118781 (Українська політична думка 60-80-х років XX ст.), страница 3

УГГ заснували в Києві 19 провідних діячів українського правозахисного руху. Її керівником був киянин М. Руденко [9, с. 130]. 11 листопада 1976 року М. Руденко під час перебування у Москві разом з П. Григоренком склав і підписав «Повідомлення» про створення УГГ і того ж дня його текст передав у квартирі Гінзбурга кореспондентові західнонімецького телебачення Бердну Нільсенові-Штокбі. Членами-засновниками групи були: О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката. О. Тихий.

Засновники УГГ склали перші документи групи — Декларацію і Меморандум, в яких розглядалися причини та обставини виникнення цієї правозахисної організації, накреслювалися її завдання і програмні засади. Група мала самвидавний орган «Інформаційний бюлетень» [9, с. 132].

Згідно з Декларацією [2], що була проголошена того ж дня — 9 листопада, УГГ поставила перед собою такі цілі:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж особою і з державою.

2. Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств [6].

Програмові документи Української Гельсінкської групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» [13] групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу [18].

Уся діяльність гельсінських груп в СРСР спрямована на захист прав і свобод людини та суспільства від будь-яких зловживань з боку властей, це самозахист суспільства від деспотизму чиновницької бюрократії [10, с. 347].

Українська група Гельсінкі керується в своїй діяльності правовими принципами, вираженими в Загальній декларації прав людини [3], Декларації прав народів та націй, ратифікованих більшістю держав світу, а також Заключним актом Гельсінських умов, підписаним 35-ма країнами світу. В своїй правозахисній діяльності Українська група Гельсінкі не виключає національне питання. Зокрема українське, яке не розв’язала ні «Великая Октябрьская социалистическая революция», ні шістдесятирічне панування «власти советов» на Україні. Питання національного самовизначення є найактуальнішою проблемою в житті українського суспільства [10, с. 347].

Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту.

Українська правозахисна група за своїми принципами має вести боротьбу з політикою офіційного і неофіційного великодержавного шовінізму в його найрізноманітніших проявах, захищати право нації на свій самобутній розвиток, без чого не можна вести успішну боротьбу за свободу соціальну та особисту. Так само група буде вести боротьбу проти будь-яких проявів національної ворожнечі в Українській РСР [10, с. 347].

Вступ до Української громади групи Гельсінкі не обмежується національним походженням, професійними, освітніми та іншими ознаками. В групу приймались всі ті, хто поділяв загальні принципи правозахисного руху в цілому і його національні особливості зокрема [10, с. 348].

Таким чином, Українська Гельсінська спілка представляла собою правозахисний рух на теренах України. Представники групи виступали за надання прав та свобод радянським людям та їх захист від зловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією прав людини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей в їх правах. Для України важливим питанням поставала проблема про національне самовизначення. Тобто, захист індивідуальних прав мав здійснюватися одночасно з захистом і національних.

2.2 Значення суспільно-політичних ідей та діяльності українських дисидентів

Розглядаючи суспільно-політичну діяльність українських дисидентів варто зазначити, що вони заклали відмінний фундамент для подальшого визначення українців як самобутньої нації, та початку відродження національної культури. Наявність великої кількості представників дисидентського та правозахисного руху дозволила проводити їх ідеї у маси українського населення.

Перш за все, слід відзначити, що ідеї та діяльність українських дисидентів не зароджувалися на порожньому місці. Цьому сприяла комуністична ідеологія та політика, яку проводила «верхівка» влади. Це стосувалося дискримінаційної політики центру щодо України, ігнорування комуністичним режимом законів, норм, правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу та тоталітарної держави, встановлення права володіння на засоби виробництва за партійно-державною бюрократією [11], утиснення робітників та інших верств в їх правах, позбавлення власної культури та прилучення українців до провінціальної російської культури. Також зовнішніми передумовами стали антикомуністичні виступи в країнах «соціалістичного табору» та створення світового правозахисного руху.

Ідеї дисидентів сприяли поширенню демократичних засад на території України. Не беручи до уваги різноманітність течій дисидентства, всі їх ідеї зводилися до вимагання змінити політику центру, надати спочатку широких прав та свобод українцям, а потім вже і дозволити Україні шляхом декларованого конституцією права вийти з СРСР шляхом референдуму. Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському дисидентському русі – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. [12]. Тобто, як ми можемо побачити опозиційний рух закладав основи демократизму та лібералізму. Також простежуються організації, які мали радикальніший характер, вони вимагали звільнення з етнографічних меж України інших народностей. Це так званий прояв шовінізму. В цьому русі можна відстежити вже втому українців від будь-яких інших національностей та прагнення впровадження девізу М. Міхновського «Україна для українців».

Дисидентський рух став основою так званої “національно-демократичної” ідеології: сам цей термін у контексті західних політичних ідеологій є дещо незвичним, оскільки кожна західна демократична ідеологія само собою включає національний аспект – поцінування національно-культурної ідентичності та національних інтересів. Використання терміна “національно-демократичний” вказує на особливість української ситуації, необхідність наголосу на утвердженні української незалежної національної держави, на противагу лише демократичній ідеології, яку можна було мислити і під кутом зору демократизації СРСР [12].

Важливого значення для подальшого розвитку України мають ідеї «шістдесятників». Вони боролися за культурне та духовне відродження нації, адже саме це могло б сподвигнути її представників на опозицію діючій владі. Духовне та культурне відродження представляло собою відновлення національної самобутності, мови, традицій, правильного висвітлення історичного минулого.

Не важко здогадатися, що у тоталітарній державі жодні обіцянки не виконувалися. Тому тут можна говорити про девальвацію слова [14, 244]. Девальвація слова потягла за собою девальвація понять. До розряду вигаданих потрапила мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїм нігілізмом(заперечення загальних для всіх моральних норм, принципів та ідеалів, невизнання будь-яких суспільних авторитетів [17, с. 258]), «трудящий» викинув за борт усе. Для України трагедія стала подвійною – як для усіх «націоналів» Радянського Союзу. Бо такі поняття, як нація, патріотизм, рідна мова, Вітчизна, потрапили до реєстру «вигаданих», «книжних» речей. Людина, яка не вірила ні в що. Мусила збайдужніти і до України [14, 244].

А шістдесятники повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити у реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити і запалити вірою інших [14, 245].

«І нічого іншого люди так не ждуть, як живого прикладу героїчної громадської поведінки. Людям потрібен цей приклад не тому, що без нього не можуть скласти уявлення про істинне громадське діяння, а тому. Що їм потрібна впевненість, що і сьогодні таке героїчне діяння можливе, і сьогодні воно безплідне».

Ці слова Дзюби про значення Симоненка є фактично оцінкою ролі шістдесятників в цілому. Кожна епоха мала таких будителів, що відроджували слова і поняття після девальвації, надавали їм знову живого змісту [14, 245].

Не можливо оминути увагою представників Української Гельсінської спілки. Перше, що необхідно зазначити це те, що вони виступали за деколонізацію республіки шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Вони притримувалися ідей гуманізму, демократії, особистої та національної свободи, права людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насилля, права на вільне обирання місця проживання та оборону прав національних меншин [4]. Діяльність Української Гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й окресленою політичною програмою. Основним моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції [19, 123].

Однією із важливих особливостей українського дисидентського руху (у порівнянні, скажімо, з російським) є той факт, що значна кількість колишніх дисидентів стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років. Що стосується оцінки інтелектуально-культурного руху шістдесятників та дисидентського руху, то зважена оцінка очевидно має ґрунтуватися на диференційованому підході. Дисидентський рух містив далекосяжний проект утвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культурної різноманітності світу і культурної самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але цей проект був закорінений в умонастрої просвітницького ідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть розпізнати справжні цінності та їх речників, а, відповідно, становлення громадянської і національної свідомості відбудеться швидко. Тут маємо недооцінку сили інерції стереотипів та ідеології у масовій свідомості, сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає у тому, що критика комуністичного режиму не була поєднана з розробкою конкретних політичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу – на «демонтаж» комуністичної імперії [12].

Отже, все це дає змогу стверджувати, що суспільно-політичні ідеї українських дисидентів заклали основу для майбутнього створення незалежної, соборної української держави, вони сприяли поширенню демократичних засад повсякденному житті. А діяльність Української Гельсінської спілки допомогла почати боротися простим українцям за їх права і свободи. Таким чином, УГС представляла собою правозахисний рух, що намагався досягти захисту від зловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією прав людини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей в їх правах.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши наукову літературу з даної проблематики, автор прийшов до таких висновків.

По-перше, політична думка України 60-80-х років XX ст. знайшла свій вияв у діяльності дисидентського руху та Української Гельсінської спілки. На їх діяльність вплинули антикомуністичні виступи у країнах так званого «соціалістичного табору», розпад світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х pp., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні "Загальною декларацією прав людини".

По-друге, суспільно-політичні погляди дисидентів стосувалися, перш за все, виходу України з СРСР, надання їй статусу незалежної, демократичної, соборної держави. Їх ідеї мали національно-демократичний характер, підкреслювалася необхідність національної самовизначеності українців. Також, вважливими є ідеї представленні УГС. В них відтворюється необхідність захищати права та свободи як людини, так і націй.