74424 (Творчість І.Я. Франка), страница 4

Розглядаючи всю попередню історію, Франко не ідеалізував «золотий вік» первісного дикунства, як то було властиво Руссо та іншим гарячим головам. Так само він відкидав погляди тих ідеалістів-моралізаторів, які у всій попередній історії не знають нічого іншого, крім несправедливості й жорстокості рабства, кріпосництва, людиноненависництва і апелюють до абстрактної справедливості. Засуджуючи всякий суспільний лад оснований на класовому гноблені і визиску трудящих, він в той же час розглядав рабовласництво, феодалізм і капіталізм як історично минущі, але необхідні для свого часу форми суспільного життя.

В змінах форм суспільного життя Франко насамперед бачив діяння незламного закону історичної необхідності, якої люди не можуть обминути. Він наголошував на об’єктивній закономірності історичного розвитку.

Історію людства Франко розглядав як безперервний процес еволюції від нищих форм суспільного життя до вищих, щораз досконаліших, не відкидаючи, однак, і часткових збочень від прямої лінії, наприклад мандрівки народів при переході від стародавніх до середніх віків. В цей процес Франко включав економічні, політичні, ідеологічні перевороти що приводять до повної перебудови всього суспільного ладу. Але він заперечував закономірність стрибкуватих революційних переходів як у всій природі, так і в суспільстві, розглядав переходи від старих форм суспільного життя до нових, більш розширених тільки з точки зори поступової еволюції, підкреслюючи безперервність історичного процесу. Це характеризує певну обмеженість Франкового розуміння закономірностей історичного розвитку. Але тільки обмеженість. Було б недоречно закидати йому вульгарний еволюціонізм. Заперечуючи «скоки», він підкреслював зв’язок «нового» з «старим» у процесі спільного розвитку протиставляв розуміння «правильного», тобто закономірного розвитку метафізичній «теорії» катастроф, яку брали на своє озброєння буржуазні ліберали і анархісти. Заперечуючи «скоки» як форму переходу до нового сіспільного розвитку, Франко не тільки не заперечував, а настійливо проводив думку про те, що в історії людства, так, як і в історії природи, не буває застою, а все перебуває в русі і змінах, і те, що здається сьогодні сталим і міцним, несе в собі свого антипода, який, розвиваючись, руйнує стару систему суспільних відносин. З цього погляду він зазначив, що кожний історичний час є часом перхідним, бо історія безперервно рухається: кожного часу відбувається народження і смерть, одночасово відбувається сівба і жнива.

Франко відкинув метафізичний погляд на суспільство як суспільство «взагалі», а роглядав його в конкретно історичних формах, які закономірно змінюються одна за одною. Так само він відкинув сіб’єктивний погляд, за яким суспільство розглядається як механічний агрегат, де окремі частини зв’язані волею законодавців. Але Іван Якович козглядав розвиток суспільства як складну взаємодію біологічного, економічного, політичного, і ідеологічного чинників, органічно зв’язаних і взаємообумовлених. Такий погляд вів вважав найбільш правильним. Проте він залишав багато нез’ясованих питань, і в тому числі питання про визначальну умову тієї взаємодії. Властиво Франко навіть не ставив такого питання, а просто розглядав всі ті чинники рівнодіючими і рівнозначними для суспільного розвитку. Навіть коли він і зазначив, що головною підставою розвитку народу є розвиток економіічний, то розумів економічний розвиток не інакше як забезпечення народу багатствами необхідними для його життя і розвитку, а не як певний спосіб виробництва тих багатств. Виробничі відносини і обумовлені ними форми власності на знаряддя і засоби виробництва він розглядав не як економічні форми продукції, а як людські форми боротьби за існування. Таким чином, економічні форми життя і суспільної діяльності людей Франко розглядав як своєрідну біологічну модифікацію. Це була його велика помилка не в деталях, а в основних питаннях наукового розуміння суспільного розвитку.

Незважаючи на всі ці хиби, Франко всю попередню історію рорзглядав як поступову закономірну зміну історичних епох – первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну і капіталістичну. Кожну епоху він розглядав у органічному зв’язку з попередніми, в кожній минулій шукав зародки наступної з нею епохи, порівнюючи кожну епоху з деревом, коріння якого «стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають далеко в будущеє». Виходячи з цього, він зазначав, що аналіз попередніх епох повинен бути основою для передбачення майбутнього. Керуючись таким методологічним принципом, він розглядав капіталізм і всі докапіталістичні форми суспільного життя, а також соціалізм як необхідний наслідок розвитку всієї попередньої історії людства.

В особі Франка виступав небезсторонній, небезпристрастний, некабінетний учений, а справжній мислитель і революційний демократ, для якого наука історії була основою вироблення передових політичних поглядів.

франко поет творчість драматург

4. Проблеми української державності в творчості і житті І. Франка

В контексті виникнення «людського суспільства» Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір.

Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.

Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розуміє не «всесвітній бунт бідних проти багатих», а «великий ряд таких культурних наукових і політичних факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу».

Розкриваючи зміст «народної держави», Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї «народної держави». Пізніше він писав: «Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкодливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто держав би в руках керму цієї держави ?.. у всякім разі ці люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мільйонів, якої ніколи не мали найбiльшi деспоти».

Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. «Я переконаний, що економічний стан народу – се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу» – писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв'язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті – смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву «зневіру та апатію» і пропагує потребу витворити з «...етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя» – як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежності та окремішності «національного», відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність - національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, «національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій», набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, «один тільки може дати їм поле для повного розвою», і витворити з «обдертої юрби» сучасний європейський народ - націю, з власною національною гідністю, культурою і державою – де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в колі інших народів.

Таким чином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного «маятника» з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів «національного», із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер ... величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй... та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися».

5. Національна ідея та її трагедія

Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».

Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.

Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть в'язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.

Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав'язався конфлікт між старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого... І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми недостатній запас культури».