117674 (Держава – головний інститут політичної системи суспільства)
Описание файла
Документ из архива "Держава – головний інститут політичної системи суспільства", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "политология" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "политология" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "117674"
Текст из документа "117674"
Держава – головний інститут політичної системи суспільства
Навчальна література
-
Конституція України. – К., 1996.
-
Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1 - е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002. (С.101-129)
-
Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: "Академія", 2000. (С.156-167).
-
Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С.116-132).
-
Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: "Кондор", 2003. (С.135-151).
-
Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.
Держава як базовий інститут політичної системи
Держава є одним із найважливіших інститутів будь-якого суспільства, який формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської цивілізації. Слово „держава” в буденному сучасному житті ми можемо вживати декілька разів на день. При чому кожен це слово осмислює по–різному. Для одного – це орган охорони порядку, для другого – орган соціального забезпечення, для третього – це суспільство, народ, четвертого – уряд, адміністрація і тому ін.
Тому ми повинні детально, з сучасних наукових позицій розглянути цей інститут, його походження, види, функції, сутність правової та соціальної держави, взаємозв’язок з громадянським суспільством.
В політичної науці існує велика різноманітність думок з приводу походження і соціального призначення держави. Розпад родоплемінного устрою, поступове відособлення від суспільства верстви вождів і зосередження у них управлінських функцій і засобів влади приводить до виникнення держави.
Держава – основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури.
Як свідчить історична наука, перші держави виникли в кінці IV–го на початку III–го тисячоліття до н. е. на берегах Нилу, та в долині Євфрату і Тигру, пізніше – в Індії і Китаї. У кінці II–го тисячоліття до н. е. вони досягли значного розвитку.
У VIII–VI –му століттях до н. е. формуються древньогрецькі держави–поліси. У той же час виникають і формуються ідеї, вчення, теорії про державу та її походження. Філософ Платон у своєї роботі „Держава” бачив причини виникнення держави в розподілі праці.
Засновником патріархальної теорії виникнення держави став Аристотель. Він вважав, що „держава” – продукт природного розвитку родини, роду і племені, що виник в процесі механічного об’єднання родів в плем’я, племен – в більші спільності. За його словами „людина за природою своєю істота політична…” Аристотель не просто визначив державу як природну і вищу в порівнянні з племінними поселеннями форму людського співжиття, але й описав існуючи форми правління і дав класифікацію різноманітних держав.
В період абсолютизму, засилля церкви, розповсюджується теологічна концепція походження держави, в рамках якої виникнення держави санкціонувалося волею божою (Августин Блаженний, Фома Аквінський).
До XVI–XVII століть держава звичайно трактувалася широко і не відділялася від суспільства, яке організує і представляє. Одним з перших повне тлумачення держави дав Ніколо Макіавеллі, який ввів правове спеціальне поняття „Stato” для визначення держави як особливої політичної організації суспільства.
Напередодні буржуазних революцій склався буржуазний юридичний світогляд. Виникають і формуються вчення про природні права і суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Жан–Жак Руссо та ін). Так договірна система княжіння існувала в Київської Русі, в Новгородському, Чернігівському, Галицькому князівствах, де із запрошеним для правління на певний термін укладали договір.
В XIX ст. виникає насильницька теорія походження держави (Франц Оппенгеймер – Австрія, Людвіг Гумплович – Німеччина) та ін. Суть її зводилась до того, що держава виникла в первісній формі як організація переможців над переможеними, тобто актом насильництва. Страх перед агресією з боку інших людей, побоювання за життя і свободу – домінуючий мотив, що спонукає людину до створення держави (Т. Гоббс, Англія).
Г. Спенсер розвинув біологічну теорію виникнення держави. В державі все організовано як у бджіл, або у мурашнику.
Психологічна теорія виникнення держави (Петражицький, Фрейзер, Тард та ін) поясніє державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. В противагу даним теоріям Еміль Дюркгейм бачив соціальне призначення держави в визволенні індивіда, поверненні свободи особистості. Тоді ж формується і марксистська теорія походження держави. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов’язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну, з необхідністю вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності, груп людей, які відрізняються за становищем в системі суспільних відносин. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Хоча марксизм і визнає за державою функцію управління, але все ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення. Щоб тримати в покірності одному класу інші підлеглі класи створюється система карних органів, апарат стягнення податків тощо.
Звичайно ж держава виникла з цілого комплексу передумов, до яких належить і суспільний розподіл, і поява нерівності, приватної власності, укладення суспільного організму і суб’єктивні спрямованості людей.
Сучасний термін „держава” вперше з’явився в Іспанії, пізніше – в Німеччині. Державу відрізняють специфічні ознаки; по–перше, наявність органів, що здійснюють верховну владу, яка поширюється на все населення; по–друге, наявність права – сукупності загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою; по–третє, наявність певної території, на яку розповсюджується влада, юрисдикція держави; по-четверте, наявність суверенітету; по-п’яте, наявність своєї армії.
Своїх цілей держава досягає адміністративно–правовими, економічними та ідеологічними засобами. Держава – це знаряддя панування та підлеглості, а також узгодження інтересів різних прошарків суспільства, поміж класами, соціальними групами, націями тощо. Для цього використовуються закони та адміністративно–правові акти. Держава – це політична цілісність утворювана національною, чи полінаціональною спільнотою, закріплена на певної території, де підтримується юридичний порядок, встановлений політичною владою, створеній на основі волі народу відповідно до Конституції.
Держави різних історичних епох і народів значно розрізняються між собою. Проте всі вони мають схожі риси, загальні ознаки, які можна вважати незаперечними атрибутами будь–якої держави, що виділяють її серед інших політичних інститутів.
По–перше, це загальний характер. Держава виступає універсальною, невід’ємною організацією, що розповсюджує свою чинність на всю територію країни і на усіх громадян, які живуть на ній. Держава діє на основі і в межах встановлених нею ж самою законів.
По–друге, суверенність держави. Держава володіє найвищою і необмеженою владою у ставленні до суб’єктів, діючих в межах її кордонів, інші держави повинні поважати принципи суверенітету і незалежності.
По–третє, примус. Держава уособлює публічну владу і підпорядковує всіх, прояви інших суспільних влад. Вона єдина в суспільстві застосовує владні засоби, аж до примусу. Держава володіє спеціалізованими органами примусу, що застосовуються в ситуаціях, що визначаються законом. Масштаби державного примушення розповсюджуються від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей – життя і свободи, визначають особливу дієвість державної влади. Для виконання функції примушення у держави є засоби: зброя та інші ресурси влади, та органи – армія, поліція (міліція), служба безпеки, суд і прокуратура.
По-четверте, завдяки наявності спеціального професійного апарату, держава виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається людськими, матеріальними і природними ресурсами. Крім того, відмінні ознаки держави доповнюються такими атрибутами: податки, територія, відділення публічної влади від суспільства, її незбігання з організацією всього населення, поява професіоналів–управлінців, політичної еліти, виняткове право на вироблення, прийняття і видання законів і норм, обов’язкових для всього населення. Ознакою держави є і обов’язкове громадянство. Людина від народження отримує громадянство.
Зазначимо, що наявність цих і інших ознак має неабияке значення для визнання держави суб’єктом міжнародного права.
Держава виконує ряд внутрішніх та зовнішніх функцій. Функції держави можна класифікувати як основні напрямки її діяльності, що виступають атрибутами її суверенності. Функції складають міру свободи людини та суспільства. В них начебто дана вказівка громадянам, в чим і наскільки вони можуть сподіватися на допомогу держави, а що залежить від їх зусиль. Функції держави, особливо соціальної, повинні принципово відкидати крайні точки зору: загальне утримання і байдужість до долі слабких та незахищених. Держава міцна добробутом своїх громадян.
Серед внутрішніх функцій найважливішими є:
Законотворча – зв’язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів.
Економічна. Ця функція не зводиться до того, що держава керує економічним розвитком, вирішує безпосередньо господарчі завдання, а впливає на економіку через закони, створює умови для нормального розвитку її; координує розвиток галузі і забезпечує науково–технічну політику, визначає загальні орієнтири та пріоритети; здійснює збір податків, організує підготовку кадрів та забезпечує інформацію.
Соціальна – вимагає такої організації соціального життя, що створює рівновагу і стабільність соціальних сил.
Захисна функція – диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого суспільного ладу.
Екологічна функція – захист зовнішнього середовища.
Крім того, культурно–виховна, пропагандистська та ін.
Зовнішні функції держави полягають у захисті кордонів, збереженості цілісності держави та її незалежності, забезпечення національної безпеки, захисту державних інтересів в міжнародних відносинах. Крім того, до них належать: розвиток добросусідських відносин з іншими державами, співробітництво в економічній, науково–технічній, культурній сферах, участь в рішенні глобальних проблем. Захист території здійснюється перш за все Збройними Силами.
Аналіз функцій показує, що держава має складну внутрішню структуру, що включає різноманітні державно–правові інститути, організації та установи, наділені власними і управлінськими повноваженнями і які утворюють в сукупності державний механізм.
Існуючи на протязі багатьох тисячоліть держава змінюється разом з розвитком всього суспільства. В розвитку держави, виходячи з особливостей взаємовідносин держави і особи, втілення в державному устрої раціональності, принципів свободи і прав людини можна виділити два етапи: традиційний і конституційний, а також проміжні стадії, що поєднують риси традиційних і конституційних держав.
Традиційні держави виникли і існували здебільшого стихійно, на основі звичаїв і норм, що сягають корінням в глибоку сиву давнину, вони мали необмежену владу над підданими, заперечували рівноправність всіх людей і не визнавали вільну особу як джерело державної влади.
Конституційні держави виникли на вищому, в порівнянні з античністю і середньовіччям рівні розвитку суспільства. Вони є об’єктом свідомого формування, управління і регулювання, визначаються крайньою мірою, юридично проголошеною їх підконтрольністю суспільству. Діяльність державних структур регулюється законами. Інакше кажучи, їх поява пов’язана із створенням конституції.
В сучасному світі більшість держав формується і функціонує на основі конституції – основного закону держави. Конституція зафіксує відносно стабільні норми і правила, що визначають устрій держави, принципи її організації, засоби політичного волевиявлення, прийняття рішень, становище особи в державі. Конституція – основний закон держави, визначає основи суспільного і державного ладу, систему державних органів, порядок їх утворення і діяльності, права і обов’язки громадян.
Конституція володіє вищою юридичною силою по відношенню до будь-якого правового акту. Є країни, де конституції існують не у вигляді сукупності законів, а окремих законодавчих актів (Англія, Ізраїль, Нова Зеландія). До речі, конституцію можна вважати, в певній мірі звичайно, своєрідним „суспільним договором” населення з державою, якщо вона прийнята всім народом на референдумі. До України це не відноситься. Наша нинішня Конституція прийнята Верховною Радою, хоча і представницьким, але державним органом влади.