74338 (Тема мистецтва в романі Ліона Фейхтвангера "Гойя, або тяжкий шлях пізнання"), страница 2

«Все, оцепенев, смотрели,

Как исчез волшебный, новый,

Страшный мир… Вот в этом доме,

Здесь, в простом ларе, хранилось

Высшее, что за столетья

Создала рука испанца

Со времен Веласкеса.

В том ларе они лежали,

Демоны земли испанской,

Укрощенные искусством.

Но искусство их, быть может,

Все-таки не обуздало,

Если их изображенья

Показать нельзя народу?

Может бать, как раз вот этим

Подтверждалось их всесилье?

Право, что-то здесь неладно!

И друзья ушли с неясным,

Смешанным и странным чувством

Тяжести и восхищенья.

И незримо шли за ними

Тени демонов и гадин, Диких, мерзостных, опасных

Призраков. Но их опасней

Были люди.»

Не має аналогів і «Портрет сім'ї короля Карла IV» (закінчений у 1801), на якому особи королівської сім'ї уподібнені застиглому натовпу, що заповнює полотно від краю до краю. Між учасниками немає жодного внутрішнього зв'язку: їх погляди і жести роз'єднані; вони напружені і знаходяться у владі злості і заздрощів по відношенню один до одного. Поверхня полотна випромінює незвичайне сяяння фарб; потоки світла, що йдуть з лівого боку, відбиваються від розшитого золотом і сріблом одягу, орденів, прикрас, об'єднуючи все зображення в одне мерехтливе ціле. На тлі цієї воістину царської пишності виступають пихаті, заціпенілі фігури і нікчемні, самовдоволені особи. Головні персонажі відтінені другорядними фігурами, що виконують ролі статистів. Здається неймовірним, але портрет був вельми прихильно прийнятий королівською парою, яка щедро нагородила Гойю.

Пізня творчість Гойі збігається з роками реакції після розгрому двох іспанських революцій. Стіни заміського будинку в Мадриді («Кінта дель Сордо» — «Будинок глухого») він розписав маслом, створивши 14 унікальних по потужній художній дії панно, повних іносказань, натяків, складних асоціацій (перенесені на полотно картини знаходяться в Прадо). У розписах панує диявольський, протиприродний початок, зловісне зображення виникає як в кошмарному сні, набір фарб суворий, скупий, майже монохромний — чорне, біле, рудо-червонувате, охра; мазки розмашисті і стрімкі. Інколи в свідомості художника, немов спалах світла, народжується образ потужної жінки з обличчям, схожим на кам'яну маску, і з мечем в руці, можливо, уособлення Відплати, Справедливості або Свободи.

На рубежі XVIII і XIX століть така властивість живопису Гойі, як істинна сила правди, відступає на другий план і майстер займається створенням портретів, які допомагають повністю розкрити внутрішню суть персонажів. Глибоко психологічні портрети Гаспара Мельчиора Ховельяноса (1797) і французького посла Фердинанда Гильмарде (1798). Ось як Ліон Фейхтвангер описує портрет Фердинанда Гильмарде : «Вот он сидит, скромный сельский врач Фердинанд Гильмарде, а ныне посол единой и неделимой республіки, дважды присудившый к смерти короля Людовика ХVІ и приведший испанскую монархию в вассальную зависимость от своей страны, сидит, затянутый в темно-синий мундир; поза несколько напыщенная, туловище повернуто боком, зато лицо обращено прямо к зрителю. На переднем плане, ближе всего к зрителю, сверкает эфес сабли, переливается сине-бело-красный шарф. Парадную треуголку с сине-бело-красным пером и сине-бело-красной кокардой он бросил на стол. Одна рука обхватила спинку стула, другая – волевым, вызывающим, картинным жестом упирается в бедро. Но свет весь сосредоточен на лице. Коротко остриженные черные кудри начесаны на широкий, красиво очерченный лоб, губы изогнуты, дерзко выдается нос. Лицо удлиненное, благообразное, смышленое, исполненное достоинства. Весь реквизит - стул, стол, скатерть с бахромой – мерцает блеклыми золотисто-желтыми и голубоватыми тонами. И все резкие контрасты красок искусно сочетаются в кажущемся беспорядке…

Как живой, смотрел с портрета

Гильмарде на гражданина

Гильмарде. Они друг в друга

Вглядывались…И посланник

В радостном порве, гордый

За себя и за величне

Франции, воскликнул: «Это

Ты, республика!»

Франсиско

Слов не разобрал, но видел,

Как восторженно блеснули

У того глаза, как губы

Шевелились.

И в себе услышал

Марсельезу.»

Потрібно зауважити, що не всі портрети, створені Гойею, рівноцінні. Є серед них і такі (особливо серед робіт 1780-х), які написані мляво і недбало, що пояснюється особливим відношенням майстра до своїх героїв. Прикладом може служити описаний вище «Портрет королівської сім'ї». Навпаки, портрети друзів художника пройняті щирим відчуттям симпатії автора до своїх моделей. Образи на цих полотнах здаються натхненними і повними внутрішнього благородства («Портрет Байеу», 1796; «Портрет доктора Пераля», 1797 та ін.).

З ім'ям Гойі пов'язано становлення мистецтва Нового часу, його творчість мала величезний вплив на світову культуру 19-20 століть не лише в живописі і графіці, але і в літературі, драматургії, театрі і кіно.

1. Франсіско Гойя та Ліон Фейхтвангер – шлях пізнання один на двох

Порівнюючи творчі шляхи Фейхтвангера та Гойї ми бачимо багато спільних рис. Наприклад, ми можемо провести паралелі між естетизмом та рококо. Ці течії ставлять на перше місце красу форми, нехтуючи внутрішньою красою. Саме з таких засад починали свої творчі шляхи і Фейхтвангер, і Гойя. Ось, що каже Гойя про свою ранню творчість: « …Один гобелен был изготовлен по картону, сделанному им самим, Франсиско Гойей, еще в то время, корда он радостно и беззаботно малевал все, что вздумается. Гобелен изображал веселую народную сценку. Четыре девушки збавлялись, високо подбрасывая на платке паяца – пелеле. Композиция была не плоха, движения – естественны. И все же эта его прежняя работа не понравилась Гойе…».

А ось що каже про ранню творчість Ліона Фейхтвангера Бертольт Брехт: «Фейхтвангеру-прозаїку пощастило багато більше. Правда, не з «Сімоною»: ця книга не найвдаліша. Перший фейхтвангеровський роман — «Глиняний бог» (1910) — теж не в рахунок. І не просто тому, що на нім лежить ознака учнівства. У книзі цій немало естетського, немало декадентського. Декадентський естетизм, як правило, чистим капризом не був: так (специфічно-хворобливо, часом і зовсім алогічно) реагували художники початку століття на реальні протиріччя тодішнього суспільного буття. Що ж до «Глиняного бога», то його манірність, його анемічна туга породжені модою. Тому роман вийшов абсолютно вторинним…».

Для Фейхтвангера мистецтво є спосіб передачі гуманістичних ідей. Письменник вбачає в мистецтві могутню зброю для боротьби з антигуманними правителями світу. Він має на меті донести через своїх героїв правду життя, часто навіть викликає на відверту боротьбу. Саме тому його книжки часто вилучалися з печаті, заборонялися, а також навіть спалювалися гітлерівською владою. Адже Гітлер вбачав в письменнику відкриту загрозу своєму пануванню, він був розумною людиною і тому добре розумів що такий могутній інструмент, як слово може дуже легко змусити натовп вчинити бунт. Саме тому більшу частину свого життя Фейхтвангер провів у засланні. Тому що Гітлер мав звичку нейтралізувати своїх ворогів, яки несли загрозу його пануванню.

Франсіско Гойя також вбачав у мистецтві велику рушійну силу прогресу. Ось слова молодого поета Кінтани: «…Вот он – всеобщий язык. Ваши картины,дон Франсиско, поймет всякий – от погонщика мулов до самого последнего премьер-министра…». На своєму прикладі художник показує, що цілком можливо здолати свої страхи, глянути їм у вічі, та приручити їх.

Розділ 2 Тема мистецтва в романі

2.1 Мистецтво як засіб самовираження автора і героя

Мистецтво — процес або підсумок вираження внутрішнього світу в художньому образі, творче поєднання елементів таким чином, що відображає ідеї, відчуття або емоції.

Визначення і оцінка мистецтва як явища — предмет безперервних дискусій. Природу мистецтва нерідко вважають «найневловимішею з усіх загадок людської культури». Одні вважають, що мистецтво — це спосіб вираження або співпереживання емоцій та ідей. Лев Толстой визначав мистецтво як спосіб непрямої комунікації між людьми. Бенедетто Кроче і Робін Коллінгвуд розвивали ідеалістичне учіння про те, що мистецтво виражає емоції, і, отже, його суть має місце лише в задумі свого творця. Теорія мистецтва як форми має коріння у філософії Іммануїла Канта і розвивалася на початку XX століття Роджером Фраєм і Клівом Беллом.

Своєрідність і складність мистецтва Гойї полягають значною мірою в тому, що воно позбавлене чіткої політичної програмності і безпосередньо пов'язано зі стихією реального життя, що служило для Гойі джерелом творчих імпульсів. Сприйняття життєвих протиріч носило у Гойі характер стихійного протесту проти соціальної несправедливості, заломлюючись через призму глибоко особистого, суб'єктивного сприйняття художника. Значне місце в творчості майстра займають гротеск, алегорія, іносказання. Проте твори, що насилу піддаються розшифровці, в такій же мірі овіяні гарячим диханням життя, як і його роботи з активно вираженим соціальним початком. Гойя втілив в своєму мистецтві трагедію і героїчні сподівання іспанського народу, що переживав в цей час один з найбурхливіших періодів своєї історії.

В той же час його творчість, що відрізняється правдивістю, історичною конкретністю і глибоко національним характером, несе в собі і ширший, універсальний вміст, бо в нім знаходять вираження велика кількість проблем та трагічних протиріччь нової історичної епохи. У якій би області не працював Гойя, завжди його образні рішення були відмічені особливим, відмінним від минулого, художнім баченням світу.

Творчість цього художника, що розвивалася на рубежі 18—19 століть, подібно до творчості Луї Давида, відкриває мистецтво нової історичної епохи. З новим часом Гойю пов'язують пряме віддзеркалення і оцінка реальних подій життя в його мистецтві та сучасній йому дійсності. Звернувшись в своїй творчості до зображення історичної діяльності народних мас, Гойя поклав початок розвитку історичного реалістичного живопису нового часу.

У романі «Гойя, або тяжкий шлях пізнання» Ліон Фейхтвангер дає нам чітку картину сприйняття мистецтва Франсіско Гойєю. Саме через надзвичайну близькість суджень та життєвих позицій письменника та живописця ми бачимо, що самореалізація шляхом творчої діяльності характерна для їх обох.

Фейхтвангера завжди хвилювало і займало одне-єдине питання – про шляхи, перспективи і рушійні сили соціальних змін, свідком яких він був. У різні періоди своєї творчості Фейхтвангер відповідав на нього по-різному, але завжди роздуми над долями людства становили пафос його духовних і творчих шукань. І, здолавши свій тяжкий шлях пізнання, письменник зрозумів, що існує нерозривний зв'язок між мистецтвом та життям, між мистецтвом та соціумом, між мистецтвом та історією.

Саме за допомогою своєї творчості письменник ніс свої переконання та революційні ідеї до народних мас. У своїй іронічній біографії Фейхтвангер писав: «Письменник Л.Ф. у своєму житті 19 разів був абсолютно щасливий, 14 раз переживав глибоку депресію і 548 раз відчував невимовний біль і розгубленість перед обличчям вселенської дурості ». За цими жартівливими рядками ховається справжня трагедія Фейхтвангера, бо «всесвітня дурість», про яку він згадує, – це фашизм. Фейхтвангер ненавидів націонал-соціалістів та їх «новий порядок» і боровся з ними все життя. За це нацисти піддавали його жорстоким гонінням.

Ще до приходу до влади фашисти спалювали його книги, позбавили його докторського звання, організували цькування письменника в пресі, сфабрикували проти нього злісну політичну фальшивку, прагнучи зганьбити його ім'я. І нарешті, у 1932 році, коли Фейхтвангер здійснив поїздку по Англії і США, виступаючи з лекціями, в яких викривалась антигуманістична сутність нацистської ідеології, уряд Німеччини під тиском фашистів позбавив письменника громадянства.

Але жодні гоніння та переслідування не змусили Ліона Фейхтвангера відступитись, зректись своїх переконань. Кожен обирає свій шлях самореалізації і для Фейхтвангера цей шлях – література. Його твори, зігріті чистою любов’ю до людини, прикрашені мудрою іронією, повні відкритої ненависті до варварства буржуазної цивілізації перемогли владу часу, збагатили літературу критичного реалізму та стали невід’ємним надбанням сучасно культури.

2.2 Мистецтво та політика в романі

Роман «Гойя, або тяжкий шлях пізнання» був присвячений не тільки опису історії боротьби великого живописця за правду та соціальну значимість мистецтва; у ньому також розповідається про важке сходження людини до пізнання життя та його сенсу. Що ж пізнає Франсіско Гойя – людина з народу, яка пізнала тягар слави та гіркоту забуття? За допомогою своїх полотен живописець проголошує до всього народу, його картини несуть потаємний cенс, доступний кожному «…Вот она – новая живопись, такой ее еще никто не видел, и создал ее новый и вместе с тем прежний Франсиско. На картинах были обстоятельно показаны различные события со множеством человеческих фигур, но ничего лишнего в них не осталось. Это была скупая полнота. Все, что не подчинялось целому, было отметено, отдельные люди и предметы играли лишь служебную роль. И что удивительнее всего: Агустин ясно ощутил, что все пять картин, при разнообразии их сюжетов, представляли собой нечто единое. Издыхающий бык, буйное карнавальное гулянье, процессия флагеллантов, сумасшедший дом, инквизиция – все это было одно: это была Испания. Здесь запечатлелась вся жестокость, все изуверство, все мутное и темное, что вносит испанский дух даже в радость. И, тем не менее, на всем этом была печать чего-то иного, что мог показать лишь такой мастер, как его друг Франсиско, чего-то легкого, окрыленного: весь ужас событий смягчался нежной окраской неба, прозрачным, тихо льющимся светом. И то, чего Франсиско никогда не мог бы объяснить словами, Агустин ощутил сейчас в его картинах – этот чудак Франчо приемлет даже злых демонов. Ибо сквозь тот мрак, что он здесь намалевал, чувствовалось, как ему радостно жить, видеть, писать, сияла его собственная огромная любовь к жизни, какова бы эта жизнь не была.

Но могла ли называться

Эта живопись крамольной?