Перший – це остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ століття, коли панівними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М.Драгоманова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли І.Франко, Є.Чикаленко, М.Грушевський та багато інших вчених і громадських діячів [13, 31].

Другий етап – це початок – перша чверть ХХ століття. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяються В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський [13, 33].

Формування третього етапу (1918 – 1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д.Донцов, М.Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності [13, 34].

1.2 Становлення ідей державності в Україні кінця ХІХ ст., їх особливості, напрями та розробники

Політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування, хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України та не вбачали за необхідне зосередити увагу зокрема на базових конституційних засадах державності.

Провідною ідеєю державницького руху з другої половини ХІХ ст. стала ідея створення власних держав, оскільки саме з їх утворенням пов'язувались надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Прагнення державного самовизначення представників української інтерігенції найяскравіше виявились на зламі ХІХ - ХХ ст. із підняттям українського національно-визвольного руху на вищий, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку.

Впродовж ХІХ ст. інтелектуальні верстви українських земель у своєму розвитку пройшли три етапи – українознавчий, українофільський та власне український, які були тісно взаємопов'язаними та взаємопереплетеними.

Наслідком праці інтелектуалів на українознавчому та українофільському етапах стало, як висловився І. Франко – теоретично виаргументоване українство. Наукові доробки українознавців, з-поміж яких були такі видатні люди часу, як І.Срезневський, О.Бодянський, Ф.Корш, П.Лаврівський, М.Максимович та О.Потебня, забезпечили, найперше, мовну емансипацію українців від поляків і росіян. Дослідження ж в галузі історії, етнографії, етнології, етнопсихології сприяли історичній, етнічній емансипації українців, підвели до утвердження ідеї культурної єдності, етнічної гомогенності українського народу, розділеного імперськими кордонами; сприяли чіткому окресленню межі української етнічної території, як і території сусідів – росіян і поляків [12, 138].

Одним із найвагоміших досягнень українознавчого етапу було (як в Галичині, так і на Наддніпрянській Україні) формулювання питання необхідності створення української державності, і не лише в рамках слов'янської федерації, але й у формі самостійної держави.

Наступний етап – українофільський, був періодом "практичного українофільства", що виявлялось і в діяльності "громад", земському русі, у спробах об'єднання всіх опозиційних та революційних елементів у боротьбі за конституцію, у організації наукових досліджень, прагненні преси, просвітництві мас, подальшому розвитку контактів галицьких і наддніпрянських українців, у виявленні прихильності до правових і політичних ідеалів Європи і т.п [12, 139].

Пройшовши фазу українофільствування з її підйомами 70-х і спадами у 80-х роках, інтелектуальна еліта в кінці ХІХ століття дійшла врешті-решт до декларування своєї українськості, стала власне українською. Відтак вона виступила репрезентантом української політичної думки, носієм "ідеї державності" [12, 140].

Схильність української еліти до державництва розвивалась на плюралістичному ідеологічному грунті. Спектр політичного світогляду інтелектуалів складався з елементів різних доктрин, а їхньою характерною рисою була мінливість поглядів, шукання ідейних кумирів, невизначеність ідеологічного обличчя. Незважаючи на це на межі століть в українському інтелектуальному середовищі формувались такі течії політичної думки, як лібералізм, соціалізм, націоналізм.

Лібералізм має множинність іпостасей як в історичному, так і національно-культурному та ідейно-політичному вимірах. Український лібералізм також був неоднорідним явищем. Серед лібералів були люди, які уособлювали класичний лібералізм (М.Ковалевський). Були й інші – ліберали-"общероси", які мислили категоріями загальноросійськими (В.Вернадський, М.Туган-Барановський, І.Петрункевич). Представником українського націонал-лібералізму був М.Драгоманов. Зокрема, М.Драгоманов був як для галицьких, так і наддніпрянських українців своєрідним джерелом не лише ліберальних, але й соціалістичних та націоналістичних ідей.

Стосовно поширення соціалістичних ідей то, соціалізм був найбільш розповсюдженою ідеологією на українських землях. Однак ідеали українських соціалістів різнились: галичани виявляли прихильність до соціалізму в його західноєвропейському (реформаторському) варіанті, наддніпрянці – російському. Не був чимось однозначно неподільним і український націоналізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. В ньому вирізнялись і демократичні, і консервативні, і радикальні елементи.

Ідеєю, яку не оминули увагою ні ліберали, ні соціалісти, на націоналісти, була ідея створення (необхідності чи, навпаки, недоцільності) української державності. Демократи-націоналісти вважали природним правом нації мати для розвитку такі самі умови, які мали всі інші – державні – нації. Світ їм бачився світом рівноправних державних націй. Консервативно настроєні націоналістичні діячі, відстоюючи ідею державності, вимагали повернення тих прав, які українська нація "вже мала" в минулому і які в неї були відібрані. Повернення прав, тобто вихід із стану "нації-раба", на їхню думку, забезпечив би українцям умови для розвитку свого "я". Радикали стояли на позиції вищості українців супроти, перш за все, росіян. Відстоюючи ідею української національної винятковості, українську державність вони розглядали як таку форму існування нації, що забезпечить її панування у Східній Європі [8, 67].

Український лібералізм не був одностайним у своєму баченні питання державного самовизначення українців. В кінці століття окреслився як ліберально-самостійницький напрям, так і ліберально-федералістський. Представники останнього виступали за переоблаштування Росії на засадах федералізму. Федералістські настрої набули поширення серед українців-прогресистів та кадетів. Однак, останні, сповідуючи ідею перебудування Росії на федералістських началах, мали на увазі радше впровадження у життя принципів федералізму, а не побудову федерації. Їхній федералізм передбачав демократизацію суспільства шляхом перебудови центральної влади, а не знищення центру. На західноукраїнських землях поширювались як ідеї культурно-національної автономії, так і національно-територіальної.

В загальному, політична думка кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується виникненням різноманітних концепцій української державності, формуванням декількох підходів до визначення характеру національного розвитку майбутньої Української держави. Вітчизняна політична думка цього періоду сформувала три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістську, консервативно-націократичну та націонал-самостійницьку. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на свою державність і самостійність визначення ним характеру та напрямків національного розвитку.

Найбільш авторитетними представниками панславістсько-федералістської традиції у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття були М.Драгоманов, І.Франко, С.Чикаленко та М.Грушевський, в теоріях яких можна простежити певну еволюцію їх поглядів щодо майбутнього характеру національного розвитку України. Якщо у першій половині ХІХ століття панславізм та визнання необхідності створення федерації (або конфедерації) слов’янських народів для українських інтелектуалів була майже безперечною, то вже у другій половині ХІХ століття ідеали панславізму поступово трансформуються. Так, М.Драгоманов після 1880-х років під впливом сучасних йому політичних подій як на теренах Російської імперії, так і в країнах Європи визнає політичні проекти на засадах „слов’янської ідеї” невідповідними українським потребам, хоча і не відмовляється від гасел федералізму. Найбільшим внеском Драгоманова у розвитку національної державницької теорії було відстоювання та обґрунтування ідеї творення української політичної нації, розробка засад функціонування громадянського суспільства, визнання необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини.

1.3 М. Драгоманов – державницький підхів у націонал-лібералізмі

Розвиток соціально-політичної думки в Україні тісно пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895).

У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці» [25, 8].

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань» [11, 138 ].

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів» [11, 132]. Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.