115654 (Особливості сімейного виховання дітей з порушенням мовлення), страница 3

1.4 Виховання звукової культури мовлення, як одна з складових в системі корекційно-виховної роботи

Виховання звукової культури мовлення посідає одне з провідних місць в системі корекційної роботи. Одним з психологічних принципів, що лежать в основі оволодінням дітьми мовленням, є принцип розвитку, згідно з яким всі психічні процеси, включаючи і мовлення , мають певні якісні стадії в своєму розвитку. Розвиток психічних процесів протікає в певній взаємодії один з одним. В психічному розвитку існують сензитивні періоди , коли дитина особливо чутлива до певних впливів навколишнього середовища. Для розвитку мовлення сенситивним періодом є вік 1,5 до 3,5 років, коли дитина найбільш чутлива до мовлення.

Відомий психолог Л.С.Виготський відмічав, що пізній початок колекційної роботи не має такого значення в розвитку, яке воно відіграє тоді, коли відбувається в оптимальні строки. В цей найбільш сприятливий для розвитку мовлення період дитина оволодіває основними засобами мовлення. Відомо, що, молодший шкільний вік є найбільш сприятливим для формування та розвитку правильної вимови. В цьому віці дитина здатна засвоювати більшість звуків та закріплювати їх у власній вимові, вчиться користуватися своїм голосовим апаратом. Саме тому виховання звукової культури мовлення у дітей спрямоване на розвиток слухового сприймання , на засвоєння та закріплення правильної вимови звуків, які формуються в процесі загального та мовленнєвого розвитку дитини. Для виховання звукової культури мовлення необхідно врятувати такі напрямки. По перше, це виховання слухового сприймання. Розвиток слухового сприймання є важливим компонентом для формування звукової сторони мовлення. Внаслідок добре розвиненого слухового сприймання дитина оволодіває вмінням чути та диференціювати різні звуки, розрізняти гучність та темп їх вимови. Розвиваючи слухове сприймання , слід звернути увагу дитини на те що, одні й ті самі звуки , звукосполучення та фрази можна вимовляти голосно та тихо, швидко та повільно.

По-друге - це формування звуковимови. Більшість завдань по вихованню звукової культури мовлення присвячене уточненню та закріпленню правильної вимови звуків. Ознайомлюючи дитину із звуками рідної мови треба обов’язково враховувати артикуляційні труднощі їх вимови та її індивідуальні можливості.

По –третє , корекційна робота повинна бути направлена на розвиток голосового апарату . Як підготовчі вправи для розвитку голосового апарату дитині пропонуються завдання в яких однакові звуки або звукосполучення потрібно вимовляти з різною силою голосу. Такі завдання підготують дитину до подальшого правильного використання інтонаційних засобів виразності.

По - четверте, це розвиток темпу мовлення. Вже починаючи з 3 років, треба вчити говорити дитину і швидко і повільно. З цією метою слід вимовляти слова з різною швидкістю, а потім запропонувати дитині повторити їх у такому ж темпі. Шляхом таких вправ малюк привчається говорити слова в різному темпі.

По – п’яте, ця робота спрямована на розвиток фізіологічного та мовленнєвого дихання. Добре поставлене мовленнєве дихання забезпечує правильну вимову звуків, правильне промовляння слів та фраз. Адже для вимови ряду звуків , потрібен сильний подовжений видих , що досягається завдяки спеціальним вправам на розвиток дихання.

Формування правильної вимови звуків на простих прикладах дає можливість акцентувати їх увагу на звуковій стороні мовлення . Уточнення та закріплення звуків здійснюється в декілька етапів. Спочатку йде відпрацювання вимови ізольованих звуків , потім введення їх в склади та слова. Подальше закріплення звуків здійснюється у фразовому мовленні , але обов’язково в залежності від індивідуальних можливостей дитини.

1. Мовленнєва готовність дитини з порушенням мовлення до навчання у школі

Діти з порушенням мовлення належать до неоднорідної та численної групи, для якої оволодіння мовленням і рідною мовою – єдиний і основний шлях здобуття освіти та особистісного розвитку. Відхилення від вікових нормативних показників у розвитку усного мовлення зумовлюють неспроможність дитини увійти в соціальні контакти з дорослими і ровесниками, опанувати навчальну діяльність , що гальмує процес засвоєння загальноосвітніх знань, розвиток навчальних умінь, навичок читання й письма в початковій школі, а також особистісний поступ дитини. Це зумовлює загострення суперечності між сучасними вимогами до мовленнєвої готовності дітей до школи і педагогічними умовами забезпечення цього процесу.

У психолого-педагогічній літературі термін «готовність» розглядається, як системоутворююча характеристика(Л.Кондрашова), тривалий чи короткочасний психічний стан особистості внаслідок впливу на внутрішні сили середовища і виховання (М.Фіцула), що зумовлює здатність дитини до оволодіння змістом конкретної діяльності, зокрема мовленнєвої. Вчені (А.Богуш, М.Вашуленко, А.Іваненко та ін.), досліджуючи теоретичні основи розвитку мови і мовлення, визначають її, як складову підготовки дітей до школи, що охоплює практичне опануваня вмінь і навичок культури спілкування у процесі мовленнєвої діяльності.

Згідно з «Концепцією стандарту спеціальної освіти дітей дошкільного віку з порушеннями мовленнєвого розвитку» (Є.Соботович, 2002) одним з основних завдань корекційно-попереджувального навчання дітей старшого дошкільного віку є корекція провідного розладу , розвиток усіх сторін мовлення та підготовка їх до навчання у школі.

Таким чином, формування мовленнєвої готовності – актуальна проблема , що передбачає забезпечення умов практичної реалізації завдань з оволодіння мовою і мовленням.

Спадщина відомих учених свідчить, що проблема формування мовленнєвої готовності дітей до школи має глибоке історичне коріння. Відомий слов’янський педагог ХУІІ ст.. Я.Коменський вперше звернув увагу на необхідність підготовки дітей дошкільного віку до подальшого навчання . Його праця «Материнська школа» (1632) фактично є програмою підготовки дитини до школи. Він вказував необхідність навчання рідною мовою , розробки принципів, завдань і змісту навчання мови на різних вікових етапах.

Я. Коменський вважав, що загальноосвітнє та виховне значення мовлення , повинно бути розвинутим і досконалим. Він перший спробував визначити вікові закономірності оволодіння мовлення, ознаки підготовленості дітей до школи, як здатність до суджень, засвоєння знань бажання навчитись.

Відомий швейцарський педагог Й. Песталоцці ХУІІІ ст. порушував проблему зв’язку сім»ї та школи , зосереджував увагу на розвитку мовлення дітей, визначив зміст навчання та спеціальні засоби оволодіння мовленням: освоєння звука як засобу розвитку органів мовлення, навчання слів-назв, як засобу ознайомлення з предметами, навчання мовлення, як процесу застосування засобів спілкування або чіткого висловлювання власних думок про об’єкти довкілля. Таким чином, наприкінці ХУІІІ ст. вперше було науково-практично обґрунтовано значення рідної мови у розвитку дитини, визначено зміст, засоби навчання мовлення, послідовність засвоєння мовлення, завершальним етапом якого є достатня сформованість засобів спілкування та їх застосування.

Відомий педагог ХІХ ст.. К.Ушинський , який розглядав розвиток мовлення у невід’ємному зв’язку з формуванням особистості дитини, визначив основні завдання , зміст і методику навчання мовлення. Він акцентував увагу на навчання дітей рідної мови, що має три мети: розвинути вроджену здатність до мовлення( «дар слова»), свідоме оволодіння скарбами рідної мови, засвоєння дітьми логіки мовлення, тобто її граматичних законів. Його вчення Є.Водовозова досліджувала, як значення попереднього внутрішнього розвитку дитини, насамперед мислення , під час формування навичок і звичок у розвитку мовлення дітей в умовах сім»ї.

Є.Тихєєва вказувала на взаємо зумовлюючий зв'язок розвитку особистості дитини і розвитку мовлення ( мовлення і мислення) як головних факторів спілкування людей. Вона вважала, що розвиток рідного мовлення має розпочинатися з перших років життя, та організовуватися як в її інтересах , так і заради розвитку мовлення на лінгвістичних засадах. Авторка вперше ввела термін «навчання мови» , що ліг в основу всієї системи виховання у дошкільному закладі. Саме методично продуманий планомірний розвиток мовлення має бути тлом, на якому розгортається процес навчання і виховання дітей дошкільного віку.

Особливе місце у вирішенні проблем підготовки дітей до школи та розвитку мовлення належить В.Сухомлинському. Він рекомендував розпочинати розвиток мовлення та виховувати любов до мови з раннього дитинства. , розробив оригінальну методику навчання дітей дошкільного віку грамоти і читання. В основу підготовки дітей до школи В.Сухомлинський покладав заняття з розвитку мовлення : складання казок, розповідей, оповідань за спостереженнями дітей у природі. Гармонійну єдність виховних і навчальних зусиль видатний педагог розглядав як необхідну умову всебічної підготовки кожної дитини до школи.

Педагоги ХХ ст. усвідомлюючи зв'язок розвитку мовлення з формуванням особистості дитини, визначали його основні завдання, зміст і методику; акцентували увагу на системному навчанні дітей рідної мови на лінгвістичних засадах. Методично продуманий процес розвитку мовлення передбачав розширення соціальних зв’язків та організацію доцільного спілкування як з ровесниками так і з дорослими.

1. Взаємозв’язок виховного процесу батьків та логопеда

Робота логопеда з родиною , що виховує дитину з порушенням мовленнєвого розвитку, має на меті

• надати кваліфіковану підтримку батькам;

• допомогти близьким дорослим створити комфортне сімейне середовище для повноцінного розвитку дитини;

• створити умови для активної участі батьків у вихованні і навчанні дитини;

• формувати адекватні взаємини між дорослими і їхніми дітьми.

В основу роботи логопеда з родинами покладені наступні принципи:

- принцип комплексного підходу до організації корекційно педагогічного процесу. В роботі з дитиною та її родиною необхідна участь різних фахівців, таких ,як психоневролог, дефектолог, психолог, масажист та ін. При цьому необхідні не тільки спостереження і консультації дитини різними фахівцями , але й їхнє спільне обговорення і «ведення» даної родини.

- принцип єдності діагностики і корекційно-педагогічного процесу. Обстеження дитини різними фахівцями проводиться з метою виявлення її актуального і потенційного рівнів розвитку, соматичного стану і т.д. і визначення шляхів корекційно – педагогічної роботи у вигляді складання індивідуальної програми розвитку.

- принцип співробітництва між батьками і фахівцями, батьками і дітьми. Необхідно підкреслити , що батьки будуть шукати підтримку і допомогу фахівця, прислухатися до нього і слідувати його порадам тільки тоді, коли професіонал бачить у батьках не «об’єкт свого впливу» , а рівноправного партнера по корекційному процесу. Так само відносини між логопедом і дитиною та батьками повинні будуватися за відомим принципом особистісно-орієнтованої педагогіки – на «рівні очей» дитини, використовуючи прийом « очі в очі».

- Принцип врахування інтересів (принцип вирішення задачі через інтерес). Цей принцип застосовується в роботі як з дитиною, так і з батьками.

Так, батьки, звертаючись за консультацією, як правило хочуть, щоб дитині чим-небудь допомогли (наприклад, навчили говорити, зняли підвищене збудження і т.д.). Фахівець не повинен говорити їм: "Він ніколи не навчиться цьому" або щось подібне. У цьому випадку батьки навряд чи захочуть продовжувати зустрічі. Тут необхідно дуже тактовно підійти до відповіді, сказавши, що і цьому буде приділена увага на заняттях, але тільки трохи пізніше. Згодом, в ході корекційно-педагогічної роботи, позиція батьків стосовно бажаного результату розвитку дитини стає більш адекватною.

- Принцип ведучої діяльності. Розвиток дитини відбувається в рамках її ведучої діяльності, отже і співпраця дефектологів і родини повинна спрямовуватись на формування діяльності дитини відповідно до її віку, можливостей, інтересів.

- Принцип онтогенетичного підходу. Передбачає спрямованість на гармонізацію особистісної структури дітей з особливими потребами за рахунок комплексного впливу на всі сторони психічного розвитку.

Форми роботи з батьками

1. Консультативно-рекомендаційна робота

Дана форма роботи фахівців включає первинне психолого-педагогічне обстеження, консультативні відвідування, повторні психолого-педагогічні обстеження.

На первинному психолого-педагогічному обстеженні за участю дефектолога, лікаря-психоневролога, психолога батьки одержують відповіді на цікавлячі їхні питання, що стосуються оцінки фахівцями рівня психічного розвитку дітей, можливостей їхнього навчання і т.д., і рекомендації з організації подальших умов виховання дитини.

В ході первинного прийому фахівцеві-логопеду варто звернути свою увагу на позицію матері стосовно дитини й особливостей його розвитку, на реакцію батьків на дитячі дії (вказівки, підтримка, байдужість та ін.).

Крім того, варто враховувати стан батьків (розгубленість, засмученість, скарги, пошук шляхів рішення проблем). Це важливо, тому що в різних випадках від фахівця потрібна по-різному побудована бесіда; це може бути тільки емоційна підтримка, співчуття, а також розташування батьків до себе; можливо, батьки мають потребу в одержанні точної інформації про порушення, поясненні нормальності свого психологічного стану; або ж для них є необхідним спільне складання плану подальших дій.

Позитивним результатом первинної психолого-медико-педагогічної консультації вважається такий, коли батьки, прислухавшись до рекомендацій фахівців і відчувши можливість одержання реальної підтримки, повертаються до них ще і ще раз за допомогою.

При повторних консультаціях простежується динаміка психофізичного розвитку дитини, а також ефективність запропонованих при первинному відвідуванні рекомендацій. При необхідності вносяться зміни в індивідуальні програми розвитку і курси лікування.

2. Лекційно-просвітницька робота

В ході корекційно–педагогічного процесу з батьками проводяться лекційні заняття, на яких вони одержують необхідні теоретичні знання з різних питань виховання дітей. При цьому на першій лекції батькам пропонується список тем із проханням відзначити ті з них, що найбільш їм цікаві, а також пропонується доповнити перелік тими питаннями, що не представлені, але важливі для них, тобто про що їм хотілося б довідатися.

За бажанням батьків можливе проведення ряду лекцій, присвячених медичним аспектам розвитку дитини. Для подібних лекцій запрошуються відповідні фахівці.

В ході лекцій батьки одержують відповіді на виникаючі питання, знайомляться із сучасною літературою, що розкриває зміст тієї або іншої проблеми. Лекції проводяться один раз на місяць. Відвідуючи їх, батьки не тільки здобувають знання, дані у певній системі, але й, знайомлячись один з одним, бачать, що вони не самотні, що є й інші родини, у яких вирішуються схожі проблеми. Це додає батькам упевненості, знімає напругу (що вони самотні, ніхто їх зрозуміти не зможе і т.д.). Крім того, слухаючи питання інших, багато хто починає усвідомлювати свої проблеми і вже намагається задавати питання сам, намагаючись активно шукати вихід з власної життєвої ситуації.

3. Практичні заняття для батьків.

На практичних заняттях батьки одержують знання і навички з формування тих або інших умінь і навичок у дитини, наприклад, навичок самообслуговування, культурно-гігієнічних навичок, передумов формування образотворчої діяльності і т.д.

Найбільш зручною формою роботи з батьками є комбіновані заняття — лекція на певну тему, потім практичне заняття, що проводяться один раз на місяць, тривалістю до півтори годин.

Теми практичних занять майже завжди відповідають лекційним. Наприклад, по закінченні лекції „Іграшки. Роль, види, призначення. Критерії оцінки іграшки при покупці” батькам пропонується виготовити на задану тему яку-небудь іграшку. По закінченні роботи батьки розглядають вироби один одного, бачачи, як можна по-іншому зробити іграшку на цю же тему. Або після лекції „Гра. Роль, етапи формування, види, організація гри в домашніх умовах” батькам пропонується організувати і провести яку-небудь гру, у ролі партнерів виступають інші батьки і т.д.

4. Організація „круглих столів”, батьківських конференцій, дитячих ранків і свят.