96539 (Світовий ринок технологій), страница 3

Як вид комерційної діяльності інжиніринг охоплює різні роботи, які потрібні для введення в дію та експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об’єктів, – маркетингові дослідження щодо доцільності реалізації проекту, вивчення технічних можливостей його реалізації, виконання геодезичних робіт, розроблення попереднього, робочого проекту, організація матеріально-технічного забезпечення, закупівля та виготовлення обладнання, його освоєння, контроль за будівельно-монтажними роботами, пуск об’єкта, його здача «під ключ», консультування з організації роботи діючого об’єкта з широкого спектра питань організації виробництва, менеджменту, включаючи навіть забезпечення маркетингу його продукції.

З погляду партнера, який є реципієнтом інжинірингових послуг, таке співробітництво дає можливість підвищувати ефективність капіталу, який було вкладено або планується вкласти в об’єкт.

Отже, інжиніринг як багатоцільовий інструментарій співробітництва, створює можливості для взаємодії на різних стадіях спорудження, підготовки та функціонування об’єктів виробництва. Звідси можемо зробити висновок про існування циклу інжинірингу.

Цикл інжинірингу охоплює дослідження конкретної ринкової ситуації, проектування та розроблення робочих технічних документів, супроводження та надання післяпроектних послуг, рекомендацій щодо виробничого обслуговування проекту. Інжиніринг здійснюється на комерційній основі, і оскільки на світовому ринку працює значна кількість компаній, які спеціалізуються на послугах інжинірингу (близько 100 тис.), вартість послуг достатньо прозоро визначається суспільно необхідними витратами.

Суб’єктами надання інжинірингових послуг є спеціалізовані фірми, а також будівельні, промислові компанії (причому має місце як спеціалізація інжинірингових компаній, фірм на виконанні подібних послуг, так і створення великих промислово-будівельних компаній, які можуть «закривати» практично весь перелік відповідних послуг). Багато українських підприємств, фірм мають значний потенціал, який може бути використаний для розвитку даної форми співробітництва. Крім того, є значна потреба в розвитку «імпортного варіанта» інжинірингу в Україні: велика кількість вітчизняних промислових об’єктів потребує технологічної модернізації, кваліфікованого обслуговування з боку відповідних іноземних фахівців.

Консалтинг є формою комерційних інформаційно-фахових послуг, які спрямовані на надання ділової інформації щодо дослідження стану та прогнозування динаміки ринку товарів, послуг, ліцензій, технологій, цінних паперів, фінансових ресурсів і на оцінку умов та цілей розвитку експортно-імпортної діяльності, коопераційних проектів. У вужчому розумінні консалтинг можна визначити як консультування продавців і покупців з широкого кола питань міжнародної економічної діяльності.

Консультативні послуги в сучасних умовах становлять самостійну галузь. Для багатьох сфер економіки характерним є наявність спеціалізованих консультативних фірм. Причому така спеціалізація може як відповідати характеру галузі, так і бути функціональною, тобто стосуватися стандартних завдань менеджменту, бухгалтерсько-облікової, організаційно-забезпечувальної, технічної діяльності тощо.

Характерною тенденцією нині є розширення сфери консультативних послуг, передусім при розв’язанні фінансових питань, здійсненні операцій купівлі-продажу інструментів-представників прав власності та грошових зобов’язань.

Франчайзинг (інакше: френчайзинг, френшизінг, від англ. Franchise – привілей, особливе право) – механізм передання чи продажу ліцензій на товарний знак (марку) чи технологію відомої фірми на певних комерційних умовах іншій особі (юридичній, рідко – фізичній), яка отримує виключні права на певні форми виробничо-збутової діяльності.

Франчайзингова модель відносин означає, що певна фірма, яка має право власності на відому товарну марку, надає дрібному підприємцю, котрий має можливість ефективно працювати на певному ринку, право користуватися своїм фірмовим знаком. Як правило, йдеться про взаємини великої, інколи всесвітньо відомої корпорації, яка вже «проникла» своїми товарами на певний ринок або з тих чи інших причин стала на ньому відомою, а також місцевої господарської структури, ініціативної групи, яка бажає вкласти капітал у гарантований проект. У деяких галузях (особливо у харчовій сфері – «Макдональдс», «Кентаккі фрайд чікенс», «Піцца хат», готельній справі – «Шератон», «Хілтон», індустрії мод – «Кевін Кляйн», «Гучі», а також у сфері технічних послуг, послуг населенню та ін.) велике значення має наявність старої, відомої марки, до якої у споживачів є довіра (можливі варіанти – міркування престижу, результат психологічного рекламного тиску).

Залежно від цілей та сфери реалізації франчайзингової моделі відносин виділяють три типи франчайзингу. Це, зокрема:

• виробничий франчайзинг, за якого материнська структура надає оператору необхідні засоби виробництва, весь комплекс обладнання або його суттєві елементи, а також технології; інколи поставляються й витратні матеріали, що робиться як з метою підтримки якості продукту, так і з метою забезпечення власного збуту;

• торговельний франчайзинг, предметом якого є товарні поставки від франчайзера, а франчайзинг – це, фактично, суб’єкт торгівлі;

• ліцензійний франчайзинг, за якого материнська структура надає право користуватися її маркою, товарним знаком та дозвіл на відкриття комерційних структур франчайзингу; така форма франчайзингу є найбільш поширеною, причому особливо у сферах масового харчування, торгівлі, прокату автомобілів.

Переваги моделі відносин такого типу для франчайзингу полягають у тому, що він зберігає статус юридичної особи та права власності на майно, може розраховувати на всебічну підтримку материнської структури при організації та проведенні виробничо-комерційної діяльності, отримує кращий доступ до кредитів, користується рекламно-маркетинговою підтримкою материнської структури.

Переваги франчайзингу для фірми, що надає свою торгову марку для використання іншим господарським суб’єктам, полягає в тому, що у такий спосіб вона розширює свій ринковий вплив, отримує додатковий плацдарм у конкурентній боротьбі, може користуватися місцевими можливостями та ресурсами франчайзингу, його послугами щодо проведення власної рекламної, маркетингової політики.

Такі відносини засновуються на ліцензійній угоді, причому додатково до надання ліцензії, що є головним змістом франчайзингу, принципал, головна структура або франчайзер можуть надавати оператору або франчайзі технічну допомогу, забезпечувати навчання, кадрову перепідготовку персоналу, консультації тощо. У певних рамках франчайзинг зберігає господарську самостійність, але в стратегічних рішеннях та в основній господарській діяльності мусить перебувати в руслі ділової стратегії партнера.

Сама угода франчайзингу (франшиза, франшиз, франчайз) укладається, як правило, для діяльності на певному географічному ринку протягом певного періоду.

Модель франчайзингу є надзвичайно важливою для малого бізнесу, а також містить значний потенціал співробітництва невеликих господарських структур із великими фірмами, ТНК, провідними виробниками – власниками відомих торгових марок.

Розвитку франчайзингу сприяють процеси глобалізації. Починаючи з 90-х років ХХ ст. дедалі активнішою учасницею угод типу франчайзингу стає Україна. Причому в нашій країні можливості розвитку цієї форми міжнародного співробітництва відкрились саме у зв’язку з лібералізацією соціально-економічного життя взагалі та сфери взаємодії із закордонними партнерами зокрема.

В інших країнах світу практика контрактних відносин типу «франчайз» була широко апробованою в багатьох галузях економіки. Так, у США через угоди франчайзингу опосередковується понад 1/3 роздрібного товарообігу та близько 20% послуг на виробництві та в побуті.

Розділ 3. Проблеми та шляхи розвитку світового ринку технологій

3.1 Проблеми функціонування світового ринку технологій

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС) заснована в 1970р. у ході реалізації Конвенції про створення ВОІС, підписаної в Стокгольмі в 1967р. входить у систему ООН як спеціалізовану установу. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія).

ВОІС керує об'єднаннями (союзами) держав і договорами в області охорони промислової власності (винаходу, товарні знаки, промислові зразки і моделі):

• Паризький союз (Паризька конвенція по охороні промислової власності), 1883;

• Мадридський союз (міжнародна реєстрація товарних знаків), 1891;

• Гаазький союз (міжнародне депонування промислових зразків і моделей), 1925;

• Ніццький союз (Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації товарних знаків), 1957;

• Лісабонський союз (охорона даних про походження товару і їхня міжнародна реєстрація), 1958;

• Договір про патентну кооперацію (міжнародна подача й експертиза заявок на винаходи), 1970;

• Союз міжнародної патентної класифікації, 1971;

• Віденський союз (міжнародна реєстрація товарних знаків), 1973.

Основні цілі ВОІС:

1. охорона інтелектуальної власності в усім світі за допомогою співробітництва між державами і міжнародними організаціями;

2. розширення адміністративного співробітництва між союзами в області інтелектуальної власності;

ВОІС виконує наступні функції:

1. висновок нових міжнародних договорів і робота з удосконалювання національного законодавства в області заохочення охорони інтелектуальної власності в усім світі;

2. надання технічної допомоги країнам, що розвиваються;

3. збір і поширення інформації;

4. підтримка при одночасному одержанні прав на винаходи, товарні знаки, промислові зразки або моделі в декількох країнах.

Членом ВОІС може стати будь-як держава, що є членом Паризького або Бернського союзів, або членом ООН або одного зі спеціалізованих установ ООН або запрошене Генеральною асамблеєю ВОІС приєднатися до конвенції про створення ВОІС.

Уведення державного регулювання або контролю за міжнародними передачами технології може бути викликане поруч причин, головні з яких зв'язані з конкурентною боротьбою на світовому ринку:

1. Прагненням удержати технологічне лідерство, обмежити іноземну конкуренцію і зберегти робочі місця.

2. По розуміннях національної безпеки, політичним і ідеологічним мотивам (контролюється передача військової технології і технології «подвійного призначення»).

3. За умовами міжнародних угод (наприклад, технології для створення хімічної, бактеріологічної, ракетної зброї підлягаючому строгому міжнародному контролеві).

Пряме державне регулювання вивозу і ввозу технології здійснюється органами експортного контролю, методами митного і прикордонного контролю. Непряме регулювання – в основному через державну систему реєстрації патентів і торговельних знаків. Іноді потрібне спеціальний дозвіл уряду.

Країни-одержувачі іноземної технології найчастіше регулюють її ввіз тільки по розуміннях законності і правопорядку, забороняючи увіз визначених видів технології, що небезпечні для суспільства. Найчастіше рівень загального технологічного розвитку країни, що прагне придбати іноземну технологію, сам по собі може виявитися перешкодою на шляху її передачі. Соціальні, культурні розходження, розриви в загальноосвітньому рівні між країнами, що не дозволяють працівникам з менш розвитих країн освоїти і застосовувати новітню технологію, розходження в підходах до керування і впровадження технологій також можуть перешкоджати її міжнародному рухові.

Звичайно державному контролеві в тих або інших формах підлягає вивіз технології виробництва зброї, хімічних товарів, наркотиків, спиртних напоїв. Контролюється передача військової технології і технології «подвійного призначення». Багато країн обмежують імпорт технології з метою обмеження іноземної конкуренції і збереження робочих місць.

3.2 Напрямки розвитку світового ринку технологій

Динамічний розвиток науково-технічного потенціалу економіки може бути забезпеченим тільки за умов активної регулюючої та стимулюючої ролі держави. Про це свідчить досвід усіх провідних ринкових держав, динамічних країн Південно-Східної Азії. Йдеться як про фінансове забезпечення науково-технічного розвитку, так і про організаційну підтримку, створення необхідної законодавчої бази.

Щодо фінансового забезпечення, то саме цей напрям державної політики в Україні пов’язаний з найбільшими об’єктивними проблемами, передусім з нестачею коштів у економіці. Не дивно, що протягом останніх років минулого століття на науку в державі витрачалося у середньому 0,4% ВВП, що на порядок менше за відповідний показник країн-лідерів світової економіки. Разом з тим законодавством України, яким регулюється наукова сфера, передбачено виділення на науку коштів у обсязі 1,7% ВВП, що також не відповідає реальним потребам розвитку. (Для порівняння: у 2000р. у США обсяг коштів, які спрямовуються у сферу науки та прикладних розробок, збільшився до 2,7% ВВП порівняно з 2,4% на початку 90-х років ХХ ст.)

Фінансова та організаційна підтримка науки (про це свідчить міжнародний досвід) інколи є єдиним заходом, наприклад у формі створення спеціалізованих бюджетних та позабюджетних установ, які здійснюють фінансування, кредитування та страхування дослідницьких та технологічних впроваджувальних проектів. Те саме можна сказати і про комплекс податкових, інших фінансових стимулів інноваційної діяльності, причому як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні.

Слід зазначити, що система науково-технічної підтримки експортного виробництва на Заході, як правило, не має вираженої самостійності, а органічно включена до загальнонаціональних проектів та програм стимулювання НДДКР, практичного використання нововведень. Їх особливістю є наскрізний характер «наука-виробництво-споживання».

Організуюча роль держави в індустріально розвинутих країнах не обмежується діяльністю певних державних інституцій, а полягає також в ініціюванні та підтримці деяких неурядових проектів та установ. Однією з таких установ є Японський центр продуктивності (ЯЦП), створений у 1955р. на зразок аналогічних європейських та інших установ. Його фундатори передбачали, що ЯЦП має бути неурядовою організацією, функціонувати на некомерційних засадах, сприяти розвиткові приватної ініціативи, рівною мірою репрезентувати соціальних партнерів (підприємців, профспілки, громадськість).

Важливим напрямом оптимізації законодавчої бази та адміністрування є врегулювання проблем патентування винаходів. Адже зараз патент на винахід, що претендує на науково-технічну новизну у світовому масштабі, видається із запізненням у 4-5 років, унаслідок чого втрачається не тільки пріоритетність вітчизняних розробок, а й час для впровадження винаходу.