74075 (Мотиви лірики М. Вінграновського), страница 5

Остання ж збірка – «Цю жінку я люблю» (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60–70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості – із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання.

Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих питаннях» – і вічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кілька давніших та новіших творів – «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру…», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі…»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з'ясування цих питань буття особистості, нації, людства – і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води із очерету хлюпавиця…» не вжито жодного поняття із сфери громадянського життя (хіба що найзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з великою силою і пластичністю відтворює драматизм саме громадянського самопочування, громадянської місії українського поета другої половини XX століття. У Вінграновського майже завжди світоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу й незглибнішу сферу, в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним і всюдиприявним у душі: розпросторює свою владу на все духовне єство людини, а не залишається, як це здебільшого буває в менш суб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань.

Але в цій непідлеглій стихії його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все невтримно тяжіє. Це – народ, нація. Україна. Україна в усій складності її історичної долі – це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сентименту. Це щось більше, це те, чим живе його душа. І, зрештою, все, що він пише, – про неї. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось – всі і все, кому й чому він звіряється в любові, – все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього – в усьому житті.

Одна з підстав душевної структури Вінграновського – його глибока, органічна народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в поетичному стилі його. Колись Довженко говорив про вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда – українських селян, про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щось із цих якостей «дніпровського племені» відчувається в підґрунті поезії Вінграновського (плюс «містерія» українського степу, півдня), і це певною мірою ріднить її з довженківським духом. Як і з Шевченком. У мові про свій народ Вінграновський має щось таке, що йде від Шевченка. Це і ота всеприсутність образу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання.

Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка. Але із закінчених і повністю видрукуваних прозових творів кращі, на мій погляд, – це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського – вищою мірою жива).

У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого». Причому в зображенні «персонажів» з фауни він показав себе не лише художником, а й – несподівано – оригінальне спостережливим натуралістом (оригінальне, тому що спостережливість його межує з фантазією і в неї переходить), а також, сказати б, вигадливим «зоопсихологом». Ідучи від народної казки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так це психологізує і злагіднює гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б «подумати» або «сказати» ті істоти! І вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.

Діти для Вінграновського – не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності. Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю (це відчувається!) писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше є собою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші – принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.

Зрештою, його «дитячі» твори – ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх. І тут – ще один напрям творчих можливостей поета, який і в майбутньому ще дивуватиме і дивуватиме нас…Тридцять років тому Микола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.

Оскільки метою мого дослідження було прослідкувати стильову манеру автора, розкрити особливості і закономірності побудови його творів, а також з’ясувати чи вплинула на ідейно-естетичні переконання митця доба шістдесятництво, мені довелось довести свою гіпотезу на практиці.

Таким чином, я проходила практику в дорослій бібліотеці, філія №18 в особі завідуючої якої була Ясько Ольга Іванівна. В бібліотеці, я знайшла достатньо матеріалу, щоб розкрити моє питання, а також зробити поставлене завдання, щоб довести правильність моєї гіпотези.

Для того щоб побачити, чи знають люди такого митця як Микола Вінграновський, я також зробила опитування, участь в якому прийняло 20 людей, разного стану та віку, від 7 до 70 років.

На разі опитування, я зробила висновок, та виразила його у виді діаграми. Опитування дало змогу дійти таких висновків, що 45% знають Миколу Вінграновського як поета, а також приймають мою пропозицію, що до введення моєї розглянутої теми у шкільну програму. 42% подобається поет Микола Вінграновський та його творчість. 13% – не знають на жаль, хто такий Микола Вінграновський. Отже, більшості подобається цей поет, та вважають запотрібним вивчати його в шкільних та вищих закладах.

Завдяки практиці, я довела свою гіпотезу, а також зробила ряд своїх завдань. Таким чином можно підійти й до висновку.

Висновки

У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза – це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це, на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях. Ось чому поет такий природний, такий свій.

Ми вважаємо, що цілком вдало обрано дану тему. Вона є актуальною у наш час, Микола Вінграновський у своїх ліричних творах оспівував питання нашого часу. Та дуже вдало показав свій душевний настрій на листі паперу.

Основний зміст роботи полягав у тому, щоб доцільно переглянути мотиви, а також з'ясувати вплив на естетичне формування його поглядів. Достатньо було взяти його лірику, проаналізувати її, а також розглянути добу шістдесятництва й пізніше дійти остаточних висновків. Таким чином було здобуто бажані результати, зроблено ряд поставлених завдань, а також досягнута поставлена мета. Гіпотезу також підтверджено на практиці. Бажані результати ми побачили при опитуванні людей, більшість з яких 87%, погодились з моєю гіпотезою, а також згодились з моєю пропозицією. Пропановано цю тему розглядати у шкільних та вищих закладах, тому що вона цікава і актуальна. Цю тему також можуть використовувать не тільки учні й студенти, а й вчителя та декани, літературознавці і люди які поважають та цінують лірику такого дивовижного поета, як Микола Вінграновський. Тому, ми вважаємо що саме ця тема допоможе нам у деяких питаннях нашого з вами часу. Бо у цій поезії розглядаються такі важливі питання сьогодення.

Отож, творча спадщина Миколи Вінграновського багата, цікава, надзвичайно різноманітна і займає належне місце серед творчості поетів українського літературного процесу.

Список джерел

1. Антонишин С. Я вас люблю. Роздуми над поезією М. Вінграновського // Київ. – 1992. – №7.

2. Білоцерківець Н. На срібнім березі (М.Вінграновському – 60) // Українська культура. – 1996. – №11.

3. Буряк О. Міфологізм художнього мислення Б.-І. Антонича та І. Калинця. – Кіровоград, 2001.

4. Вінграновський М. Атомні прелюди. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1962.

5. Вінграновський М. «За мене відповідає моя творчість» // Тарнашинська Л. Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. – К.: Пульсари, 2001.

6. Вінграновський М. Київ. – К.: Дніпро, 1982.

7. Вінграновський М. Любове, ні! не прощавай! – К.: Український письменник, 1996.

8. Вінграновський М. Сто поезій. – К.: Молодь, 1967.

9. Вінграновський М. Цю жінку я люблю. – К.: Дніпро, 1990.

10. Вінграновський М. // Українська література ХХ століття. - К., 1993. 11. Вінграновський М. Я повів своє слово просто. // Дніпро. – 1986. – №11.

12. Вінграновський М. Як я написав «Гайявату» // Поезія: Вип. I. – К., 1985.

13. Данилюк Н. Я обізвався серцем в світі: (Народнопісенне слово в поезії Миколи Вінграновського.) // Культура слова. - Випуск 33. – 1987.

14. Дзюба І. Поезія Миколи Вінграновського // Визвольний шлях. – 1967. - березень-Лондон. - 375 с.

15. Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К.3. – К.: Рось, 1995.