74424 (Творчість І.Я. Франка), страница 3
Описание файла
Документ из архива "Творчість І.Я. Франка", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "74424"
Текст 3 страницы из документа "74424"
Франко вважав, що феодалізм був ніби «збоченням історії», викликаним мандрівками народів, які внесли «новий струмінь у стародавню культуру». Тим струменем він вважав християнство, початки якого були вже у Римі за часів імперії. Головною ж причиною вважав те, що Римська імперія, яка утворилась «на підставі тісної організації родинної, в котрій до найвищої степені доведена була автократична власть голови родини», була слабшою проти германської феодальної організації держави, яка «зародилась з організації громатської» у воєнних сутичках з Римом. Ця германська організація і стала «вихідною точкою феодалізму». Але переваги цієї феодальної організації Франко бачив не в новому способі організації виробництва, а в характері завоювань: Рим завойовував лише землі, а германці завойовували землі і поневолювали народи.
Найшарактернішою особливістю феодалізму Франко вважав те, що земля перестала бути приватною власністю, а стала власністю держави (корони). Це й викликало появу феодальної політичної ієрархії, опертої на покріпачені маси хліборобів і ремісників.
Воєнна (феодальна) організація, викликана мандрівками народів, з полгяду Франка, поєднувала в собі регрес і прогрес. З одного боку, пішло роздрібнення суспільності, політичний паркикуляризм і духовний застій. З другого боку, під захистом тієї ж воєнної організації виникали міста і розвивалось ремесло. Крім того, кріпацтво було більш гуманним, ніж рабовласництво.
Оцінюючи історично-прогресивну роль феодалізму, Франко розглядав його не як нову суспільно-економічну формацію, що з’явилась після розпаду рабовласницької, а лише як переходову добу від дикості до цивілізації і панування розуму. Доба феодалізму, як переходова, на думку Івана Яковича, неминуче повинна була поєднувати прогресивну сторону і консервативну, які схрещувались. В перешідній добі, писав він, «мусять же сирічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділялись одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості». Пережитками давнини Франко вважав воєнну організацію суспільства і автократичну владу, які перешкоджали подальшому розвитку і вже цим самим були засуджені на загибель. Воєнна організація, як основа всіх середньовічних порядків, сама в собі містила ті сили, які повинні були привести її до загибелі.
Таким чином, відособленість і партикуляризм, з одного боку, зростання міст і розвиток ремесла, – з другого, були тими силами, які звели феодальну організацію суспільства в могилу. Так Франко пояснював у 1881 році внутрішні протиріччя феодалізму, які його привели до загибелі.
У пізнішій своїй праці «Данте Алігієрі» (1913 рік) він яснше характеризував феодалізм, зазнаючи те, що феодальна система землеволодіння визначала собою і надавала всьому економічному, політичному і законодавчому порядку головних рис. При децентризації весь феодальний суспільний лад, на думку Франка, міг підтримуватись тільки «силою ідеальних зв’язків», якою було християнство з його ідеєю васальної залежності. Причиною політичних змін в розвитку феодалізму був розвиток буржуазних елементів, який викликав появу великих феодальних держав, а пізніше й загибель феодалізму.
Розглядаючи всю докапіталістичну історію людства, Франко зазначав, що з усієї боротьби на шляху прогресу її економічними наслідками скористалися рабовласники, феодали і багаті міщани, а становище плебейських мас майже не поліпшувалось.
Розглядаючи класову боротьбу в епоху феодалізму, Франко оцінював селянські війни як реакційні. Він писав: «Правда людові маси, вирослі в довговіковій темноті і притиску, не мали ясного розуміння своїх інтересів, не знали куди хилитися і до чого прямувати. Тож найчастіше їх бунти та війни мали тільки негативну вагу – протести придавленого і униженого чоловіцтва проти пануючих суспільних порядків, а коли в них виказувались часом і позитивні жадання народу, то жадання ті бували звичайно не реакційні, а поступові». Причиною цього він вважав панування релігійного світогляду, низький рівень позитивних знань про природу і суспільне життя людей, апатію народних мас до знання, що завжди було наслідком тяжких умов їх екеномічного життя.
Прогресивну роль у боротьбі проти феодалізму відіграло, на думку Франка, міщанство, яке було більш освідчене і являло найбільшу економічну силу.
Розглядаючи буржуазні революції і виясняючи в них роль буржуазії, Франко ясно бачив, що той політичний переворот, який привів до повалення феодалізму, «відбувсі в ім’я економічної сили «третьої верстви». Бо коли ця верства почала домагатися політичних прав, то фабричне виробництво і торгівля були вже зосереджені в її руках. Тому-то й гасло «свобода – невід’ємне, природне право кожної людської особи», під яким відбувались буржуазні революції в Англії і Франції, не було домаганням теоретичним, а випливало з дуже практичних обставин, воно було «підставою всієї нової продукції (промислової), котра звільна розвивалася з продукції цехової, хоч і зовсім навкір всім цеховим установам». Так само великі відкриття ХV – XVІ ст. не тільки розширювали обрій духовного життя, яле викликали швидкий розвиток виробництва і торгівлі, створювали можливості розвитку ринку у світовому масштабі. Економічне протиріччя випливало з того, що цехи складалися й зростали як система продукції на замовлення для вжитку безпосередньо тих, які замовляли, а нова продукція «потребувала виробів іменно не для вжитку замовлюючих, а на продаж на рандету; для неї виріб не був ціль, а тільки средство заміни», а отже, і «породження тих нових потреб і світового ринку, се була смерть цехової продукції».
Зростання попиту і розширення ринку викликали перехід від цехової продукції до мануфактурної, до нової організації і нового суспільного розподілу праці, до більшої її продуктивності, а разом з тим – до вільної конкуренції.
Всі ці економічні причини кінець кінцем привели до ліквідації кріпосництва.
Процес звільнення від кріпацтва і створення пролетаріату Франко пояснював як процес насильного відокремлення робітника від засобів і знарядь виробництва. Він зазначав, що в Англії і Франції «не тілько що вчасно знесено підданство і панщину, але увільнено людей без землі, зруйновано постепенно села і хутори, а люд зігнано тисячами добровільним і примусовими способами в мануфактури». У Франції селянство під час революції хоч і було звільнено з землею, та «сейчас же зате зруйновано їх величезними контрибуціями, а при тім повідбирано їм стародавні громадські ліси й пасовиська і попродано за песій гріх усяким пройдисвітам-спекулянтам».
Показуючи економічні причини ліквідації кріпосництва і виникнення капіталістичних суспільних відносин, Франко зазначав, що капіталістичні відносини, на відміну від рабовласницьких і феодальних, полягають уже не на фізичному і не на військовому, а на економічному примусі. Тому-то капіталізм, формально проголошуючи рівність і свободу для всіх, на ділі «дає свободу дійсну тільки маючим, багатим, а вбогим за титулярну свободу дає незавидну долю пролетарія-ребітника, котрий за нужденне прокормлення мусить продавати себе самого і коштом власного вбожества доробляти і збагачювати підприємця-капіталіста, мусить, під карою голодної смерті».
Найхарактернішою рисою капіталістичної системи організації виробництва Франко вважав те, що вона основана на використанні машинної техніки і створенні великих підприємств, на яких концентруються великі маси найманих робітників. Це призводить до нового поділу суспільства на протилежні класи – буржуазію і пролетаріат.
Говорячи про далекосяжні наслідки перевороту, які сталися в системі виробництва, Іван Якович зазначив, що капіталізм підірвав старі основи родинного життя. Так само капіталіз підірвав родинне життя і класу буржуазії, бо «женидьба для інтересу, без любови – у них річ звичайна».
Але в усьому суспільному житті капіталізс виявляє вплив у взаємнопротилежних напрямках. З одного боку, конкуренція роз’єднує капіталістів, породжує взаємне недовір’я, заздрощі, ошуканство, нещирість, а з другого боку, – навпаки спільна праця робітників на фабриках біля машин, спільні злиді і боротьба за щоденний хліб з’єднують їх у товариства і спілки.
Великого значення надавав Франко науковим і технічним відкриттям. Так, винайдення пороху потягло за собою великий переворот у державному і політичному житті та стало головною подією для регулярної армії і нової тактики. В свою чергу введення регулярної армії мало великий вплив на політичний розвиток.
Аналіз поглядів Франка на суспільство і його історичний розвиток дає підставу характеризувати його як матеріаліста. Але його матеріалізм не тотожний з марксиським історичним матеріалізмом. Відмінність його полягає в натуралістичному розумінні початків суспільного життя людей, в непослідовному провеленні основного положення історичного матеріалізму і в збоченнях до ідеалізму.
В чому ж полягали головні помилки його як матеріаліста?
Основна його помилка полягала не в тому, що він розглядав історію людства як продовження природного розвитку людей. На цьому завжди стояли і зараз стоять матеріалісти, це підтверджує вся наука, відкидаючи ідеалізм і попівщину. І не в тому була його помилка, що він наполягав саме на цій стороні справи, в той час це треба було ще всіляко роз’яснити, і особливо Галичині. Головна помилка його полягала в тому, що він, не вияснюючи конкретних законів суспільного життя і розвитку людства, припускав (правда, з багатьма застереженнями), що суспільне життя людей підлягає діянню загальних законів природи.
Франко також мав цілковиту рацію наполягати на тому, що людина ніколи не може вийти за межі законів органічної природи з усіма випливаючими з їх діяння наслідками – необхідністю харчуватися, розмножуватись, боротись за поліпшення умов свого життя серед найрізноманітніших обставин природного середовища, щоб забезпечити життя і розвиток. Вірно він підкреслював, що це можливе лише в суспільстві, на основі спільної праці. Але він не дійшов до розуміння того, що виробниче спілкування людей докорінно відмінне від тих «продуктивних» спілок, які він бачив у природі. Адже всі ті найрізноманітніші форми «спілок» у природі спираютьс явиключно на фізеологічну основу і підлягають законам фізеологічного життя, чого, як відомо, Франко не міг сказати про людське суспільство. Тому, навіть вказуючи на те, що «продуктивне спілкування» людей полягає на витворенні і застосуванні знарядь праці, чого неме в жодній «спілці» тварин, Франко не міг зрозуміти вирішального значення його для життя людей і їх суспільного розвитку. Він тільки констатував цей вирішальний чинник для життя людей, незважаючись його взяти за відправну точку аналізування суспільних форм життя людей. Вказуючи цей факт, як дуже характерний у житті людей, він не вияснив його глибокої суті, не зрозумів, чому Маркс починав розглядати розвиток суспільства саме з аналізу виробництва, а не потребував виводити його безпосередньо з природи.
Припускаючи хибну думку, що нібито люди розвивають і вдосконалюють той спосіб життя, до якого вони прийшли, виділяючись з тваринного світу, він не міг зрозуміти і того, що в суспільстві закони природи виявляють зовнішню дію, яку люди змушені силою законів виробництва і своєю практичною діяльністю обмежувати, що зберегти своє суспільне існування і розвиток. Отже, хоч і яким важливим є значення законів природи в житті кожного живого організму, а, отже, ї біологічного життя людей, але вони впливають на розвиток їх суспільного життя не більше, ніж закони обертання планет, з тією лише різницею, що люди ніяк не можуть обмежити дії законів обертання планет і зупинити хоч би на мить рух сонця, а дію законів біологічного життя вони можуть у певних межах свого життя обмежувати або, навпаки, – розширювати сферу їх дій, протиставляючи їм дію законів суспільного життя.
Франко мав рацію відносно того, що люди виділились із тваринного світу і перейшли від «розсипного» до суспільного життя в силу законів боротьби за існування. Інакше і не могло бути, бо законів суспільного життя природа не знає. Розуміється, що цей перехід стався не відразу, бо біологічні предки людей (людиноподібні мавпи), які жили невеликими групами, в силу дії тих же законів природного добору, пристосування до зовнішніх умов на протязі довгого часу сходилися і розходились. Але Франко помилявся, гадаючи, що згуртування людей у постійні громади, а потім у племена і союзи племен сталося внаслідок того, що люди побачили користь від громадського життя, а через те звикли жити громадами і більше вже не розходились. Це, властиво, була стара наївна думка, змодифікована під еволюційне вчення Дарвіна. Головна хиба її в тому, що вона розглядає виникнення скспільства як наслідок розвитку свідомості людей, а насправді свідомість сама була прямим наслідком розвитку трудової діяльності, отже, суспільного життя, а не тільки самої біологічної еволюції.
Зміни біологічної організації людей, як показав Енгельс, були прямим наслідком розвитку їх трудової діяльності. Завдяки праці людина пізнавала і змінювала природу, а разом з тим усвідомлювала своє відношення до неї як джерела життя і спілкування з іншими індивідами людського роду. Люди змінює природні умови свого життя не тому, що «природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду», як думав Франко. Особливість життя і розвитку людей полягає в тому, що люди, на відміну від тварин, самі повинні продукувати умови свого життя, а отже, вони не можуть ані покинути, ані замінити виробництво на щось інше. Неприродні потреби самі по собі, з їх незмінними законами є визначальною причиною суспільного життя і розвитку людей, а потреби виробництва з його власними законами змушують людей змінювати старі форми виробництва на нові, щораз досконаліші, за зміною яких завжди йдуть всього суспільного в житті.
Крім того, Франко також виявляв непослідовність, думаючи, що люди завжди змінюють форми суспільного виробництва після усвідомлення непридатності старих і винайдення нових. Розуміється, усвідомлення непридатності старих форм суспільної організації праці з розвитком науки відігравало і відіграє тепер дуже важливу роль. Але саме усвідомлення завжди було і є наслідком того, що люди не можуть довго терпіти невигідність старих форм і переходять до інших, при тому саме таких, яких вимагає досягнутий рівень розвитку виробництва і знарядь праці, а не виводять їх з природи. Хоч нераз Франко зазначав, що всякий ідеал нового, кращого способу організації виробництва і суспільного життя виникає у людей після того, як потреба його назріла в економічному розвитку, однак він помилився, вважаючи, що зразок такого ідеалу люди можуть знайти в природі, в спільності комах і т. ін. Зразків суспільних форм життя природа людям ніколи не давала.
3. Розуміння закономірності історії людства. Критика «теорії» дегенераційного розвитку історії людства