74075 (Мотиви лірики М. Вінграновського), страница 4

У своїй інтертекстуальній стратегії поет пішов шляхом глибинної багатозначності образів, створенням другого і нерідко третього смислового ряду. У віршах М.Вінграновського за образом Жінки завжди стоїть образ України. Цю властивість його поезії і – ширше – усіх поетів-шістдесятників завважила О. Пахльовська в дослідженні «Українські шістдесятники; філософія бунту», наголошуючи, що вони створили «генетичний код нової України», сублімувавши «автентичні риси елітарної та евроцентричної природи модерної української культури» 3. М.Вінграновський став одним із творців цього коду, запропонувавши як складову свою формулу, яка ґрунтується не тільки на філософії бунту, а й філософії любові. Україну, як і кохану, він ладен боронити від усіх, заховавши не лише «за серце своє, що у грудях гуде», а й «серед неба у Бога» («Я б тебе заховав за коня чи могилу»).

Образ України в інтимній ліриці М.Вінграновського, хоча й «захований» за образом Коханої, зітканий зі звуків, кольорів, запахів, позначений топосами (Київ, Канів, Львів, Ніжин, Полтава, Обухів, Чернівці, Холодна Балка), іменами (Шевченко, Наливайко, Остряниця), архетипними образами (могили, степ, Дніпро, яничари). На думку митця, у любові до України, як і в любові до жінки, висвічується людська сутність, здатність віддати себе всього, тому і співіснують ці любові в бутті ліричного героя в одному вимірі: «Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом, Орлім небом в барвистості хмарних споруд. Я люблю твої рухи, вчаровані часом, І вологу, розтулену музику губ» («Не чіпай наші сиві минулі тривоги»). Поетові однаково болить і доля України, й убогість обділених любов’ю людських душ. Тож особливістю інтимної лірики М.Вінграновського виступає, безперечно, абсолютне злиття теми власне любовної і патріотичної, своєрідне перетікання в межах одного вірша пристрасного освідчення Жінці в щире зізнання в любові рідній землі. Характерний у цьому сенсі вірш «У ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі». В образі кам’яної ночі світ постає складним і суперечливим: «коли темно траві і нічого не видно мені», «коли проклятий раб в мені голову зводить», «коли люблять не спать яничари». Прочитується своєрідна рецепція відомого 66 сонета В. Шекспіра, в якому також ідеться про катастрофічний стан світу. Однак якщо у вірші англійського поета герой згоджується стерпіти це в ім’я кохання – «Втомився жити. У ніщо б пішов. Та як лишу саму мою любов?», то ліричний герой М.Вінграновського шукає сили в любові до Батьківщини, заклинаючи: «Будь при мені, будь навіки мені при мені». Ці ж слова адресовані й коханню, яке сприймається таким органічним і невіддільним від свого існування, як і любов до України. Їхня єдність – це єдність духу і тіла, розуму і серця, почуття і обов’язку.

5. Ідейна спрямованість лірики поета

Однин із найцікавіших, на нашу думку, творів М.Вінграновського, в якому висловлена авторська філософія кохання, – вірш «Ми підійшли до скирти, і впізнала…». Спочатку розкривається тема стосунків між чоловіком і жінкою, але у класичному любовному трикутнику досить несподівані персонажі – він, вона і… скирта. Скирта, ніби любляча жінка після тривалої розлуки, біжить назустріч своєму коханому: «Ми підійшли до скирти, і впізнала / Мене відразу скирта молода, / І вже на груди кинулася скирта, / Солом’яними стиглими руками / Мене всього зненацька обпекла». Але коханий не сам. З ним не просто інша жінка, вона – суперниця й чужинка: «із мовою нерідною для скирти, / З великими, як зненависть, очима, / В яких любов гойдалася моя…» Навіть сам ліричний герой усвідомлює, що ця жінка – лише дзеркало його власного кохання, в якому парадоксально поєдналися любов і ненависть, але ж вона жива, із плоті і крові, не те, що скирта… Але скирта – рідна по духу й безмежно любляча – не вступає у двобій із суперницею, де нагородою для переможниці стане чоловік. Відступивши, як Мавка під натиском вічних «килин», вона жертовно підставляє свої «плечі» коханому: «За руки взявшись пружно і святково, / Ми вилізли на скирту золоту». А жінка-спокусниця, смакуючи близький тріумф, кидає виклик закоханому чоловікові: «Мені сказала жінка на вітрах, / Щоб скочив я із скирти золотої / На обережну листопадну ніч». У цьому контексті образ скирти, можливо, перетворюється в М.Вінграновського на своєрідну міфологему чи навіть філософему, що поєднує такі характеристики, як «рідне», «те, що захищає», «те, що приймає тебе таким, яким ти є». Отже, поет долучається до витворення ще одного концепту, який поряд із традиційними, починаючи з поезії Тараса Шевченка, образами Дніпра, козацьких могил, калини, верби ідентифікує Україну. Завдяки такому ідейно-емоційному навантаженню образу скирти сюжет розгортається у площині більшого масштабу: власне любовний конфлікт переростає в конфлікт вічного і тимчасового, обов’язку і пристрасті, ліричний герой опиняється перед вибором: «І я на край вже зсунувся поволі». Та раптом стається диво – скирта піднімає коханого над буденністю, відриває від привабливої спокуси віддатися чуттєвим радощам життя: «Як раптом скирта почала рости, / Здіймаючи мене понад степами / Над селами, гаями уночі, / Вже хмари омивають мої плечі, / Уже в самому небі я стою, / Уже по груди в небі, вже по пояс…» І знову змінюється (і в буквальному значенні, і в алегоричному) масштаб авторського узагальнення, сягаючи висот понять «народ» і «людство»: «Вже Україну видно мені всю, / І світ, і Всесвіт, повний таємниці, / І все благословенне у житті /З відкритими обіймами чекає, / Щоб скочив я до нього унизу!. І скочив я…» Вибір зроблено. Кохання, що підносить над суєтою, вказує шлях до удосконалення особистості й водночас перетворюється на спосіб пізнання світу. Схоже, що М.Вінграновський продовжує незримий діалог з читачем, розпочатий ще Данте в «Новому житті», проголошуючи, що лише той, хто вміє по-справжньому кохати, може побачити і зрозуміти справжнє, заради чого варто жити. На відміну від поезії інших шістдесятників, інтимна лірика М.Вінграновського не позначена такою кількістю «озвучених» образів і мотивів світової літератури, що дало б підстави говорити про її, сказати б, екстравертну інтертекстуальну стратегію. Проте її входження в парадигму світової любовної лірики безперечне. Високим ступенем сповідальності, місткістю образів лірика М. Вінграновського органічно вписується у світову традицію любовної поезії, перетворючись в єдиний символічний вірш, у якому звучать теми й настрої, що здобули статус вічних. У його творах легко віднайти перегуки з мотивами поезії не лише Данте й Шекспіра. М. Вінграновський у своїй інтимній ліриці піднявся на такий рівень, за яким – геніальна простота, що не потребує маркерів освіченості й ерудиції. Та все ж, як нам здається, особливо виразні в інтимній поезії М. Вінграновського традиції петраркізму. Слід «школи Петрарки» помітний на різних рівнях тексту. Це й багатогранний образ кохання в М.Вінграновського, як свого часу в Петрарки, й ідеальний платонізм, і чуттєвість, і роздум над незбагненною складністю внутрішніх порухів людської душі. Як і у великого попередника, нерідко у віршах поета є звертання до жінки на «Ви»: «Дружиною мені приснились ви / Ми з вами ідемо, побравшися за руки», «Ходімте в сад, Я покажу вам сад», «Сміятись вам, мовчати вами, / Вашим ім’ям сповнять гортань…», «Мені приснились ми… Схвильовано і тихо / Ми ідемо по губи у Дніпрі, / І погляд ваш мені любов’ю диха», «Любити вас – любити знадність, / Любити вас – любить для вас, / Любити вас – любити радість / В червнево-вересневий час». Виразні перегуки з традиціями любовної лірики Петрарки можна простежити й на жанровому рівні. Це використання сонетної форми («Ранковий сонет», «Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади», «Боюсь поворухнутись… тишина…», «Сонет»), опрацювання жанру елегії («Літа жадань, літа сум’ять і знади!», «Серпнева елегія», «Зіходить ніч на витишений сад…», «Відпахла липа, білим цвітом злита…»). Варто зазначити, що традиційні для елегії роздуми над прожитим, поєднання сумних і радісних інтонацій загалом властиві інтимній ліриці М.Вінграновського.

Одним із найяскравіших явищ в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пиcав прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники… Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся…

Час… Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу. Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів…Не сліпий випадок а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим – до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу…Пам'ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашої літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. 5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича».18 липня – «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча. 17 вересня – «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі рясні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем. Багато читачів гаряче вітали їх. Але не бракувало й таких, кого вірші молодих поетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмисну ускладненість», «деструкцію» тощо.

Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року.

Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю – масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна – ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой. Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було… дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика, душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, – а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростають обертонами журливості, гіркоти, тихої радості; масштабність притишується зосередженістю. Вже вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».

Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя. А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія…Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза.