73914 (Кларнетизм ранньої поезії П. Тичини), страница 2

2.1 Явище кларнетизму в літературі

«Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). Кларнетизм вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер" на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосному ментальному "кордоцентризму" та антеїзму.»[18, 163]Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на один із посутніх ключів свого поліфонічного стилю, поет зазначав: "Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати". Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачі авангардисти, зокрема, зорієнтований на штучне "поезомалярство" М.Семенко. Синтетичне мислення схильного до "кольорового слуху" та "слухового кольору" П.Тичини ("Арфами, арфами...", "Гаї шумлять...", "Пастелі" та ін.) зумовлювало одночасну "мальовничу музичність" і "музичну мальовничість" його лірики, що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер у цілісну структуру. Українська поезія у перспективі метафоричної концепції кларнетизму вступала у новоякісну фазу, долала інформативно розріджену, атомарну, хоч версифікаційно досконалу практику минувшини, спростовувала поширену від народницьких часів легенду про літературну форму як несерйозну "забавку" "гулящих людей", актуалізувала майже весь приступний їй версифікаційний інструментарій, потенціювала шляхетні риси національного "аристократизму духу" тощо. Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетично пережитої сув'язі. При цьому відбувалося спостережене Л.Новиченком змагання між "артистичним лаконізмом", сильним своєю "образною сугестією", та формами "риторично-декламаційного вірша", які, на жаль, у пізнішій творчості поета переважили, стали панівними, позбавивши її енергії кларнетизму.

«В українській ліриці кларнетизм — явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості.»[18, 163] Здавалось би, перед естетичною програмою кларнетизму розкривалися реальні перспективи саморозгортання у сподіваний часопростір. Однак світлоритм першої збірки П. Тичини затьмарювався темними лиховісними символами ("два чорних гроби і один світлий" та ін. у "Золотому Гомоні", "Одчиняйте двері...", "Скорбна Мати" і т.п.), навіяними реаліями нещасливих для України визвольних змагань 1917-1921років, зокрема громадянською війною. Аристократичний дух кларнетизму не переносив егалітарних консонансів, що загрожували гармонії "музики сфер", був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала в собі рух від конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортав перспективу оновлення людини, тому вплив тичининського кларнетизму на українську літературу ХХ століття виявився одним із визначальних.

2.2 Павло Тичина – новатор

Музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,— Лиш Сонячні Кларнети»[26, 9]. Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

«Кожного великого митця історія нагороджує гучним найменням, у якому відбивається сутність його творчості. Шевченка вона назвала Кобзарем, Пушкіна - сонцем російської поезії, Франка - Каменярем, Горького - Буревісником, Лесю Українку - поетесою-другом робітників, Коцюбинського - сонцепоклонником.

Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з найяскравіших рис його творчості»[6, 5]. Він зумів піднятися до вершин, яких не змогли дістатися його попередники.

Талант Павла Тичини – це справжній могутній скарб, що збагатив художню скарбницю творами правдивими, щирими, неповторними.

«Новаторство для Тичини - одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність» .»[6, 7] Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових традицій - це одне із джерел новаторства.

Призначення митця-новатора поет вбачав у тому, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. «Тичина підкреслював:

"Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству"»[6, 7]. Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів "Сонячні кларнети" принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка,

Лермонтова, Франка, Лесі Українки.

Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи.

Більшість з них присвячено темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовим для розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційні події 1917 року. У збірці відчутні імпульси громадянськості, що йшли від традицій демократичної літератури. Але це зовсім не означає, що

Тичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Іван Франко, Леся Українка, або таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. У його світогляді проявлялись суперечливі риси. І, незважаючи на це, "Сонячні кларнети" відіграли важливу роль у розвитку української поезії.

Поява "Сонячних кларнетів" сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини - видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив красу нового дня. Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий "сонячнокларнетний" світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність "Сонячних кларнетів" як найхарактернішу особливість цієї збірки.

Теоретики і практики символізму не раз висловлювалися на кшталт того, що "поезія є внутрішня музика" і що "музика - скелет поезії".

Основа художнього успіху П.Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX - початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, - образну сутність слова. Більше того, Павло Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти - знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. Поет досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":

Гаї шумлять -

Я слухаю.

Хмарки біжать -

Милуюся.

Милуюся - дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде -

Іздалеку.

Думки пряде -

Над нивами.

Над нивами - приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.[26, 11]

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів "Сонячних кларнетів", можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, - арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта. Наприклад:

Горить - тремтить ріка,

як музика.[26,11]

Арфами, арфами -

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними… [26,13]

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру… [26,15]

Подивилась ясно - заспівали скрипки! [26,17]

Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази - без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова вага сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.

Поет широко користувався методом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. В цьому була певна художня доцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. "Сонячні кларнети", "арфами, арфами золотими", "сміх буде, плач буде "перламутровий", "в чорному акорді", "синє брязкання кадил", "зелений гімн" - характер усіх цих тропів є виразно синтезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони…[26,23]

Прихід весни, "запашної, квітами-перлами закосиченої", славить Тичина і в поезії "Арфами , арфами...". Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжною гармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезії музичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічною ритмікою. Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними - ніжнотонними, з переливами - там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими - голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надають віршеві особливої мелодійності, ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням.

У чому ж полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини? У природі людського обдарування. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова - явище рідкісне.

У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант Павла Тичини - талант розвинений.

Підхід автора "Сонячних кларнетів" до музики - це не підхід аматора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості - керівником і диригентом одного з кращих хорів Києва. Павло Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.

Наділений рисами вродженої панмузичності, Павло Тичина сам помітив, що мислить піснями, що головний матеріал для поета – це звук. Але ніщо не виникає з нічого. Адже митець спирався й на досвід попередників-модерністів, які також намагалися якомога більше наблизитись до музики. Поліритмічна, гармонійно цілісна стихія поезії Павла Тичини, народженої в дусі музики, засвідчила не просто винятковий талант поета, а й професійного музики, навіть можна сказати диригента, який збагачував українську літературу музичнии принципами, очищав від консонансів, адже не міг терпіти «дефекти музичного слуху», вважав їх вадами мови і стилю. «Він здійснив проект пріоритетизації музики та поезії в мистецтві як достеменно можливого знання, започаткований єнськими романтиками, А.Шопенгауером, Ф.Ніцше, втілюваний у життя Р.Вагнером, П.Верленом, українськими «молодомузівцями», М.Вороним та О.Олесем, водночас спромігся на органічний синтез мистецтва на противагу авангардистам, зокрема М.Семенку, що зазнав у цьому творчої невдачі»[13,6].

Здатність синтетично мислити Павло Тичина виявив у собі ще в пору навчання у Чернігівській семінарії, а вдосконалювати її зміг під впливом такого педагога, як О.Архангельський, що схилявся до поєднання музики та літератури. У нарисі «На крилах пісень» поет зізнавався, що звуки, торкаючись його вуха, лягали перед очима барвами. Павло Тичина був схильний до так званого кольорового слуху і мав здатність по-своєму трактувати тони. Тому небезпідставно стиль поета був названий кларнетизмом (Ю.Лавріненко,В.Барка). Кларнетизм виявився переходом від ідейно-естетичних стильових тенденцій попередніх поколінь до синтетичного типу творчості, який не вкладався у жодну стильову течію, адже у Павла Тичини символізм досить добре поєднувався з елементами авангардизу, неоромантизму, імпресіонізму, неореалізму та необароко, а також сприяв усуненню залежності від стороннього впливу. Також кларнетизм може сприйматися і тим переходом від прірви небуття до відродження України, якій невідомий кращий «смисловислів», аніж «необарокова парабола «Золотого Гомону», осяяна ентузіазмом духовного воскресіння та історіософічного націотворчого дійства» [13,7]. Отже, кларнетизм Павла Тичини залишився в українській літературі явищем неповторним, відкриваючи перед нею нові обрії.

Порiвнюючи “Сонячнi кларнети” з iншими збiрками, В. Стус зазначає: "У свiтi “Сонячних кларнетiв“ людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiя людини i всесвiту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей макрокосм сонячнокларнетнiвського перiоду, перетворюється на iнфузорiю, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбiти i великого закону. В цьому новому Тичининому космосi людина стає в’язнем, рабом iсторичного процесу" [24,16].

Рядки “Сонячних кларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.

Сковорода писав про розчинене музикою повітря; про вселенську музику, що бринить над свiтом, писав О. Блок. Ще задовго до Сковороди i Блока про “музику небесних сфер” говорили пiфагорiйцi. Їм уявлялися велетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню надсвiтню мелодiю. З музикою та музичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi символiсти Верлен, Малларме, Рембо.

Хто створив це диво? Бог: Зевс: Чи пан? Хто?

Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух,

Лиш Сонячнi Кларнети