117960 (Особливості функціонування партійних систем), страница 2

Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;

по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша - ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;

по-п'яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом та Росією, використовуючи кон'юктуру тимчасовх угод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах.

У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60-80-х років [25, c. 154-156].

Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику, радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій.

До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв'язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними [26, c. 182-183].

В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:

по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано;

по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському;

по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію;

по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики);

по-п'яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції.

Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв'язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви.

Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна - «сильний» центр, як правило, - залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою.

Український політичний центр з'явився на політичній арені на початку дев'яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму - обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.

Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.

В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму - лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались - у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.

Відсутність впливової центристської партії стимулює владну еліту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).

Висновок

Всі політичні системи, що розглянуті в дані роботі відносяться до багатопартійних систем, з домінуючими партіями, оскільки цивілізоване та демократичне суспільство не може існувати без багатопартійності.

В деяких країнах внаслідок десятилітніх протистоянь виробилися двопартійні системи (США, Англія). Також в кожній країні є домінуючі партії, які і визначають внутрішнє та зовнішнє політичне направлення країни.

Взагалі процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністичні партії, Соціалістичні партії. Найпомітнішими партіями правого спрямування є республіканські партії, демократичні партії, партії націоналістів, Християнські партія. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід

2.1 Громадські об'єднання у Сполучених Штатах Америки

У США існує багато тисяч різноманітних об'єднань громадян як на федеральному рівні так і на рівні штатів, у межах окремих міст. Це жіночі й молодіжні організації, профспілки, об'єднання підприємців і фермерів, спілки споживачів, екологічні та культурні об'єднання, фонди, клуби і т. д. Серед усієї сукупності суспільних об'єднань найбільшу роль у політичному житті відіграють групи тиску (лобі) та політичні партії. Значення політичних партій федерального рівня в політичному житті далеко не однакове. Вирішальне значення в політичному житті США відіграють дві політичні партії - Республіканська й Демократична (у США двопартійна система), які організувались на федеральному рівні ще в XIX ст. У момент їхнього виникнення і в перші десятиліття протистояння між партіями існували суттєві програмні відмінності. Найважливішою принциповою розбіжністю в ідеології партій було відношення до проблеми рабства: демократи, що репрезентували інтереси рабовласників-латифундистів Півдня, вимагали збереження рабської праці, республіканці, які представляли промислову Північ, вбачали одним із головних своїх завдань скасування підневільного стану негрів і їх зрівняння у правовому статусі з білим населенням. Після Громадянської війни 1861-1865 рр., одним із наслідків якої було знищення й заборона рабства, ідеологічні відмінності між партіями в певній мірі стерлись, хоча багато розбіжностей зберігається і нині [25, c. 103].

Республіканці у внутрішній політиці виступають за скорочення масштабів програм соціальної допомоги держави соціально вразливим верствам населення, а в зовнішньополітичній сфері вимагають кардинального скорочення фінансової допомоги державам що розвиваються. Демократи зі згаданих питань займають цілком протилежну позицію. Партії почергово змінюють одна одну біля керма влади; частими є складні випадки співвідношення позицій партій у вищих владних структурах, коли Президент є представником від однієї партії а більшість у обох палатах Конгресу (обидві Палати представницького органу формуються в однаковий спосіб, що часто забезпечує аналогічну розстановку партійних сил у Палатах) представляє інтереси іншої партії. Така ситуація у СІЛА називається "розділеним правлінням" і є звичайною в умовах двопартійної системи.

Яка б партія не перебувала біля керма влади, у країні володарює двопартійна консервативна коаліція, яка майже повністю контролює розвиток внутрішньої політики.

Оскільки у США подібний до європейського потужний робітничий рух так і не сформувався, у традиційних (правлячих) партій не з'явилося конкурента (сильної партії лівого толку), який змусив би їх до кращої організованості. Як наслідок, правлячі партії залишилися швидше форумами взаємодопомоги та узгодження інтересів, ніж високоорганізованими: структурами із чіткою ієрархією".

І республіканська, і демократична партія не мають постійних програм, їх замінюють маніфести, які з'являються в період передвиборчих кампаній (головним чином під час виборів Президента). Обидві партії не мають фіксованого членства (лише в деяких штатах республіканці мають членські білети) а членами партії вважаються всі ті, хто голосував за кандидатів відповідної партії. Партіям не відомі фіксовані членські внески; проблему фінансового забезпечення партій вирішують так звані нотаблі. Раз у чотири роки для висунення кандидатури Президента партії скликають національні з'їзди; у період між з'їздами діють національні партійні комітети, що обираються на з'їздах [31, c. 152-157].

Діяльність партії забезпечується постійним професійним партійним апаратом, структура якого пристосована до виборів. Глава нижчого партійного органу ("капітан"), що діє на виборчій дільниці, призначається партійним органом вищого рівня. Партійні комітети діють у районах крупних міст, містах, штатах, графствах. Комітети формуються з місцевих функціонерів, бізнесменів і, як правило, не обираються, а створюються шляхом домовленостей між місцевою політичною та бізнесовою елітою. Національний комітет, який очолює цю систему, великої ролі не грає, політику партії визначає її лідер. Головна ціль комітету - забезпечити перемогу партії на президентських виборах.

Республіканська й демократична партії у виборчій кампанії стосовно інших партій користуються певними привілеями (така дискримінація вважається допустимою, оскільки вся партійна діяльність у США зорієнтована на двопартійну систему і за інших умов не могла б бути ефективною). Висунуті двома головними партіями кандидати реєструються автоматично, тоді як кандидати інших партій, для того, щоб балотуватись, повинні отримати на первинних виборах певне число голосів чи зібрати під своєю заявою певне число підписів виборців (у різних штатах від 3 до 5 %).

До партій федерального значення відносяться також Соціал-демократична партія, Соціалістична партія праці, Міжнародна партія зелених, Американська незалежна партія, Прохібіціоністська партія, Комуністична партія (у деяких штатах заборонена законодавством як екстремістська). Комуністична партія ніколи не мала в американському суспільстві яких-небудь значимих позицій; ніколи комуніст не обирався до Конгресу, хоча такі висування, як і на посаду Президента та Віце-президента мали місце.

Значну роль у політичному житті США відіграють комітети політичних дій (політичні комітети), масове виникнення яких припадає на 80-ті рр. XX ст. Політичні комітети формуються партіями, суспільними об'єднаннями, політичними діячами з метою підтримки відповідних кандидатур на виборах, насамперед шляхом збору фінансової допомоги. Діяльність комітетів, допустимі розміри пожертвувань регулюються федеральним законодавством.

Дуже важливими учасниками політичного процесу, іноді нарівні з головними партіями є лобі: приватні особи та лобістські групи тиску, що діють у Палатах Конгресу. Лобісти є оплачуваними агентами крупних промислових груп, фірм, банків, суспільних об'єднань, що мають своєю метою сприяти чи перешкоджати прийняттю відповідних нормативних актів у інтересах тих осіб чи організацій, які вони представляють. Діяльність лобістів від 1946 р. легалізована і є професійною: спеціальним законом вони зобов'язані реєструватись у клерків Конгресу та надавати інформацію, чиї інтереси вони представляють, хто фінансує їхню діяльність і який їхній особистий гонорар. Вважається що лобізм не посягає на незалежність Конгресу і є механізмом, що наближує представницький орган до практичних потреб суспільних груп. Достатня відкритість лобі у США дає змогу здійснювати суспільний контроль за тим, у чиїх інтересах приймається той чи інший закон. В умовах високого рівня розвитку засобів масової інформації останні справляють вагомий вплив на суспільну свідомість і перетворюються на дієвий фактор політики. Цензури У СІЛА не існує, однак інформація, насамперед рекламного характеру, може бути обмежена з мотивів захисту здоров'я населення, його моралі.

У США часто проводяться опитування населення з відповідних питань, що мають на меті з'ясування суспільної думки [32, c. 189-193].

2.2 Політичні партії Великобританії