вони допомагають своїй дитині формувати самостійність. В реаліях же життя такі діти практично бездоглядні. В сім’ї панує відчуженість і відокремленість. І саме ці діти виростають байдужими до своїх батьків та їхніх проблем.

Дітоцентричний варіант сімейних стосунків характеризується впливом по вертикалі, але знизу-вверх, тобто від дитини до батьків. Сім’я існує тільки для дитини, а головним своїм завданням батьки вважають забезпечення “щастя дитини”, в зміст якого вони вкладають своєрідне його розуміння: дитині треба давати все, що вона бажає, будь-якою ціною. Симбіоз дитини і дорослого створює умови, за яких у дитини формується висока самооцінка, відчуття власної значимості, але виникає ймовірність конфліктів із соціальним оточенням за межами сім’ї. Нерідко діти з таких сімей сприймають світ як ворожий. У них часто виникають проблеми взаємин із ровесниками в дошкільному закладі або поза ним, а після вступу до школи такі діти також входять у групу ризику щодо соціальної адаптації, зокрема навчальної. В перспективі саме батьки найбільше потерпають від байдужості або жорстокості своїх дітей, вихованих за такого варіанту стосунків.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем; урахування їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості. Так, В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози [2]:

1. неприйняття, емоційне відторгнення – неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією життя підлітка, навязуванням йому єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

2. гіперсоціалізація – тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров’я дитини, її соціальному статусі, очікуванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психологічних особливостей дитини;

3. “кумир сім’ї” – центрація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім’ї.

Та найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену тривожність.

Цікаво, що в більшості випадків стиль виховання дитини є репродуктивним, тобто багато в чому репродукує стиль виховання, який застосовувався у дитинстві батьків. При цьому самооцінка, Я-образ дитини є інтроекцією батьківського ставлення і способів керування поведінкою дитини, що реалізується, по-перше, через пряме чи непряме (у зразках поводження) навіювання образу чи ставлення до себе, по-друге, через формування у дитини стандартів виконання тих чи інших дій, формування рівня домагань, по-третє, через контроль за поведінкою дитини, у якому вона засвоює способи самоконтролю.

Я-образ і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними, коли дитину переконують у тому, що вона є доброю, розумною тощо, так і негативними, коли дитину переконують у тому, що вона погана, зла, дурна тощо.

У цьому звязку Р. Ленг [2] вводить поняття “містифікація” – навіювання дітям, ким вони є. Формами містифікації є приписування (навіювання дитині, що вона слабка, не здатна бути самостійною, погана) та інвалідація (знецінювання думки дитини, її планів та інтересів). У результаті дитина або погоджується з поглядом батьків, або найчастіше агресивно виступає проти нього.

Батька можуть впливати на формування Я-образу дитини також шляхом стимулювання такої поведінки дитини, що може підвищити чи знизити її самооцінку, змінити в неї цілісний образ. Це спостерігається, наприклад, у результаті орієнтації дитини на реалізацію певних цілей і планів, досягнення тих чи інших стандартів.

Якщо цілі і плани відповідають реальним психофізіологічним і психологічним можливостям дитини, її схильностям та інтересам, то створена ситуація успіху сприяє формуванню в дитини позитивного Я-образу, підвищенню самоповаги. У противному разі дитина втрачає самоповагу, стає невпевненою, тривожною тощо.

Виділяють наступні показники батьківської поведінки [22]:

1. Рівень протекції в процесі виховання, тобто скільки сил, уваги, часу батьки приділяють вихованню підлітка. Спостерігається два відхилення рівня протекції: надмірна (гіперпротекція) та недостатня (гіпопротекція). Про гіперпротекцію говорять тоді, коли батьки приділяють підлітку вкрай багато сил, часу і уваги, коли його виховання стало центральною справою в житті батьків, основним, чому присвячене життя. Гіпопротекція – випадок вкрай зниженого рівня протекції. Підліток при цьому виявляється на периферії уваги батьків, до нього “руки не доходять”, батькам “не до нього”. За нього беруться лише час від часу, коли трапляється щось серйозне.

2. Ступінь задоволення потреб підлітка – в якій мірі діяльність батьків налаштована на задоволення потреб підлітка, як матеріально-побутових (в харчуванні, одежі), так і духовних (в спілкуванні з батьками, в їх любові та увазі). В ступені задоволення потреб також можливі два відхилення: 1)потурання – коли батьки прагнуть до максимального задоволення будь-яких потреб підлітка і кожне його бажання для них – закон; 2)ігнорування потреб підлітка – характеризується недостатнім прагненням батьків до задоволення потреб підлітка, особливо духовних.

3. Кількість вимог до підлітка в родині. Порушеннями в системі обов’язків підлітка вважається:

- надмірність вимог (обов’язків);

- підвищена моральна відповідальність. Вимоги до підлітка в цьому випадку дуже великі, не відповідають його можливостям, не лише не сприяють розвитку особистості, а, навпаки, ставлять його під загрозу. Особливо важливі два випадки надмірності обов’язків. В одному на підлітка перекладається більш або менш значна частина обов’язків батьків (ведення господарства, догляд маленьких дітей). В іншому випадку від підлітка очікують значних успіхів у навчанні, що не відповідають його здібностям.

- недостатня кількість обов’язків. В цьому випадку підліток має мінімальну кількість обов’язків в сім’ї, важко залучити його до якої-небудь справи в домі.

1. Кількість вимог-заборон. Вказівки на те, чого підлітку робити не можна, визначають, передовсім, ступінь самостійності підлітка, можливість самому вибирати спосіб поведінки. І тут можливі два відхилення: 1)надмірність вимог-заперечень (домінування). В цьому випадку підлітку “все не можна”. Перед ним ставиться велика кількість вимог, що обмежують його свободу і самостійність. Батьки намагаються придушити навіть самостійні думки підлітка; 2)їх недостатня кількість. В цьому випадку підлітку все можна. Навіть якщо і існують які-небудь заборони, підліток легко їх порушує. Він не про що не звітує перед батьками, які не хочуть або не можуть встановити які-небудь рамки його поведінки.

2. Суворість санкцій: 1)надмірність санкцій (жорсткий стиль виховання). Для таких батьків характерна схильність до суворих покарань, навіть за незначні порушення; 2)мінімальність санкцій. Батьки обходяться без покарань чи застосовують їх не часто, надаючи перевагу заохоченням.

3. Нестійкість стилю виховання. Різка зміна стиля виховання – перехід від дуже суворого до ліберального і, навпаки, перехід від значної уваги до підлітка до емоційного відторгнення – відносно часто зустрічається в сім’ях підлітків з відхиленнями характеру.

Причини неправильного виховання можуть бути зовсім різними. Часом – це певні обставини в житті сім’ї, частіше – низька педагогічна культура батьків. При цьому особливий інтерес для спеціаліста являють дві групи причин [22]: 1)відхилення характеру самих батьків. Відхилення характеру і психопатії нерідко призводять до певних порушень у вихованні. При нестійкій акцентуації характеру батьки схильні проводити виховання, що характеризується зниженим рівнем вимог до дитини. В цьому випадку необхідно виявити відхилення характеру батьків, переконатися, що саме воно відіграє вирішальну роль у виникненні порушень у вихованні. Особлива увага психолога спрямовується на усвідомлення батьками взаємозв’язку між особливостями свого характеру, стилем виховання і порушеннями у вихованні підлітка.

2)особистісні проблеми батьків, що вирішуються за рахунок підлітка. У батьків з глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує механізм “проекції”, коли вони неусвідомлено переносять власні небажані якості на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, прагнуть наполегливо викорінити ці якості у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом “емоційне відторгнення” через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом “гіперпротекція”, маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: “я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання”). У неповній сім’ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно (“такий самий, як батько”), або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін [2], ставлячись до сина-підлітка як такого, що “замінює” чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав’язливе бажання постійно бути в товаристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками”. Як засвідчує практика, саме такі випадки являють особливу складність при діагностиці і корекції, адже пояснення батькам неправильність їх поведінки і вмовляння змінити стиль виховання виявляються безрезультативними. Перед психологом постає нелегке завдання виявити особисту проблему батьків, допомогти їм усвідомити її, зняти захисні механізми, що перешкоджають такому усвідомленню.

Важливими джерелами порушень виховання також можуть бути: надання переваги дитячим якостям у підлітка, виховна невпевненість батьків, фобія втрати дитини, нерозвиненість батьківських почуттів, проекція на дитину власних небажаних якостей, внесення конфлікту між подружжям в сферу виховання [19].

Дизгармонійні стосунки в сім’ї часто призводять до того, що окремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем. Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокримили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах [2]:

• суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім’ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

• уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність ускладненьу сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім’ї подій – хвороби когось із членів сім’ї, підвищення по службі одного з подружжя і підвищене з цим збільшення робочого часу тощо);

• ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кількості сім’ї один від одного, з якими підтримуються лише формальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорстокості до дітей [2]:

• фізичне насильство – що охоплює всі форми травм дітей, отримані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

• сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих дітей і підлітків до сексуальних дійчи до спостереження за ними без розуміння і згоди на це дитини;

• емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

• байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикаменти) та ін.

Виокремлюють також фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми. По-перше це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на алкоголізм чи перебуває в стані дипресії. По-друге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім’ях, де вмер один з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.