96634 (Теорії економічної інтеграції на прикладі країн СНГ), страница 5

Таким чином, інтеграційний, торговельно-економічний, інвестиційний, антитерористичний, енергетичний, геополітичний, транспортний і гуманітарний компоненти є і залишаться на найближчий час ключовими в діяльності ШОС.

ОЕС- Організація економічного співробітництва, до якої спочатку входили Туреччина, Іран і Пакистан, а в 1992 р. до неї приєдналися усі пострадянські держави з переважанням мусульманського населення, а пізніше - і Афганістан.

Цілі ОЕС :

• усунення торговельних бар'єрів між країнами-учасницями на основі системи тарифних преференцій ОЕС;

• розвиток співпраці в промисловій сфері за допомогою створення спільних підприємств, орієнтованих на регіональний ринок;

• створення банку інвестицій і розвитку за участю приватного сектора країн-учасниць;

• реорганізація страхових компаній країн-учасниць ОЭС в єдину страхову компанію;

• сприяння внутрішньорегіональному туризму;

• створення транспортної системи;

У довгостроковій перспективі країни ОЕС націлені на задоволення потреб усього регіону в енергії і забезпечення виходу країн-учасниць на міжнародні ринки, просування співпраці в розвитку нових і поновлюваних джерел енергії і підвищення ефективності виробництва і раціонального використання енергії. До 2015 р. сторони мають намір здійснити паралельне функціонування енергосистем в регіоні ввести в експлуатацію або сприяти розробці розгалужених мереж/маршрутів нефтегазотрубопроводов, розширити використання поновлюваних і альтернативних джерел енергії. Учасники ОЕС також визначили перспективи розвитку співпраці в сферах торгівлі, комунікації, енергетики, економіки, сільського господарства, екології, щодо питань контролю над незаконним оборотом наркотиків і організованою злочинністю, а також розвитку людських ресурсів і зниження рівня бідності в країнах ОЕС [12].

АТЕС - Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво. Утворилося у 1989р. внаслідок підписання угоди про співпрацю між 12 країнами цього регіону: США, Канадою, Японіію, Австралією, Південною Кореєю, Брунеєм, Малайзією, Індонезією, Новою Зеландією, Сінгапуром, Таїландом, Філіппінами. Пізніше до них приєдналися поступово ще 9 країн : Китай, Гонконг, Тайвань (у 1991р.), Мексика та Папуа - Нова Гвінея (у 1993 р.), Чилі (у 1994 р.), Росія, В' єтнам та Перу (у 1997 р.).

Головні задачі:

• узгодження політики в галузі торгівлі та інвестицій;

• співробітництво в галузі енергетики, транспорту і телекомунікацій, туризму, охорони довкілля.

Усвідомлення проблем, з якими стикається АТЕС, змусило учасників саміту в Сінгапурі заговорити про необхідність реформ. Серед головних напрямів були відмічені: підтримка і розвиток малих і середніх підприємств; підвищення зайнятості, передусім в нових і зростаючих галузях, і активізація співпраці в рішенні соціальних проблем в процесі глобалізації.

Щоб полегшити умови створення і функціонування бізнесу в рамках АТЕС, учасники саміту в Сінгапурі поставили метою до 2015 р. знизити вартість, тривалість і число процедур, які необхідно здійснити підприємцям для відкриття бізнесу, отримання кредиту, виконання контракту, отримання необхідних дозволів і проведення трансграничної торговельної операції [16].

ОЧЕС – Організація чорноморського економічного співробітництваі, утворена в 1992р. До складу входять 12 держав: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Болгарія, Грузія, Греція, Молдова, Румунія, Росія, Сербія, Туреччина, Україна.

Цілі організації:

• тісніше економічне співробітництво країн-учасниць;

• вільне пересування товарів, капіталів, послуг і робочої сили і інтеграція економік цих країн у світову економічну систему;

• здійснення інфраструктурних проектів - будівництва трубопроводів і автодоріг.

У рамках ОЧЕС існує ряд проектів, загальною вартістю 45 млрд.євро, з яких 35 млрд. планується витратити до 2020 року.

Регіон ОЧЕС географічно розташований таким чином, що може витягнути чималий прибуток від участі в намічених проектах. Учасники ОЧЕС, готові зробити спільні зусилля, щоб сприяти гармонізації політичних заходів, спрямованих на підтримку що відповідає усім сучасним вимогам транспортної системи.

Розглядається співпраця в таких напрямах як розвиток морських автострад, мультимодальних, комбінованих перевезень, створення автотраспортного кільця навколо Чорного моря та інші [18].

Отже, оцінюючи кількість субрегіональних угрупвань, учасниками яких є країни СНД, треба сказати, що з одного боку це може полегшити та прискорити рішення практичних питань взаємодії, посилити інтеграційні доцентрові настрої інтеграції в Співдружності, а з другого- може навпаки посилити відчуження всередині СНД, призвести до розірвання її цілосності, обособлення учасників регіональних об'єднань від інших країн.

2.3 Україна як учасник СНД

Вектори інтеграційних процесів України різноманітні, що зумовлене її геополітичним станом, рівнем розвитку економіки і статусом позаблокової держави.

Одним з перших векторів можна виділити Співдружність Незалежних Держав (СНД) - організація, до якої в 1991 р. приєдналась Україна. Договір про заснування СНД передбачав співробітництво в зовнішній політиці, економіці й фінансовій політиці, в галузях безпеки і оборони. Проте інтеграційні процеси в СНД йдуть важко й суперечливо через неоднакове осмислення цілей організації країнами-членами. Так, Україна не бере участі в оборонних структурах СНД, оскільки це суперечило б її статусу, економічна інтеграція також гальмується, взаємним непорозумінням.

Але, незважаючи на труднощі, якими супроводжується співробітництво членів СНД в його межах, ця організація має для України важливе значення. По-перше економічний простір СНД є потенційно широким ринком збуту українських товарів, по-друге, джерелом постачання необхідної сировини (особливо енергоносіїв), машин і обладнання, товарів широкого вжитку. За даними 2008р. на країни СНД припадає понад 37,6 % зовнішнього товарообігу України [9,c.317].

Зовнішньоекономічна діяльність України з країнами СНД регулюється національним законодавством і Статутом СНД.

Україна приділяє особливу увагу розвитку співробітництва з членами СНД на двосторонній основі. Ще у 1993 р. вона уклала угоди про вільну торгівлю з РФ та Білорусією, які, на жаль, не були повністю втілені в життя в основному внаслідок позицій цих двох партнерів. З іншими членами СНД Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.

Та, не дивлячись на велику кількість двосторонніх угод та договорів України з іншими членами СНД, слід сказати, що все частіше можна почути незадоволення з боку нашої країни щодо ефективності функціонування Співдружності. Вперше думку про необхідність виходу України з СНД висловив екс-президент України Віктор Ющенко ще в 2006р.

Експерти вважають, що СНД втратила своє економічне значення для її членів, зокрема для України, але, Голова комітету у справах СНД Ради федерації В. Густов упевнений що, вихід України зі Співдружності призведе до зростання безробіття в країні, перегляду стосунків в економічній сфері і нове підвищення тарифів на постачання енергоресурсів. Та його думка не співпадає зі статистичними даними Держкомстата, експорт з України в Росію в 2005 р.досяг $7,5 млрд, або 21,86% від загального об’єму експорта, імпорт – $12,8, або 35,54% від загального об’єму імпорта. За підсумками 2008р. об’єм експортно-імпортних операцій нашої держави з країнами Європи виріс значніше, ніж з країнами Співдружності. Тобто, просліджується тенденція до розширення співпраці України з європейськими державами.

Варто нагадати, що Україна за час існувания СНД, не отримала від цього співробітництва ніяких значних економічних вигід, але, тим не менш, кожного року в фонд Співдружності має відраховувати по 5 млн.грн. Також варто сказати, що Україна ратифікувала устав СНД з умовою, що Києв зможе в будь-який момент вийти зі Спідружності, тому, по суті, Україна є не її членом, а учасником. Російский політолог Андрій Окара визнав, що на сьогоднішній день СНД дійсно не має значного економічного та політичного значення, але й вихід з неї не призведет до прискорення європейської інтеграції нашої держави [35].

3. Розвиток механізмів економічної співпраці країн СНД

3.1 Відцентрові настрої та перспективи подальшої співпраці країн у межах СНД

Як вже зазначалося в попередніх розділах, зараз більшість аналітиків та політологів схиляються до тієї думки, що СНД вичерпала себе і не має довгострокових перспектив для її учасників.

Але щоб б не говорили про СНД сьогодні, треба віддати належне цій організації. В першу чергу за те, що завдяки їй після розпаду СРСР пострадянські країни змогли зберегти дружні стосунки і підтримувати їх упродовж тривалого періоду. Але, на жаль, за цей час СНД так і не визначилося з чіткими цілями і зрозумілими методами їх досягнення, тому прийшов час об'єктивно оцінити подальші перспективи цієї організації, песимістичні прогнози майбутнього якої, на жаль, не випадкові.

Головними передумовами сьогоднішнього стану СНД можна вважати, по - перше те, що організація створювалося для формального збереження чогось, що вже розпалося, що є парадоксом в історії світової інтеграції, по-друге, ідея інтеграції здійснювалася в умовах економічного спаду в країнах-членах, по-третє, в кожній країні уряд по-своєму розумів характер, темпи і терміни здійснення ринкових перетворень [7,c.28].

Вважається, що розвиток інтеграційних, а точніше, реінтеграційних процесів на пострадянському просторі проходило б зовсім інакше: точніше і простіше, якби на початку 90-х років вдалося зберегти рублеву зону хоч би декільком ведучим державам-партнерам по СНД. Але, на жаль, цього не сталося.

На сьогодні усі країни СНД розуміють невизначеність свого майбутнього у рамках цієї організації. Більшість з них віддають перевагу євроінтеграції, перспективи якої очевидніші для кожної держави.

Зараз Росія намагається відновити тісну співпрацю країн і відродити СНД завдяки проекту Митного Союзу. Але його недоліком можна рахувати те, що він, знову ж таки, стосується не усіх членів Співдружності.

Говорячи про перспективи СНД, не слід забувати і про те що процес модернізації політичних систем сусідніх держав відбувається в режимі різних швидкостей. Якщо Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан і Киргизія орієнтовані на традиційну політичну культуру, то Білорусія і Україна будуть, безумовно, йти по шляху зближення з Євросоюзом. Природно, усе це може створити нові проблеми і навіть конфлікти. І стратегія розвитку стосунків Росії з Україною залежатиме від того наскільки готова РФ до конфліктної моделі російсько-українських відносин.

Що ж стосовно російсько-білоруських стосунків, то вони також можуть піти по конфліктній моделі. Початком цієї нової моделі стосунків може стати зміна політичного режиму в Білорусії. Прогнозуючи такий сценарій подій на пострадянському просторі на найближче десятиліття, слід мати на увазі те, що одними з найбільш ефективних структур впливу на ці процеси стануть НАТО і Євросоюз. Від того, який формат стосунків з Євросоюзом і НАТО побудує Росія багато в чому залежатиме і політична стабільність на пострадянському просторі. І в перспективі саме цей чинник багато в чому визначить, чи залишаться у рамках СНД Україна, Молдова і Білорусія, та і загалом цілісність самої Співдружності [30].

В найближчій перспективі СНД як міжнародна організація в основному виконуватиме консультативно-координаційні функції, а прийнятий в 2007р. курс на розвиток в цілому сприяє плавній адаптації СНД до сучасних умов [8,c.103].

Як підсумок, слід підкреслити, що Співдружність Незалежних Держав зараз знаходиться на порозі системної кризи. Побудова ефективної системи стосунків у рамках СНД багато в чому залежатиме від Російської Федерації. Але безальтернативним залишається, на думку експертів, те, що силова модель поведінки Росії в пострадянському просторі посилить конфліктність політичних процесів у рамках Співдружності і може, зрештою, зруйнувати СНД [30].

Тому, для збереження СНД, країнам-членам необхідно розробити чіткий план співпраці, а Росії- лібералізувати свої дії по відношенню до інших членів.

3.2 Країни СНД та СОТ: національні інтереси та особливості співпраці

П'ять з 11 країн СНД вже є членами СОТ (Грузія, Молдова, Киргизстан, Вірменія, Україна), інші шість (окрім Туркменії) отримали статус спостерігача і ведуть переговори про вступ до організації.

Країни що знаходяться нині на етапі вступу в СОТ, приводять своє законодавство у відповідність з нормами організації, а також ведуть переговори з приводу умов вступу, які фіксуються в Протоколі про приєднання.

Основні проблеми країн пострадянського простору, що стосуються вступу в СОТ, - це вимоги країн-членів СОТ в області сільського господарства, по низці фінансових запитань (банківська і страхова діяльність), комплекс проблем під назвою "СОТ+", коли до країни пред'являються вимоги, що мають "додатковий" характер. При обговоренні системних питань багато дискусій викликають проблеми захисту інтелектуальної власності, лібералізації в області АПК ( від вступаючих країн вимагають значно понизити допустимий об'єм внутрішньої держпідтримки аграрного сектора у рамках "бурштинового кошику" і рівень експортних субсидій на сільськогосподарські і продовольчі товари), питання щодо отримання статусу, який відповідає рівню економічного розвитку кожної з країни - претендента. Бо для Білорусі, Казахстану та Росії, наприклад, важливий статус країни з ринковою економікою, а для Таджикистану-країни з економікою, що розвивається [27].

Незважаючи на відмінності в стартових умовах і економічній ситуації в країнах регіону, членство в СОТ може надати їм значні переваги:

• доступ до механізму вирішення торговельних суперечок;

• можливість участі у виробленні нових правил міжнародної торгівлі;

• поліпшення законодавства і формування стабільного торговельно-інвестиційного середовища, що сприятиме залученню капіталовкладень в національну економіку;

• забезпечення вітчизняним підприємствам ширшого доступу до світових ринків машин, устаткування, технологій і інформації, мінерально-сировинних ресурсів і транспортних комунікацій;

• створення нових можливостей не лише для економічного розвитку, але і для поліпшення соціальної ситуації і підтримки екологічної безпеки;

• створення умов для поліпшення якості вітчизняних товарів і послуг в результаті підвищення стандартів і впливу конкуренції;

• отримання політичних переваг як демонстрація прихильності курсу інтеграції країн у світову економічну систему.

На сьогоднішній день, з країн СНД членами СОТ є : Киргизстан ( з 1998р)., Грузія ( з 2000р.), Молдова ( з 2001р.), Вірменія (з 2003р.), Україна ( з 2008р.) і для кожної з них це мало свої наслідки.