Міністерство освіти України

Київський державний торговельно-економічний університет

К у р с о в а р о б о т а

на тему:

“Джерела (форми) права”

Виконала:

Cтудентка групи П-22

Королюк Наталія

Керівник:

Дутка Г.І.

2002р.

План

Вступ

1. Поняття джерела (форми) права:

а) право і його суть;

б) поняття джерела права;

в) тонкощі між розумінням понять джерела та форми права

2. Характеристика форм права:

а) види форм права;

б) характеристика форм права

3. Нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України:

1. а) характеристика нормативно-правових актів;

б) види і форми нормативно-правових актів;

в) нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Важлива фунція покладена на плечі суспільства – регулювання відносин між людьми, охорона і захист цих відносин. Це завдання воно здійснює за допомогою соціальних норм, у системі яких право посідає провідне місце. Тому право в юридичній науці розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу.

Основоположними принципами такої держави об’єктивно виступаєть верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (Ст. 3 Конституції України). Частина ж перша статті 8 Основного закону нашої держави проголошує: “В Україні визначається і діє принцип верховенства права”.

Термін “право” вживається в процесі спілкування людей досить часто, відображаючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово “право” означає можливості, які має соціальний суб’єкт, сукупність особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища, його сутності тощо

Залежно від сфери знань, в яких використовується цей термін, виділяють його філософські, соціальні, психологічні тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов’язані з особливостями предмету наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки. Тому тільки аналіз всіх визначень права спроможний відобразити його характеристики, як цілісного суспільного явища.

Але такий аналіз не буде повноцінним без дослідження джерел,чи, як ще часто їх називають у правовій науці, форм права. Саме джерела права і є центром уваги нашої курсової роботи. Поняття права, його джерела, класифікація форм права, нормативно-правовий акт у ракурсі основного джерела права, - безперечно одні з найважливіших моментів у правовому світогляді, правовій культурі громадянина України, і які обов’язково мусять бути охоплені даною роботою.

1. Поняття джерела (форми) права

а) право і його суть

Право завжди пов’язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби – джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій, держави. Право проявляє себе, як загальний обов’язковий порядок, що панує над волею кожної людини.

Як загальносоціальне явище, право характеризується певною свободою і обгрунтованістю свободи поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх, однойменних суб’єктів. З таких позицій право ділять на:

• права людини;

• права об’єднань, груп, верств;

• права нації, народу;

• права людства.

Цікавим є визначення юридичного права. Отже, юридичне право – це свобода і обгрунтованість поведінки людей відповідно до діючих нормативно-правових актів та інших джерел права.[1]

В.В.Копейчиков визначає право, “як волевиявлення держави – це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані і регулюють суспільні відносини в інтересах певної частини населення в соціально неоднорідному середовищі”.

Правове регулювання – це проголошення державою вимог до людини у формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (обов’язків) – з другого.

Отже, право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту її прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого порядку в країні, зміцненні і розвитку держави.[7]

б) поняття джерела права

Поняття “джерело права” існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну “джерело”, то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.

Поряд з цим джерелом права слід також виділити форму вираження державної влади, форму, в якій міститься правове рішення держави. З допомогою форми право набуває свої невід’ємні риси і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.д.

Джерела права – це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення.

Прийнято виділяти:

1. джерело права в матеріальному змісті;

2. джерело права в ідеальному змісті;

3. джерело права в юридичному (формальному) змісті.

Джерелом права в матеріальному змісті є розвиток суспільних відносин. До них належать засоби виробництва матеріального життя, форми власності та інше.

Під джерелом права в ідеальному змісті розуміють правову свідомість.

в) тонкощі між розумінням понять джерела та форми права

Коли ж кажуть про джерела у юридичному змісті, то мають на увазі різноманітні форми (засоби) вираження правових норм.

Окремі вчені (Н.Г.Александров, Л.Р.Сюкияйнен) відносять до джерел права діяльність держави по встановленню правових норм або адміністративні і судові прецеденти. При цьому форми вираження таких норм розглядаються як форми, а не як джерела права.[3]

Форма права - це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки зі змістом права. Її призначення - впорядкувати право, додати йому властивості державно-владного характеру. Виділяють зовнішню і внутрішню форми права.

Форми (джерела), звичайно, класифікуються на різні види. Так, форми права поділяються на дві великі групи:

• внутрішня форма права;

• зовнішня форма права.

Під внутрішньою формою права розуміють систему права, що має об’єктивний характер своєї побудови, який відображається в єдності і узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами і нормами права.

Зовнішня форма права – це спосіб об’єктивізації форми права, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Внутрішня форма права - це структура і зв'язки. До неї відносять систему права, горизонтальну і вертикальну структури співпідпорядкованості всіх її елементів. Щодо зовнішньої форми права в сучасній юридичній літературі не сформувалося єдиного розуміння, що, мабуть, пов'язано з неоднозначним трактуванням різноманітними авторами вже самого змісту права. Іноді, наприклад, думають, що поняття права виражає державна воля, а форма права – це юридичні норми. Здається, проте, що більш близькі до істини є ті вчені, що поняття права визнають не як державну волю (це - його сутність!), а як юридичні норми, і в цьому зв'язку формою називають джерела права. Правова норма це не форма права, а саме право.

Як уже відзначалося, в юридичній літературі, термін "джерело" у сенсі форми вираження норм права одержав широке поширення, він достатньо зручний і образно показує, що нормативний правовий акт містить правові норми і з нього як із джерела беруться дані про склад правових норм.

Джерела права – це обставини, що спонукають появу і дію права. Термін "джерело права" юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тіт Лівія назвав закони XII таблиць джерелом усього особистого і приватного права.Для позначення форм вираження правових норм доцільно використовувати термін "джерело норм права", тоді "джерелом права" можна позначати соціальні умови і передумови права, а "юридичним джерелом" (Р.О.Халфін) – правотворче рішення компетентного органу про прийняття, зміну або скасування нормативного правового акту, правових норм.[3]

2. Характеристика форм права

а) види форм права

Після розгляду термінологічного аспекту проблеми джерел (форм) права варто звернути увагу на їхню класифікацію і видову характеристику. Як уже зазначалось є внутрішні і зовнішні форми права.

До зовнішніх форм права належать:

• правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру;

• правовий прецедент – виражене зовні рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні наступних аналогічних справ;

• нормативно-правовий договір – об’єктивоване формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою;

• нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

Охарактеризуємо детальніше основні форми права.

б) характеристика форм права

Правовий звичай історично був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного й однакового повторення конкретних фактичних відносин Правовим звичай стає після того, як одержує офіційне схвалення держави. Цінні законодавчі пам'ятки минулого, що дійшли до нас - це збірники правових звичаїв.

Природа правового звичаю характеризується такими особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняно невеличких суспільних груп людей. Юридичні звичаї часто тісно пов'язані з релігією. У Індії, наприклад, звичайне право входить у структуру індуського права.

Норми правового звичаю часто виражаються в прислів'ях, приказках, афоризмах.

“Не варто думати, що правові звичаї - архаїчне явище, що втратило в даний час усяке значення”, - стверджує професор Настюк.[4] Як свідчать найновіші дослідження, правові звичаї широко застосовуються при регулюванні суспільних відносин (особливо земельних, спадкових, сімейно-шлюбних) у державах Африки, Азії, Латинської Америки. Окремі звичаї, що ввійшли в древні закони тієї або іншої країни, діють без змін дотепер.

Правовий звичай - це звичай, застосування якого забезпечується і санкціонується державою. Його варто відрізняти від звичаю, що виражає собою моральну норму, релігійне правило і таке інше. Санкціонування звичаю може здійснюватися шляхом сприйняття його судовою, арбітражною або адміністративною практикою.

Звичай по природі своїй носить консервативний характер. Він закріплює ті правила поведінки, що склалися в результаті тривалої суспільної практики.

Держава до різноманітних звичаїв ставиться по-різному: одні забороняє, інші схвалює і розвиває. Більш-менш тривале існування правових звичаїв очікується лише в деяких сферах правового регулювання.

Звичаї, що суперечать державно пануючі політики, загальнолюдської моралі, як правило, забороняються законом.

У міжнародному праві звичай являє собою не тільки форму вираження традиційних норм, але і важливий засіб створення нових юридичних обов'язкових правил поведінки держав у тих областях міждержавних відношень, що потребують правового регулювання. Він є сучасним і активно функціонуючим джерелом права.

Правовий прецедент. Прецедентом є така поведінка влади, що мала місце хоча б один тільки раз, але може бути прикладом для такої поведінки цієї влади. Іншими словами, правовий прецедент - це рішення юрисдикційних і адміністративних органів по конкретній справі, що згодом приймається за загально обов'язкове правило

Розрізняють судовий і адміністративний прецедент.

При прецедентній формі права судові (а іноді й адміністративні) органи фактично наділені владою створювати нові правові норми.

Результатом правозастосувальної діяльності нерідко є створення правових положень, для яких характерний відомий ступінь узагальненості й обов'язковості.

Отже,правові положення юридичної практики є прецедентним правом.

Юридична наука (правова доктрина) на визначених етапах розвитку права теж служить його формою.Наприклад в даний час в якості форми права виступає мусульмансько-правова доктрина, що підтверджується законодавством арабських країн.

Був період, коли і релігійні трактати виступали формою права. Цікаво відмітити, що в англійських судах при винесенні деяких судових рішень можна і дотепер зустріти посилання на наукові праці окремих юристів, хоча джерелами права вони вже не признаються. Ці посилання приводяться як додаткова аргументація, елемент формування волі судді, частина мотивації вироку або рішення суду.

Роль правової доктрини як життєвого джерела права виявляється в тому, що вона створює поняття і конструкції, якими користується правотворчий орган. Саме юридична наука виробляє прийоми і методи встановлення, тлумачення і реалізації права. До того ж самі творці права не можуть бути вільні від впливу правових доктрин: більш-менш усвідомлено, але їм припадає ставати на сторону тієї або інший юридичної концепції, сприймати її пропозиції і рекомендації.[4]

Договори нормативного змісту - це спільні юридичні акти, що виражають взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним із них юридичних обов'язків. Це такі документи, у яких утримується волевиявлення сторін із приводу прав і обов'язків, установлюється їхнє коло і послідовність, а також закріплюються добровільна згода виконувати прийняті зобов’язання. Мають широке поширення в конституційному, цивільному, трудовому, екологічному праві.

Для визнання договору джерелом права потрібно, щоб він містив юридичні норми..

У галузі трудового права значну роль продовжують відігравати колективні договори. Колективний договір - правовий акт, що регулює трудові, соціально-экономічні і фахові відносини між керівником і робітниками на підприємстві.