Трактування образів людини пов’язано з розумінням художньої концепції – висловив В.Воронов, зауваживши, що вона „не розсудкова, умоглядна побудова”, а „виражена об’єктивно в художньо-образній системі твору з її багатозначним смислом, іноді лише інтуїтивно наміченим у глибинах словесної тканини твору” [¹⁴, с.96].

Те, що художня концепція особистості не існує окремо від твору, а „розчиняється” в образній тканині, не суперечить думці про її роль як інтегруючого елементу в естетичній цілісності – думці, яку обстоюють багато вчених наприклад, М.Жулинський, В.Марко, Д.Марков та інші.

Художня концепція особистості знаходить своє вираження і в сюжеті, і в композиції, і в жанровій специфіці, і в оповідній структурі, і в характеристиці персонажів конкретного літературного твору.

Той факт, що оповідання є сучасним літературним жанром, робить це дослідження досить актуальним. Окрім того, тема даного розшуку наслідує сучасну тенденцію розглядати всі явища на межі кількох наук, а саме на межі лінгвістики, літературознавства, художньої стилістики тощо.

Ще в середині ХХ сторіччя виникнули такі нові напрямки дослідження тексту, як лінгвістика тексту та його інтерпретація. Усе почалося з того, що дослідники розглянули речення в пошуках одиниці тексту не як суму слів, а як компонент тексту. Потім мовознавці зайнялися вивченням структурних одиниць, більших за речення: фрази, абзаца та тексту в цілому. Розглядання тексту як внутрішньо єдиного явища поставило вивчення художнього твору на зовсім інший рівень. З’явилося багато лінгвістичних робіт, присвячених вивченню мови або стилю художнього твору. Але згодом прийшли до розуміння того, що вживання традиційного категоріального апарата мовознавства для стильового аналізу художнього твору не дає бажаного результату.

В.Марко в роботі “Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській літературі” (1987 р.) визначив основні параметри художньої концепції людини.

Такими параметрами, на його думку, виступають

• її складники (обсяг);

• основоположні принципи (риси);

• ідейно-естетичні аспекти, в яких вона виявляється й реалізується;

• та джерела.

Складниками художньої концепції людини вчений називає ідеал людини (провідний складник), погляд автора на людину та його ставлення до персонажів (соціологічно-світоглядні складники художньої концепції людини), вибір персонажів (він завжди тенденційний, бо визначає і вибір конфліктів, проблем, життєвих обставин), принципи відображення людини (всі компоненти форми, які визначають художню своєрідність втілення художньої концепції людини) [¹⁵, с.12].

Основоположні принципи художньої концепції людини (гуманізм, історизм тощо) характеризують її якість, що пронизує кожний складник.

В. Марко стверджує: “Реалізація” концепції людини в літературі відбувається в ідейно-естетичних аспектах або вихідних соціально-художніх зв’язках, які визначають розуміння письменником стосунків людини з часом і навколишнім світом. Як правило, в творі ці стосунки стають важливими суспільно-етичними проблемами” [8, с.27]. Цими аспектами, які втілюють зв’язок художньої концепції людини з ідейно-тематичним спектром твору, можуть бути наступні: “людина і природа”, “людина і час”, “людина і суспільство” та інші.

Найвидатнішими представниками лінгвістичної стилістики були французькі вчені Ш. Балі та П. Гіро. Кожний з них дав своє розуміння стиля, але вони всі єдині в розумінні стилю як лише мовної категорії.

Відділення лінгвістичної стилістики від стилістики загальної сприяло відокремленню й іншої дисципліни - літературознавчої стилістики. Її предметом стає стиль як явище художнє. Застосування методів лінгвістичного аналізу дозволяє розкрити новації та художньо-стильові особливості оповідання «Сестро, сестро»[6].

Основою герменевтичного вчення німецького мислителя Г.-Ґ. Ґадамера, за яким вона набуває онтологічного статусу, визначаючи спосіб буття, орієнтації людини у світі. Художня концепція містить смислову домінанту твору і за своїм характером є процесуальною: “...набуває змістової місткості в живому образному потоці” [¹⁶, с.159-160]. З герменевтичного визначення „художньої концепції” як „інтерпретації” випливають такі її риси: нерозривний зв’язок з унікальним особистісним досвідом письменника, смислопороджуюча природа художньої концепції (тобто евристичність), процесуальність та інтенційність, принципова неможливість її завершення в рамках художнього твору[¹⁷].

У гуманітарній думці ХХ століття утвердилася ідея про причетність слова, мови до відкриття та існування істини, про онтологічну функцію словесної творчості та у естетиці німецького мислителя М. Гайдеґґера це ідея «мова – дім Буття». Цим спричинена, так би мовити, більша „потужність” літературної концептуальності порівняно з іншими видами мистецтва: слова самі є концепціями. Художня концепція, виражена словесно, окреслюється як семантична потенційність, наповнюючись конкретним смислом у рецептивному „горизонті” читача.

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ О.ЗАБУЖКО

2.1 Художньо-стильові особливості оповідання «Сестро, сестро»

Феномен жіночої прози 90-х років ХХ століття визначається актуалізацією в ній ґендерної проблематики, художнім осмисленням ролей жінки в патріархальному суспільстві та можливостей їх зміни, утвердженням у ній нової концепції особистості жінки, відмінної від тої, що вибудовується в прозі письменників-чоловіків. Образ „нової героїні”, що створений у жіночій прозі 90-х років ХХ століття. В історії людства є епохи, коли від літератури потребують оперативності втручання в існуючу дійсність. Дослідження швидко змінюваної реальності вимагають піднесення жанрів, котрим притаманна мобільність, швидка реакція на події. У цьому випадку роман, який потребує немало часу для написання, поступається місцем середнім і малим жанрам.

Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.

Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).

Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.

Генеза оповідання — в саґах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури[¹⁸].

Головною стильовою тенденцією в сучасній світовій белетристиці є символізація і підтекстний характер мови, що цілком відповідає таким провідним екстралінгвістичним факторам, як лапідарність форми при глибині змісту. Найбільш відчутне це в малих епічних формах (притча, історична новела, анекдот, новела тощо). Серед цих жанрів значне місце посідають такі основні різновиди оповідання, як коротке та концентроване.

Першою невирішеною проблемою тут виступає питання про генезис жанру. Визнано, що „концентроване оповідання“ ХХ сторіччя, але є

досить поширеним і в наш час. Розвиток цієї нової форми в літературі традиційно пов’язують з жанром короткого оповідання яке виникнуло в західноєвропейській літературі наприкінці ХІХ сторіччя, але заслужило визнання як жанр лише на початку ХХ сторіччя, тобто пізніше за всі інші художні форми. Недаремно цей жанр називають іноді «дитям нашого сторіччя» [¹⁹], а також «дитиною післявоєнного часу» [²⁰ ].

Біографічне оповідання”. Окреслено сукупність жанрово-стильових засобів, що зумовлені законами художньо-документальної оповіді про події життя, риси вдачі, діяльність реальної історичної особи, неповторної за індивідуальністю, участю у важливих історичних, політичних, культурницьких подіях. Біографічні оповідання творилися на основі документального життєвого матеріалу, в реальному історичному часі, але романтична концепція людини і світу, що закодована в сюжеті, специфіка й розмаїття „доцентрової” оповіді надавали їм художньо-філософської, образно-емоційної глибини.

Оповідання-легенда” розглянуто жанрово-стильові ознаки творів із композиційною і сюжетною неусталеністю, що зумовлювало часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів, розмаїття засобів художньої умовності.

Повчальне спрямування сюжету, дидактичні й пізнавальні сентенції, висловлені від оповідача чи персонажів як „мораль”, що випливає з фабули твору, – визначальні жанрові риси історичних оповідань-легенд.

„Оповідання-казка” присвячено висвітленню специфіки творів, у яких поєднані чарівно-фантастичні, алегоричні й соціально-побутові ознаки зі своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескній інтерпретації їх взаємодій, звернення їх авторів до розповідного стилю і сюжетності, що дало змогу уникати описовості дії, інтенсифікувати діалогізацію текстів.

Оповідання-нарис – пошуки письменниками відкритих відповідей на складні питання про співвідношення особистих і загальнонаціональних інтересів, про роль проводирів, значення злагоди чи антагонізму їхніх діянь у зв’язку з духовно-моральними, національними й соціальними прагненнями мас, звертання авторів до проблем історичного вибору в „смутні часи” ХVІ – ХVІІ ст., коли йшлося про найефективніші шляхи України до визволення, до державності, їхні прагнення змоделювати художні гіпотези суспільних зрушень і змін.

Оповідання-новела” міститься розкриття автором шляхів концентрування уваги на внутрішньому світі персонажів і на їхніх переживаннях та настроях, простеження соціально-психологічних закономірностей поведінки людини в історичному поступі, під впливами житейських зіткнень, вимушене саморозкриття, міркування над природою своїх вчинків.

Трансформуючи фактографічні й документальні матеріали в художні твори, письменники ставлять собі за мету забезпечити сучасного читача правдивою інформацією про минулі події, зацікавити його динамічністю, образністю, яскравістю викладу біографічного матеріалу. Реалізація цієї мети цілком залежить від художньої інтуїції, майстерності митців слова при органічному поєднанні документів з авторським художнім домислом, вимислом.

Вивчаючи документальні матеріали, відбираючи з них саме те, що конче необхідно для висвітлення долі, творчого шляху, прагнень, психологічно-образних утілень реально існуючої в історії особистості, автор створює опорну базу сюжету, а вже потім художньо осмислює кожен біографічний факт, пропускає його через спектри власного розуміння.

Від подібного перцептивного сприйняття письменницею реалій життя звичайних пересічних українців залежить, наскільки сильне враження справлятиме його твір на реципієнта, наскільки гармонічною, пластичною видасться рецепція автора читачеві[²¹].

На сучасному етапі існує велика кількість визначень та точок зору щодо короткого та концентрованого оповідання. Але, не зважаючи вже на їх багатолітнє вивчення, не існує єдиного тлумачення даних понять. Цей факт свідчить про складність та багатогранність малих жанрів. Нез’ясованість призводить також до змішування понять та явищ, а іноді ці терміни вживаються для позначення різних, часом зовсім несумісних літературних форм.

Мову короткого оповідання характеризує тенденція до чіткого та лаконічного висловлювання. Як наслідок цього – створення звичайних та оказіональних складних слів. За їх допомогою досягається мовна яскравість, а також виразність, яскравість та наочність мови. Важлива роль у досягненні лаконічності змісту, а водночас й простоти, належить розмовним елементам.

Деякі дослідники підкреслюють метафоричність мови короткого оповідання. Письменники використовують найчастіше персоніфікацію та метонімію, хоч і намагаються зображати події нейтрально. Тому в оповіданнях майже відсутні епітети, які могли б показати відношення автора

до подій.