130096 (Основні напрями сучасної психології релігії), страница 4

М. Еліаде наголошував, що історія релігій значною мірою є історією знецінення і повернення цінностей у процесі маніфестації сакрального. Така діалектика сакрального притаманна всім релігіям. На думку М. Еліаде, лише історик релігій може розшифрувати глибинний смисл релігійних явищ, тобто прочитати те трансісторичне, в якому розкривається релігійний факт. Вчений вважав, що саме історик релігії покликаний синтезувати всі аспекти дослідження шаманізму, зокрема морфологію й історію. М. Еліаде відмовляється від ототожнення шаманізму з психічною хворобою. Він визначає шаманізм як архаїчну техніку екстазу і одночасно як містику, магію і релігію, цілісний і своєрідний духовний світ. Шаман — це неординарна особистість, наділена інтенсивністю особистого релігійного переживання, він причетний до сфери сакрального. У будь-якому вияві шаманізм завжди залишається технікою досягнення екстазу як прерогативи спеціальної еліти, що формує містичне ядро релігії. «Ця вибрана містична еліта не тільки управляє релігійним життям суспільства, а й турбується про його душу» [27, с. 23]. Шаман є спеціалістом людської душі, тільки він «бачить» її, знає її форму і призначення. Така неординарна здатність розкривається через духовну кризу, яка вражає своєю величчю і красою.

Ієрофанія (грец. hieros — священний і phano — показувати) — прояв, маніфестація священного, сакрального в житті людської спільноти, людини. Еліаде розрізняє власне ієрофанію і кратофанію (грец. kratos — влада, сила і phano — показувати) — появу незнайомого об'єкта, що спочатку наділяється надприродною силою, але в результаті адаптації втрачає надприродну владу над людьми.

У Сибіру і Північно-Східній Азії «професія» шамана передається у спадок і за природним покликанням. Кандидат стає шаманом після настанов духів і старих наставників-шаманів. Цей процес прирівнюється до своєрідної посвяти. Незалежно від того, у який спосіб був вибраний шаман, він від простих смертних відрізняється тим, що перебуває у безпосередньому зв'язку з сакральним і успішніше маніпулює його виявами. Будь-які екстатичні переживання, що визначають покликання майбутнього шамана, несуть у собі схему посвяти: страждання, смерть, воскресіння. Тільки екстатична і дидактична посвята перетворюють кандидата з можливого невротика на визнаного суспільством шамана. Шамани, зовні подібні до епілептиків чи істериків, уміють зосереджуватись, управляти своїми переживаннями. У діях шамана відчувається внутрішня сила, усвідомлення своєї могутності. Танцюючи в одязі, який складається з багатьох кілець заліза (вага понад 15 кг), шаман ніколи нікого не зачепить. Під час трансу, коли в нього повністю закриті очі, він знаходить потрібний предмет. Ця вражаюча здатність лише підтверджує надзвичайну зосередженість шамана.

Шамани відігравали суттєву роль у захисті психологічної цілісності суспільства, оскільки вони могли допомогти в критичній ситуації, принести звістку з утаємниченого, надприродного світу.

1. Дослідження з психології релігії в радянській релігієзнавчій

літературі та їх подальший розвиток

У радянській науковій літературі довгий час проблеми психології релігії ігнорувались або вивчалися однобічно, оскільки психологія релігії вважалася буржуазною наукою. Лише в 60—80-х роках XX ст. з'являється низка монографічних праць, в яких релігія стає об'єктом психологічних досліджень. Костянтин Платонов (1906—1984) - доктор психологічних і медичних наук розглядав проблеми психології релігії у науково-популярній формі. Його книги насичені яскравим фактичним матеріалом, зрозумілі і переконливі. К. Платонов розмежовує психологію релігії як розділ соціальної психології, що вивчає соціально-психологічні явища, які належать до сфери релігії, і релігійну психологію, як комплекс соціально-психологічних явищ, що стосуються компетенції психології релігії і є об'єктом її вивчення [10, с. 1]. Психологія релігії допомагає з'ясувати причини релігійності, зокрема чому одна людина — атеїст, інша — релігійний фанатик. Психологію віри К. Платонов визначає так: «Віра взагалі» і «релігійна віра» — це одне і те саме почуття. «... Віра — це почуття, що є обов'язковим компонентом структури релігійної свідомості, яке створює ілюзію пізнання і реальності того, що створено фантазією з участю цього ж почуття» [10, с. 2]. Він не розкриває специфіки релігійної віри, ототожнює її з почуттям. К. Платонов наводить приклад того, як віра впливає на поведінку людини, яка знаходиться у доволі критичній ситуації. У глухому селі захворіла дитина під час хрещення. До лікарні везти дитину відмовились, вдавшись до молитви, але маля померло. Проте відчаю у матері не було: «Дитині у Бога краще, а мене Бог покарав за гріхи», — вважала вона. Отже, вважає К. Платонов, почуття горя тільки посилило почуття віри. Емоційні домінанти часто бувають сильнішими, ніж інтелектуальні, відтак віру можна ліквідувати лише шляхом створення сильнішої емоційної домінанти.

Загалом виклад дослідника вирізняється не стільки аналітикою, скільки описовістю. З кожного релігійного явища він «зриває» маску таємничості, посилаючись на дані науки. У подібному напрямі працювали й інші вчені (В. Бехтерев, Л. Васильєв, Д. Елькін, В. Рожнов, М. Рожнова, А. Портнов, М. Шахнович та ін.). Вони, посилаючись на наукові досягнення природознавства, психіатрії, психології, розкривали сутність релігійних феноменів, зокрема віри, демономанії, крикливства, фанатизму тощо, прагнучи викрити спроби створення містичного ореолу навколо складних явищ психічного життя людини.

З-поміж різноманітних публікацій вирізняються дослідження М. Попової. Вона намагалася розглянути історію психології релігії, її динаміку впродовж XIX—XX ст. Релігієзнавець слушно вважала, що без розуміння психологічного аспекту релігії не можна зрозуміти її сутності. Психологію релігії вона визначала «як наукову дисципліну, яка досліджує структуру, зміст і функції релігійної психології і психологічно обґрунтовує засоби і методи подолання релігійної свідомості» [12, с. 5], яка охоплює такі напрями дослідження: загальнотеоретичний, конкретно-соціологічний, практичний (використання в науково-атеїстичній роботі), критичний (вивчення буржуазної психології релігії і богословських уявлень про релігійну свідомість).

М. Попова вважала, що в релігії людина немовби долає реальні суперечності життя, компенсує ті сторони пізнання, практики, спілкування, яких їй не вистачає, одним із психологічних чинників виникнення релігійності є тяжкі життєві обставини. На інтенсивність переживання конфліктної ситуації впливають рівень стійких психічних утворень (динамічний стереотип, установка, орієнтація) і психологічні особливості особистості (тип нервової системи). Встановлено, що зміна життєвого стереотипу в людини зі слабким типом нервової системи супроводжується тяжкими психічними переживаннями і навіть нервовим зривом. М. Попова стверджувала, що релігія стає привабливою для людини як форма подолання кризових ситуацій, як засіб задоволення певних потреб, як форма самоствердження. Дослідниця заперечує вроджений характер релігії, обґрунтовує тезу про те, що статево-вікові відмінності суттєво впливають на динаміку і особливості релігійності. Релігійні почуття відрізняються за змістом і спрямованістю; вони є суспільним продуктом. Спроби представити емоційний світ віруючого тільки позитивно або тільки негативно є однобічними. Також необхідно розрізняти забарвлення релігійних почуттів і їх функцію [12, с. 25]. М. Попова вважала, що релігійні почуття відіграють значну роль у виникненні релігійності. Вони дуже складні і динамічні. їм притаманна амбівалентність: страх і любов, смуток і радість, розчарування і надія. Оскільки релігійні почуття спрямовані на ілюзорний об'єкт, то вони є ілюзорними. Життєдайним джерелом щастя, підкреслює М. Попова, є праця, пізнання, спілкування, спільна боротьба за перебудову світу за законами добра, справедливості і краси.

Саме дослідження М. Попової ознайомили вітчизняний науковий загал з основними напрямами американської і західноєвропейської психології релігії. І хоча М. Попова не уникнула ідеологічної упередженості, її праця «Критика психологічної апології релігії» насичена блискучими перекладами ідей зарубіжних психологів, релігієзнавців, інших вчених.

М. Попова вивчала і релігієзнавчу спадщину 3. Фрой-да, К.-Г. Юнга, Е. Фромма. Дослідження М. Попової в царині психології релігії підтвердили необхідність комплексного вивчення цієї сфери. М. Попова виокремлює основні етапи становлення психології релігії, взявши за основу географічний критерій. Розвиваючись під впливом ідей прагматизму, американська психологія релігії, як зазначає М. Попова, започатковувалась як прикладна дисципліна, її репрезентанти прагнули вияснити сутність релігійної свідомості, зібрали значний емпіричний матеріал, заклали основи методики соціально-психологічних досліджень релігії.

У 20-ті —40-ві роки XX ст. в американській психології релігії помітно посилились апологетичні тенденції. Одночасно закладаються основи пастирської психології і психотерапії. У післявоєнні роки, як підкреслює М. Попова, актуалізувалися прикладні дослідження: «вплив релігійності на політичні симпатії, виробничі, сімейно-побутові, моральні відносини» [12, с. 22]. У той самий період психоаналіз у класичній і сучасній модифікаціях теж починає проникати в царину американської психології релігії. Психологія релігії в Європі опиралась на досягнення археології, антропології, етнографії, зауважувала М. Попова. Саме в Франції розмежування психології релігії та теології було найпомітнішим. Автор, детально досліджуючи предмет психології релігії, не знаходить позитивного потенціалу в зарубіжних напрацюваннях, вважаючи їх методологічно обмеженими тому, що їх репрезентанти ігнорували соціальні чинники. Дослідниця з неприхованою антипатією ставиться до практичного характеру буржуазної психології релігії, зокрема пастирської психології та психотерапії, які повністю підпорядковані церкві та теології. На її думку, психологія релігії перетворюється на придаток практичної теології, оскільки психологи-релігієзнавці почали активно співпрацювати «з релігійними організаціями в створенні психологічно обґрунтованої системи методів релігійного впливу» [12, с. 211]. М. Попова звертає увагу на нові форми приходської та позаприходської роботи священнослужителів з віруючими, що ґрунтуються на принципах і методах наукової психології. І, хоча автор критично ставиться до співпраці психологів і теологів, її розвідки ознайомили науковий вітчизняний загал з особливостями трансформації зарубіжної психології релігії. М. Попова наголошує на однобічному використанні християнством даних психології з метою застосування її в повсякденній діяльності священнослужителів і зміцнення позицій теології. Проте слід визнати поміркованість автора в осмисленні етапів становлення та розгортання психології релігії. Показовою в цьому сенсі є виважена узагальнююча характеристика релігії в контексті психоаналізу 3. Фройда, К.-Г. Юнга, Е. Фромма.

Релігієзнавець Дмитро Угринович (1923—1990) у праці «Психологія релігії» детально проаналізував проблеми психології релігії. Розглядаючи психологію релігії в системі психологічних наук, він вважав, що на рівні загально-психологічного дослідження неможливо виявити психологічні особливості віруючих. Лише соціальна психологія, принципово важливими для якої є як розгляд міжособистісних стосунків людей, так і характеристика соціальних груп, здатна розкрити психологію релігії. Автор, констатуючи ненауковість буржуазної психології релігії, висунув альтернативу — марксистську психологію релігії. Саме соціально-психологічний аналіз психіки віруючих допомагає виявити той вузол, навколо якого зав'язуються найрізноманітніші прояви релігії. Як зазначає дослідник, психологія релігії передбачає два рівні дослідження — теоретичний та емпіричний, — між якими існує взаємозв'язок. Розкриваючи психологію релігії в системах психологічних наук і релігієзнавства, автор не виявляє її можливостей в межах цих ракурсів. Вивчення релігії можливе в межах психологічних наук, але при цьому вона матиме статус прикладної сфери знання, оскільки предметне поле цих наук має свою власну специфіку.

Психологію релігії в системі релігієзнавства він пов'язує з вивченням психологічних особливостей віруючих та їх поведінки, не розкриваючи їх сутності. Д. Угринович підкреслює, що наукове розуміння релігійної психіки можливе лише за умови єдності її гносеологічного і психологічного аналізу, при розв'язанні проблеми співвідношення індивідуального і соціального в психіці релігійної людини, дослідженні емоційних, пізнавальних, і вольових процесів, свідомого та несвідомого [23, с. 33—44]. Ці методологічні принципи є наріжними для марксистської психології релігії. Однак ці методологічні засади радше характеризують психологічний зріз індивідуальної релігійності, а не релігіє-знавчу сферу знання — психологію релігії.

Пошук причин, які зумовлюють появу релігійних вірувань та уявлень, пов'язаний з проблемою з'ясування психологічних коренів релігії, зокрема зі співвідношенням їх психологічних і гносеологічних, психологічних і соціальних аспектів. Багато авторів, використовуючи поняття «психологічні корені релігії», мають на увазі емоційні процеси, почуття, переживання, настрої. Однак, як зауважував Д. Угринович, сфера емоційного пов'язана з пізнавальними і вольовими процесами. Таке поєднання своєрідно забарвлює психіку індивіда, яка піддається впливу навколишнього соціального середовища. Вчений виділяє історичний напрям дослідження психологічних коренів релігії, що вивчає еволюцію психологічних коренів в процесі історичного розвитку людства. Інший напрям — індивідуально-психологічний, в якому розглядаються психологічні особливості розвитку дитини, а потім і дорослої людини, який впливає на формування релігійної віри. Як в першому, так і в другому випадку йдеться по суті про психологічні передумови появи релігії, які лише створюють і підвищують можливість розвитку релігійних поглядів.

Д. Угринович звернув увагу на особливості релігійної віри, психологічні аспекти релігійного культу, обрядів, детально аналізував процеси релігійної розради і навернення, виявляє соціально-психологічні особливості релігійної особистості. Він намагався, з одного боку, розкрити методологічні основи і предмет марксистської психології релігії, аналізуючи при цьому психологічні корені релігії, а з іншого — поглибити психологічний зміст релігійних феноменів, розкриваючи їх специфіку. Характеристика психології релігії, запропонована Д. Угриновичем, не виходить за межі марксистського світогляду, незважаючи навіть на деякі новації.

Отже, проблеми психології релігії розглядалися лише зі світоглядних установок та принципів марксизму як єдино істинної теорії. Однак процес становлення психології релігії, з'ясування її сутності вимагає, з одного боку, неупередженого аналізу, з іншого — утримання від оцінних суджень. Об'єктивність при дослідженні психології релігії допомагає виявити той позитивний потенціал, який притаманний кожній її концептуалізації.

Спираючись на марксизм як загальну теорію, релігіє-знавці намагалися психологічно осмислити релігію. І хоча в деяких працях переважає критичний аспект, саме ці дослідники ініціювали вивчення таких проблем психології релігії як визначення її предметного поля, окреслили контури її історичного становлення та визначили її роль в структурі релігієзнавства.