104101 (Система трудового права в Україні в умовах формування ринкових відносин. Конституційні основи права людини на труд), страница 3

Важливим надбанням Конституції є те, що вона закріпила національний суверенітет, недоторканність території України, забезпечила права людини, визначила співвідношення законо­давчої, виконавчої та судової влади, розв'язала економічні та інші важливі для держави питання.

Разом з Конституцією України на території України діють інші закони, які забезпечують верховенство Основного Закону.

Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були зат­верджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних респуб­ліках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії — 9 груд­ня 1971 р., в Україні і Азербайджані — 10 грудня 1971 р., в Узбекистані — 17 грудня 1971 р., в інших республіках — вже в 1972 р.

КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 груд­ня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається

з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою «Забезпе­чення зайнятості вивільнюваних працівників», главою “Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по де­кілька разів. Прикладом цього може слугувати ст. 67, до якої в 1995 р. була внесена ч. З такого змісту: «У випадку, коли свят­ковий або неробочий день (стаття 73) співпадає з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого».

На 1998 р. припадає п'ять таких днів, і Прем'єр-міністр України зробив подання до Верховної Ради, яка Законом від 26 грудня 1997 р. визнала цю норму такою, що втратила чинність, хоча вона й відповідала рекомендаціям МОП. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є «штопан­ням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціаль­ної політики на 1997—2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, за­безпечення захисту трудових прав громадян вимагають прий­няття нового Кодексу законів про працю України.

Поряд із КЗпП, діють інші закони України. Так, Верховна Рада 7 лютого 1991 р. прийняла Закон України «Про власність», який дає визначення права власності як урегульованих зако­ном суспільних відносин по володінню, користуванню і розпо­рядженню майном. Власнику надано право використовувати на договірній основі працю інших громадян, забезпечивши їм соціальні та економічні гарантії і права, передбачені законом. Майно може використовуватися і для підприємницької діяль­ності.

16 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про державну службу», який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, орга­нізаційних, економічних та соціальних умов реалізації грома­дянами України права на державну службу. Закон визначає за­гальні засади діяльності державної служби, правовий статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження дер­жавної служби, її припинення, матеріальне та соціально-побу­тове забезпечення державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам України гарантій в цій галузі Вер­ховна Рада 1 березня 1991 р. прийняла Закон України «Про зай­нятість населення», який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зай­нятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи.

22 жовтня 1993 р. був прийнятий Закон України «Про ста­тус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», основни­ми завданнями якого є створення належних умов для підтри­мання здоров'я й активного довголіття; організація соціально­го та інших видів обслуговування; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похило­го віку в Україні» визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку, гарантує їм рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соці­альній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Передбачено надання ветеранам праці, а ними визнаються громадяни, які сумлінно пропрацювали в народно­му господарстві: жінки — 35 років, чоловіки — 40 років і вий­шли на пенсію, — низку пільг.

Закон України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціаль­ної захищеності інвалідів в Україні» гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повно­цінний спосіб життя відповідно до індивідуальних здібностей та інтересів.

Загальні засади створення організаційних, соціально-еко­номічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрямки реалізації державної молодіжної політики в Україні закликаний урегулювати Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному ста­новленню та розвитку молоді в Україні».

Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудо­вої діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища і встановлює єдиний порядок органі­зації охорони праці в Україні.

Основи законодавства України про охорону здоров'я, прий­няті Верховною Радою 19 листопада 1992 р., визначили пра­вові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здо­ров'я в Україні. Вони регулюють суспільні відносини в цій га­лузі з метою забезпечення гармонічного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активно­го життя громадян.

Закон України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власн

ъості та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечен­ня відповідальності та стимулюючої функції заробітної плати.

Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспіль­не корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кож­ної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.

15 листопада 1996 р. прийнятий Закон України «Про відпу­стки».

23 грудня 1997 р. прийнято Закон України «Про уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини», яким перед­бачено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист їх прав на території України в межах її юрисдикції.

Усі права і свободи громадян України, закріплені в Кон­ституції України, знайшли відображення в ст. 2 КЗпП, конкре­тизовані в ньому та інших законодавчих актах. Наслідком такої конкретизації є те, що законодавством про працю розробля­ються і закріплюються інші принципи, але вже не безпосеред­ньо, не як норми-принципи, а побічно, як правові ідеї при реалізації, застосуванні норм трудового права.

Трудові відносини можуть припинятися лише з підстав, пе­редбачених законом, зокрема ст.ст. 36-41 та 45 КЗпП. Отже, цими статтями визначається принцип стабільності трудових відносин.

Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість на­селення» закріплено право громадян України вільно обирати види діяльності, які не заборонені законодавством; виключається будь-яка форма примусу до праці (п. 2 ст. 1).

Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні дого­вори і угоди» визначено порядок врегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом та проф­спілкою чи іншим органом, уповноваженим трудовим колек­тивом на представництво його інтересів. Законом вирішене питання узгодження інтересів працюючих з власниками або уповноваженими ними органами, фактично закріплено прин­цип участі трудових колективів чи їх представницьких органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за додер­жанням законодавства про працю.

Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип ма­теріальної зацікавленості працюючих у наслідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузево­му, регіональному та виробничому рівнях.

Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а та­кож оплачуваної щорічної відпустки. Законом України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» встановлені державні га­рантії права на відпустку, визначені умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для поновлення працездатності, зміцнення здоров'я, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпу­стку громадяни України мають незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності підприємства, уста­нови, організації.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності визначає Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці».

3.2. Гарантії дотримання законодавчих актів України, що регулюють трудові відносини

Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава створ-умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовці перепрофілювання працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.

Для нормального функціонування системи керування охороною праці власник зобов'язаний розробляти й затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства, установлювати правила виконання робіт і поводження працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях. Ці правила повинні відповідати основним вимогам, установленим державними міжгалузевими й галузевими нормативними актами про охорону праці. У випадку відсутності в цих актах вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, власник зобов'язаний прийняти погоджені з органами державного нагляду міри, які забезпечать безпека працівників.

Законодавство про охорону праці передбачає й обов'язку працівників. Зокрема , вони зобов'язані знати й виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, користуватися засобами колективного й індивідуального захисту; дотримувати зобов'язань по охороні праці, передбачені колективним договором (угодою, трудовою договором) і правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства; проходити у встановленому порядку попередні й періодичні медичні огляди й т.д.

Праця повинна належним чином оплачуватися відповідно кількості і якості. Прибуток може бути одержаний і за допомогою інших видів діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об'єднання з інши­ми особами для досягнення своєї мети.

Оплата за працю має бути справедливою і забезпечувати гідні умови життя працівнику і його сім'ї. Винагорода визна­чається трудовим договором, виходячи з тривалості робочого часу не більше встановленої законом норми 40 годин на тиж­день, має забезпечувати прожитковий рівень і не може бути нижчою встановленого державою мінімального розміру.

При цьому кожному громадянинові, що має виборче пра­во, належить рівне право доступу до зайняття державних по­сад, а також посад в органах місцевого і регіонального само­врядування.

Забороняється використання примусової праці, за винят­ком роботи, що визначена для певних осіб вироком суду або при уведенні відповідно до закону надзвичайного або воєнного стану.

У випадках незайнятості з незалежних від особи причин їй гарантується право на матеріальне забезпечення у відповідності із законом.

Усім, хто працює за наймом, гарантуються встановлені за­коном мінімальна тривалість щодобового вільного часу, що­тижневі вихідні дні, святкові дні, щорічна оплачувана відпуст­ка, скорочений робочий день для певних професій і робіт, для неповнолітніх, осіб з обмеженою працездатністю, а також для жінок (одного з батьків), які мають малолітніх дітей.

Кожний громадянин, який працює, має право на умови "Раці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Умови праці, визначені чинним законодавством, можуть доповнюватись колективними й індивідуальними трудовими договорами, що укладаються шляхом переговорів.

Кожний має право на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, спричиненої його здоров'ю чи майн) екологічними правопорушеннями, а також на компенсацій витрат, пов'язаних з усуненням шкідливого впливу цих правопорушень. Гарантується доступність і безплатність обов'язкової освіти.

В разі настання старості, хвороби, повної або часткової втрати працездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина обставин він має право на соціальне забезпечення. Це право гарантується загальнообов'язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків державних установ, бюджетних та інші джерел соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги повинні забезпечувати рівень життя людини, ні .нижчий прожиткового мінімуму.