Ділова гра моделює ситуацію минулого таким чином, що учень виступає в ній тільки в ролі нашого сучасника (археолога, письменника, журналіста, аматора історії, нащадка історичного персонажа).

Виділяють два підвиди ділових ігор – ігри-обговорення й ігри-дослідження.

У процесі гри-обговорення відтвориюється уявлювана ситуація нашого часу – диспут, симпозіум, «круглий стіл», телеміст, кінозйомка, телепередача й ін. У своїй навчальній основі такі ігри дуже близькі до дискусій, цілком будуються на навчальному діалозі. Як правило, вони орієнтовані на імпровізацію, хоча обов'язково мають певну програму, план.

Так, на уроці-кіностудії три «режисери» створюють свої творчі об'єднання, підбирають «сценаристів», «звукооператорів», «дикторів», «акторів». Учні одержують завдання познайомитися з літературою по проблемі, визначити жанр фільму, написати сценарій, створити ілюстрації, підібрати музику, підготувати афішу. Доцільно розповісти школярам про можливі жанри фільму: документального фільму – хроніки, заснованого на відтворенні ходу подій; художнього фільму – спогаду на документальній основі (по мемуарам й іншим джерелам); художнього фільму – діалогу, побудованого як бесіди учасників подій; фільму – екранізації літературного твору.

Гра-дослідження будується на уявлюваній ситуації, що виникає в наші дні. На відміну від гри-обговорення вона заснована на індивідуальній діяльності її «героя», що пише нарис, лист, шкільний підручник, фрагмент книги, статтю в газету, наукову доповідь.

Завдання в такій грі можуть бути дуже різноманітними, але всі вони припускають використання учнем раніше отриманих знань і творчий підхід до виконання завдання.

1. Прокоментуйте назву глави.

2. Зіставте документ із вашими власними знаннями про цей період. Висловіть думку про роль шкільного підручника історії в ідеологічному впливі на суспільство. Підтвердьте його текстом.

3. Як співвідносяться реальні події, що відбувалися в країні, і їхнє відбиття в підручнику?

4. Напишіть власний варіант даної глави.

Ретроспективні ігри

Поряд з терміном «ретроспективні ігри» використовується також термін «реконструктивні ігри». У ході таких ігор моделюється ситуація, що ставить учнів у позицію очевидців й учасників подій минулого. Кожен учень одержує роль представника певної суспільної групи або історичної особистості. Головні ознаки ретроспективної гри – ефект присутності й проходження принципу історичної белетристики («так могло бути»).

Школьник, як правило, придумує ім'я, факти біографії, професію, соціальний стан свого героя, у деяких випадках готовить костюм, продумує зовнішній вигляд. Він повинен мати уявлення про характер, почуття, думки й погляди персонажа.

Ретроспективні ігри допомагають учневі «вжитися» в історичний час, відчути колорит епохи. Побачити конкретних людей з їхнім світорозумінням і вчинками, «на якийсь час стати розумніше, сміливіше, шляхетніше, справедливіше».

І.В. Кучерук пропонує всі ретроспективні ігри розділити на кілька підвидів:

1) формально-реконструктивні ігри, що ілюструють історичні події, які документально відтворюють обстановку певної історичної епохи (інша назва – театралізовані уявлення);

2) формально-конструктивні ігри, при яких у сюжет і вуста «очевидців» подій вкладаються їхні власні оцінки, що враховують їхній життєвий досвід, досвід історичного розвитку (ці ігри називають також театралізованими);

3) неформальні-конструктивні ігри, які можуть відступити від чіткого сюжету й регламенту, дають простір уяві й творчій діяльності учасників (інша назва – рольові ігри дискусійного характеру) [31, 24].

З урахуванням сучасного досвіду проведення ретроспективних ігор у дану класифікацію необхідно внести уточнення. Їх можна умовно розділити на рольові й нерольові.

Нерольові ігри близькі до ігор із зовнішніми правилами, але вони відтворюють історичне минуле, їхня дія відбувається в далеку епоху. Доцільно розрізняти підвиди нерольових ігор.

Конкурсні ігри моделюють ситуацію минулого, у якій люди певної епохи демонструють свою майстерність, досягнення, кмітливість. Учитель одержує можливість перевірити знання учнів, а учасники гри – застосувати ці знання. Змагальний дух гри «запалює» учнів, різко підвищує мотивацію до пізнання минулого. Такі, наприклад, «Олімпійські ігри в Древній Греції», «Місто майстрів» (про середньовічне місто), «На ярмарок у Шампань» (про середньовічну торгівлю), «Європейці в Новому Світі» (про Великі географічні відкриття) і ін.

Маршрутні ігри (уявлювана подорож, заочна екскурсія) – це особлива форма уроку, коли учні переносяться в минуле й «подорожують» у певному просторовому середовищі (прогулянка по древньому місту, плавання по ріці, полі на хроно-літаку й ін.). Вони чітко визначають географічні контури історичної дійсності, намічають маршрут, придумують зупинки, фрагменти бесід (інтерв'ю) з людьми, яких вони «зустрічають» у подорожі.

Особливість цих ігор полягає в тому, що учні не одержують очевидних для них ролей. Якщо ці ролі їм пропонуються, то гра здобуває риси рольової й нерольової одночасно.

Рольові ігри засновані на розігруванні певних ролей учасників історичних події в уявлюваній ситуації минулого. Прийнято виділяти кілька підвидів рольових ігор.

Театралізовані дійства мають чітко прописаний сценарій, відтворюють різні образи й картини минулого, припускають наявність костюмів і декорацій. Зміст складається не тільки в «пожвавленні» минулого, але й у наступному обговоренні розіграних сцен у класі. Тут важливі асоціації, коли діти розпізнають час і місце дії, історичні явища, представників різних соціальних шарів.

Театралізовані ігри відрізняються тим, що тексти персонажів не прописані заздалегідь, а народжуються в процесі гри. Тут більше імпровізації, але «осучаснення» минулого не допускається, гра повинна відновлювати реальну історичну епоху. Сценарій або програма гри задають її загальний хід. У театралізованій грі, на відміну від дійства, можуть брати участь всі учні даного класу.

В основі проблемно-дискусійної гри лежить уявлювана ситуація минулого, але дія будується не за сценарієм, а навколо обговорення важливого питання або проблеми (дискусія учасників). Роль учителя зводиться до постановки проблеми й проміжних питань, розподілу ролей. Результат гри заздалегідь не визначається, може бути запропоновано кілька рішень або не прийнято жодного. Головне в грі – участь кожного учня в обговоренні проблеми.

Ділові ігри з елементами ретроспективності.

В іграх такого роду беруть участь як наші сучасники, так й «очевидці подій», які зустрічаються для обговорення важливих питань, ведуть діалог про минуле. «Очевидці» можуть брати участь у сучасних формах спілкування – телемостах, мітингах, прес-конференціях, судах, клубах мандрівників й ін. Модернізація історичної дійсності в цьому випадку виправдується тим, що гра дозволяє одночасно вирішувати два завдання: оцінювання подій й їхню реконструкцію.

Тренінгові ігри

Наведена вище класифікація історичних ігор заснована на трьох головних критеріях:

• характер ролей учасників;

• умови уявлюваної ситуації;

• твердість сценарію,

• співвідношення «заданості» й імпровізації в діяльності учасників.

Існують також ігри із зовнішніми (твердими) правилами й ігри, засновані на алгоритмі діяльності. Їх називають тренінговими. Такі настільні ігри (лото, доміно, поле чудес); ребуси, кросворди, шаради, головоломки; сюжетні ігри («невідіслана депеша», розшифровка ієрогліфів, тексти з помилками й ін.).

Учасники гри

Учитель може брати участь у грі в наступних ігрових ролях:

– інструктора, що пояснює правила гри й наслідки ігрових дій;

• судді, що підтримує хід гри, та контролює дотримання правил, оцінює діяльність школярів;

• тренера, що дає завдання, що підказує, як вчинити в тій або іншій ситуації, що підбадьорює учасників, що підтримує гру;

• голови (ведучого), що дає імпульс до гри, що регулює весь її хід, що підводить підсумки й зіставляє моделюючу ситуацію з реальною.

Ролі учнів: актори; глядачі; експерти.

Актори беруть участь у сценах, вимовляють тексти ролей, створюють образи персонажів, взаємодіють із глядачами, відповідають на питання й захищають свою позицію.

Глядачі вивчають додаткову літературу, виконують завдання, беруть участь в обговоренні, виражають своє відношення до подій, що відбуваються, співвідносять театральні образи із власною системою цінностей, подумки створюють свій план гри, ставлять себе на місце акторів.

Експерти аналізують гру, порівнюють моделюючу ситуацію з реальною, оцінюють гру акторів. По ходу гри вони роблять записи, створюють картки аналізу. Наприкінці гри вони виступають із результатами експертизи, виставляють оцінки учасникам, відзначають найбільш й найменш вдалі моменти, звертають увагу на поведінку персонажів, адекватність реакції глядачів. Кожному учасникові гри видається пам'ятка про порядок участи в грі.

Основні етапи гри

Підготовчий етап. Передує уроку-грі. Готуються задум і стратегія гри, пишуться сценарій, план, проводиться інструктаж, готується реквізит. Учитель пояснює ігрове завдання, розподіляє ролі, дає додаткову літературу, ставить випереджальні завдання, проводить індивідуальні консультації, вносить корективи в сценарій [5, 37].

Вступний етап. Проводиться на початку уроку. Учитель знову пояснює класу завдання й можливості гри, роль учасників, формулює пізнавальне завдання, створює ігровий настрой.

Ігровий етап. Гра у власному розумінні слова. Ролі учнів і вчителя описані вище.

Оцінний етап. Проводиться в завершення гри. Містить у собі аналіз гри, оцінку й самооцінку учасників, результативність їхніх ігрових дій. Особливо розглядається питання про відповідність ігрової ситуації реальній. Учитель надає слово експертам, роздає картки для аналізу гри. Доречно провести бліц-інтерв'ю й анкетування.

Щоб на уроках історії дітям було цікаво вчитися, щоб у них було бажання довідатися щось нове, цікаве, більше того, що їм дають на уроках, необхідно застосовувати цікавий матеріал. Більше ігрових ситуацій, змагань для того, щоб у дітей з'явився стимул до навчання. Діти завжди із захватом зустрічають на уроках історії цікавий матеріал, вони відпочивають й, у той же час, багато чого довідуються, осмислюють, замислюються.

У грі можливе залучення кожного в активну роботу. Це форма, що протистоїть пасивному слуханню або читанню. [5, 39], засіб активізації пізнавальної діяльності школярів, який повинен стати необхідним в арсеналі засобів навчання сучасного вчителя.

2.2 Семінар як нестандартна форма організації навчальної діяльності

Семінарські заняття в школі – форма відносно нова й мало розроблена. Широко застосовувані у вузах, у системі середньої професійної освіти, семінари не знайшли ще належного застосування в роботі вчителя, їхнє проведення відрізняється, як правило, епізодичністю.

Одна із причин такої ситуації – орієнтованість при підготовці й проведенні семінару на сформовані навички самоосвіти, які більшою мірою властиві дорослим людям.

Але в силу цієї ж причини семінар може виступати як важливий засіб для вироблення в школярів активності, самостійності, уміння працювати з літературою, мислити творчо. Певну користь може принести семінар, готовлячи школярів до навчання у вузі, забезпечуючи наступність в організаційних формах.

Визнаючи урок основною формою навчання, реформа освіти ставить завдання ширше практикувати різні нестандартні форми уроку. Серед них важливе місце займає така форма як семінар. Ця форма освітньої діяльності учнів сприяє одній з найважливіших завдань освітнього процесу: активізації пізнавальної діяльності учнів.

Важливість вивчення проблеми організації семінарських занять у школі для підвищення якості навчання відзначають Ю.К. Бабанський, В.В. Краєвський, і.Я. Лернер, М.Н. Скаткин й інші. Проблемам, пов'язаним з організацією подібних занять у школі, присвячені дослідження В.В. Зав'ялова, Л.М. Сигал, Є.В. Перистоль, І.Г. Щербакової [20, 30–31]. Разом з тим ця форма уроку в школі дидактами й методистами вивчена недостатньо, що гальмує її застосування вчителями. Не визначене місце семінару в системі навчання, специфіка й зв'язок з іншими формами навчання. Відстає методична розробка проведення семінарських занять, організація їх з урахуванням віку учнів. Відсутні практичні рекомендації вчителю, особливо початківцю.

Розглянемо методичні основи організації семінару в школі.

Семінар – це:

• «вид навчальних занять, обговорення учнями під керівництвом викладача підготовлених ними повідомлень і доповідей»;

• «форма навчального процесу, побудована на самостійному вивченні учнями за завданням керівника окремих питань, проблем, тим з наступним оформленням матеріалу у вигляді доповіді, реферату і його спільного обговорення».

Вважається, що семінари почали проводитися в Московському університеті із другої половини XIX століття, в істориків їх проводив В.Н. Гер’є. Семінарський метод навчання він розглядав як основну й найдієвішу форму прилучення студентів до використання хрестоматійних джерел й історичної літератури на науковій основі. Дотепер найчастіше використається лише питально-відповідна форма семінару й рідше – обговорення рефератів.

Питально-відповідні семінари значно легше вести вчителеві, учням готуватися до них теж досить просто. Але ця легкість і простота позначаються на якості вивчення матеріалу: вона не завжди відповідає потребам освіти. Метод питально-відповідного семінару в меншій мері спрямований на осмислення, у більшій – на завчання навчального матеріалу, тому що тут практично превалює повторення матеріалу підручника.

При переході до різноманітних форм семінарських занять учителю необхідно усвідомити труднощі, які зустрінуться на його шляху. Насамперед, самому вчителю треба перебороти тягу тільки до питально-відповідних семінарів і семінарів з обговоренням рефератів. Йому треба бути готовим до перешкод освоєння інших, більш складних, але й набагато більше продуктивних методів семінарських занять. Невдачі й промахи спочатку не повинні бути приводом до відторгнення нових методів як непридатних до використання.

Серед найбільш ефективних форм проведення семінару пропонується семінар з елементами дискусії. Сучасний семінар не може обходитися без дискусії.