130096 (Основні напрями сучасної психології релігії)

Курсова робота

Основні напрями сучасної психології релігії

ЗМІСТ

Вступ

1 Гуманістична психологія

2 Трансперсональна психологія С. Грофа

3 Психоісторія Е. Еріксона

4 Логотерапія В. Франкла

5 Релігія як об'єкт дослідження в працях Г. Оллпорта

6 Особливості розуміння релігії в творчості М. Еліаде

7 Дослідження з психології релігії в радянській релігієзнавчій літературі та їх подальший розвиток

8 Психологічна парадигма релігії Є. Торчинова

Висновки

Література

Вступ

Тема курсової роботи «Основні напрями сучасної психології релігії ».

Одним із найважливіших аспектів концептуально-категоріального аналізу релігійного феномену є поняття «релігійність» як сутнісна характеристика психічного стану особистості. Саме релігійність як форма буття релігії і як її суб'єктивний вияв дає змогу чіткіше окреслити предметне поле релігії. Найбільш значущими її компонентами є релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійне світоставлення. Таке трактування доречне лише в плані розуміння релігійності як відповідного способу життя. Якщо в релігійному світогляді переважно відображається спосіб життя людини (а він може проявлятися досить різноманітно — у бісоодержимості, крикливстві, фанатизмі, святості тощо), то релігійна духовність «самоконструює» свій власний образ відповідно до образу Божого. Людина «шукає» в образі Бога насамперед власний сенс і відповідь на свої почуття та водночас заражається всім домінуючим емоційним настроєм божественної реальності. Через співпереживання вона осягає всезагальну духовність, основи своєї екзистенційної буттєвості.

Релігійність можна визначити, використовуючи певні якісні й кількісні емпіричні показники, зокрема її ступінь, рівень, стан, динаміку та характер. Ступінь релігійності характеризує її з точки зору інтенсивності релігійних ознак. Цей показник визначає силу релігійної віри, глибину релігійних почуттів, активність культових дій. Ступінь релігійності найчастіше використовують при дослідженні індивідуальної релігійності. Рівень релігійності є кількісним показником, індикатором екстенсивності релігійних ознак, у якому відображаються територіальні та соціально-демографічні особливості поширення релігій. Стан релігійності є інтегральною характеристикою процесу змін і розвитку релігійних явищ як на рівні індивідуальної свідомості, так і колективної. Перехід від одного стану релігійності до іншого прийнято називати динамікою релігійності. На неї впливають соціально-економічні, демографічні, екологічні та інші чинники. Характером релігійності є сукупність стійких якісних особливостей, що формуються і розвиваються в процесі релігійної діяльності. Саме цей показник дає змогу визначити значущість релігійності, її вплив на психічне здоров'я окремої особи та суспільства загалом. Ступінь, рівень, стан, динаміка, характер релігійності визначаються за допомогою критеріїв, щодо яких в науковій літературі немає однозначної думки. На думку одних дослідників, для фіксації релігійності достатньо вивчення релігійної поведінки, інші основну увагу зосереджують на ставленні людини до релігії. Очевидно, що дослідження релігійності повинно бути цілісним системним комплексом, де б ураховувалися як психологічні, так і соціальні чинники.

Отже, предметом вивчення психології релігії є релігійність як психічний стан людини та його вияви. Релігійність як людський акт завжди пов'язана з екзистенційними проблемами, з проблемами вибору.

Психологія релігії безпосередньо пов'язана з релігійною психологією — сукупністю релігійних образів, містерій, ілюзій, настроїв і почуттів, у яких безпосередньо відображаються умови життя людей, а також всі порухи людської душі (раціональний, емоційний, вольовий). Домінуюча роль у релігійній психології все-таки належить емоційно-вольовому аспекту.

У розвинутих формах релігії спостерігається взаємодія і взаємовплив між релігійною ідеологією та релігійною психологією. Релігійна психологія збагачує ідеологію емоційним відтінком, посилюючи або послаблюючи її сприйнятливість у суспільстві, а релігійна ідеологія надає релігійній психології спрямованості та тенденційності.

Отже, термін «релігійна психологія» вживають для виокремлення психологічного зрізу релігійної свідомості.

Мета роботи – розглянути гуманістичну психологію, трансперсональну психологію С.Грофа, психоісторію Е. Еріксона, логотерапію В.Франкла, релігію в працях Г.Оллпорта, розуміння релігії в творчості М.Еліаде та дослідження в радянській релігієзнавчій літературі.

1 Гуманістична психологія

Гуманістична психологія зосереджується на людині, визнає її право на самоствердження. Її представники досліджують проблеми адаптації людини до навколишнього середовища, прагнуть розв'язати глибинні конфлікти завдяки посиленню Я. Цей напрям психології має суто практичну спрямованість, розглядає проблеми особистісного зростання, розкриття глибинних людських можливостей.

Одним з фундаторів гуманістичної психології був американський психолог Карл-Ренсон Роджерс (1902—1987р.р.). У своїх працях від досліджував глибинні підвалини Я.

З дитинства К.-Р. Роджерса виховували у релігійно-етичній атмосфері. Однак під час навчання він поступово звільнявся від релігійної віри, що зумовило психологічну напругу між ним і батьками. К.-Р. Роджерс зрозумів, що не зміг би працювати у тій сфері, де потрібно вірити в релігійну доктрину, а свобода думки обмежується. Працюючи директором дитячої консультаційної клініки та консультантом з сімейних проблем і проблем студентів, К.-Р. Роджерс дійшов висновку, що основним мотивом поведінки людини є прагнення до актуалізації (самовираження). Цей процес є вродженим, він притаманний не лише людині, а й всьому живому, оскільки тенденція до росту, спонука до самоактуалізації є основними чинниками життя.

Психолог наголошував, що з усіх різноманітних форм живої і неживої природи індивід має найкращі потенційні можливості для всебічного розвитку. На відміну від християнського розуміння вродженого зла і гріховності людини К.-Р. Роджерс вважав, що основою природи людини є добро: «Я зміг точно зрозуміти їх почуття, прийняти їх як індивідуальність, я зміг виявити в них тенденцію розвиватися в особливому напрямі... Найбільш адекватно цю спрямованість можна визначити такими словами: позитивне, конструктивне, направлене до актуалізації, зрілості, соціалізації» [16, с. 68].

Протягом багатьох століть люди послуговувалися різноманітними методами спілкування, щоб змінити поведінку неадаптованої людини у конструктивному напрямі. Це, зокрема, метод наказів і заборон, навіювання і самонавіювання, переконання і порад тощо. К.-Р. Роджерс у своїй практиці застосовував давні психотерапевтичні методи — сповідь і катарсис. Церква давно використовує сповідь, у процесі якої людина позбавляється своїх проблем, розказуючи їх. Завдяки катарсису індивід звільняється від психологічної напруги, усвідомлених страхів і почуття вини. Центральним ядром концепції К.-Р. Роджерса є людина, допомога їй у процесі зростання. Основна увага психолога зосереджена на прагненні індивіда до внутрішнього зростання, здоров'я та адаптації, його слід підтримати і допомогти самостійно подолати труднощі. Згідно з концепцією К.-Р. Роджерса, терапевтичний процес є процесом зростання, духовного прозріння особистості.

Суть психотерапевтичного процесу, за К.-Р. Роджерсом, полягає у тому, що людина повинна самостійно звернутися по допомогу. Це є важливим станом терапевтичного процесу, коли людина робить перший крок до самоствердження. Завдяки різноманітним засобам клієнту допомагають відчути, що сеанс консультування повністю належить йому, і він може під час нього бути самим собою. При цьому консультант стимулює вільний вияв почуттів, готує клієнта до переживання катарсису. Консультант не повинен блокувати почуття клієнта, якими б вони не були, має створити атмосферу, у якій би людина усвідомила свої негативні почуття, визнала їх як частину самої себе замість того, щоб проектувати на інших чи приховувати за захисним фасадом. Згідно з концепцією Роджерса, терапевт перебуває у інтенсивних особистих стосунках з клієнтом, як особистість з особистістю, а не як учений з об'єктом досліджень, не як лікар, котрий має намір діагностувати та лікувати. Терапевт повинен немовби «вчувтися», «врости» у клієнта. К.-Р. Роджерс під час психотерапевтичного процесу створював психологічну атмосферу, у якій клієнт розкривав свою особистість такою, якою вона є. Слід пробудити всю структуру особистості, яка повинна сама себе сформувати і вдосконалити. Пошук власного Я передбачає відкидання фальшивих масок, вивільнення сильних емоцій. Це прискорює рух людини до мети, заглиблення в епіцентр власної особистості.

Представником гуманістичної психології також є Абрахам Маслоу (1908—1970р.р.). Він розробив холістично-динамічну теорію, у центр якої помістив здорову, сильну особистість, що самоактуалізується. При цьому американський психолог самоактуалізацію визначив як процес самореалізації особистісних потенцій, як цілісну людину у її вищих проявах. Досліджуючи досвід індивідів, які мали містичні переживання, Маслоу назвав їх «піковими». До найвищих цінностей А. Маслоу зараховував духовні та релігійні. Він вважав, що в людській природі вкорінений потяг до духовної самоактуалізації, яку він визначив як стан глибокого альтруїзму, періодичних пікових переживань, як цілісну людину у її вищих проявах. За А. Маслоу, пікові переживання фіксують найрадісніші моменти в житті людини. Ці стани він прирівнював до «центрального релігійного досвіду», який існує у всіх релігійних традиціях.

Найбільші переживання — містичні, під час яких людина відчуває екстаз, почуття благоговіння, захвату. Такі пікові переживання охоплюють людину у кульмінаційні моменти любові та інтимності, у поривах творчості, осяяння, відкриття. Відтак людина гармонічно зливається зі світом, втрачає відчуття свого Я, виходячи за його межі. А. Маслоу називав таких людей «трансценденти», вважав, що їх не більше 1% на землі. Вони часто переживають містичний досвід, вивищуючись над проблемами буття, долучаючись до вищих цінностей, що спостерігаються у природі людини: істина, доброта, краса, цілісність, єдність суперечностей, життєвість, унікальність, досконалість, необхідність, завершеність, справедливість, порядок, простота, багатство, легкість, гра, самодостатність тощо. За відсутності цих метацінностей виникає патологія (метапатологія). Маслоу довів, що містичні переживання не є симптомами патології, а їх зцілюючий потенціал вищий за можливості, наявні у сучасній психіатрії. Ці переживання покращують життєдіяльність, самоактуалізацію. Отже, для актуалізації особистості потрібно не лише жити за цінностями Буття (Бога), але й відчувати себе прилученою до сфери сакрального, Божественного.

А. Маслоу визнавав і описував містичні стани, а також практично застосовував їх у терапії психічних захворювань, вказав на природну необхідність духовного розвитку та самотрансценденції людини.

1. Трансперсональна психологія С. Грофа

У процесі функціонування гуманістичної психології виокремлюється трансперсональна психологія, яка зміщує акценти на метапотреби і метацінності. Предметом її є психологічні виміри релігійного та містичного досвіду, завданнями — обґрунтування трансперсональної, транслюдської психології, що ґрунтується на основних духовних традиціях людства.

Трансперсональна психологія розробляє теоретичну парадигму, за допомогою якої можна описати такі феномени, як містичні переживання, космічну свідомість і т. д. Представники психоаналізу неоднозначно ставились до проблем змінених станів свідомості, містичного досвіду. 3. Фройд будь-які його вияви розглядав як ілюзорні за змістом і невротичні за симптоматикою. О. Ранк, піддавши сумніву фройдівську теорію сексуального походження неврозів, зосереджував увагу на родових травмах, створивши передумови для появи трансперсональної психології С. Грофа.

У першій половині XX ст. найбільше вивчав трансперсональні стани К.-Г. Юнг. У його концепції «суб'єктивне» домінувало над «об'єктивним», несвідоме над свідомим, містичне над науковим.

Значний внесок у трансперсональну психологію зробив італійський вчений Роберто Ассаджіолі (1888—1974 р.р.). Життєві сили людського існування він вбачав у духовності, що спонукало його до розробки нового методу терапії і самодослідження — психосинтезу. Психосинтез P. Ассаджіолі, пораджений фройдизмом, ґрунтується на тому, що психіка індивіда вміщує потенціал, покликаний проявитися, реалізуватися. Згідно з цією теорію, існує надособистісний і духовний виміри психіки, а містичним станам притаманний зцілюючий характер. Духовність повинна інтегрувати особистість, надати їй цілісності та завершеності.

Зародженню трансперсонального руху значно сприяли Д. Судзукі, X. Чаудхрурі, Б. Раджніш (Ошо), тибетський буддизм. Представники трансперсональної психології досліджували східні духовні традиції, які вивчали людську душу.

X. Феррер зазначав, що трансперсональні ідеї простежуються «в західній філософії, наприклад, в метафізиці, споглядальних ідеалах і теорії пригадування (anamnesis) Платона; в трансцендентальній феноменології Гуссерля; в діалектиці Духу В. Гегеля; у європейському романтизмі XIX ст.; в американському трансценденталізмі; у філософії Буття в Хайдеггера; в духовних традиціях, таких як неоплатонізм, гностицизм, герметизм, християнський містицизм, Каббала...» [24, с. 37]. Трансперсональний рух об'єднав «західну психологію (психоаналітичну, юнгіансь-ку, гуманістичну і екзистенційну школи), східні споглядальні традиції (дзен, Адвайта Веданта і даосизм,), психо-делічну контркультуру (виникла в 60-ті роки XX ст. у Каліфорнії), філософську містику.

Дослідження змінених станів психіки активізувалося у 60-ті роки XX ст. і було пов'язано з відкриттям психоде-ліків — психофармакологічних засобів досягнення трансперсонального.

Представники східних духовних практик витрачали багато часу та зусиль на розвиток унікальних психотехнік — від найпростіших (голодування, відмова під сну, відлюдництво) до найвитонченіших (самообмеження у «споживанні» кисню чи інших дихальних технік). Вони прагнули глибше осягнути пласти свого Я, передавши цю здатність іншим. С. Гроф зазначав: «Досвід і поведінка шаманів, індійських йогів і саддху (святих відлюдників) чи духовних шукачів інших культур за західними психіатричними стандартами слід було б діагностувати як явний психоз. І, навпаки, ненаситне честолюбство, ірраціональні спонуки до компенсації, технократія, сучасна гонка озброєнь, міжусобні війни, революції і перевороти, які вважаються нормою на Заході, розглядались би східними мудрецями як симптоми крайнього божевілля» [1, с. 323].

Концепт «трансперсональний» запровадив С. Гроф (нар. 1931р.). Він описав синтетичну картографію, розроблену на значній фактологічній базі, сформулював динаміку переживань травм, отриманих індивідом до та під час народження, пов'язавши архетипічний світ К.-Г. Юнга з набутками релігієзнавства та власними практичними дослідженнями. З допомогою його експериментальних даних вдалося обґрунтувати концепцію єдності трансперсонального досвіду для всього людства. Відкриття і дослідження дії психоделіків, зокрема ЛСД (психоактивний препарат, неспецифічний посилювач ментальних процесів), прояснили явища шаманізму, культових містерій. С. Гроф перший випробував на власному досвіді дію ЛСД, що змінило його професійний світогляд.

Значний внесок у дослідження містичних станів з допомогою психофармакологічних методів зробили Т. Лірі, Р. Метцнер, Р. Олперт та ін. Вони встановили, що стани, які виникають при застосуванні психоделічних препаратів, не є станами «змодельованого психозу», як вважали раніше, а навпаки, відтворюють ті стани, яких впродовж століть досягали релігійні подвижники.