73639 (Творча діяльність Панаса Мирного), страница 3

Грицько змалку залишився сиротою. Доки його пан навчив ковальської справи, він переніс незліченні муки. А після оголошення «царської волі» пан заправив великий викуп за його ж власну батьківську хату і кузню. Не знайшов Грицько правди і в суді; довелося одробляти йому за свою хату і кузню.

Для побудови водяного млина шинкар загатив річку Красноярку, а весною, в час повені, вода широко розлилася, затопивши частину села. Деякі селяни залишились без оселі; пішла за водою і хата та кузня Грицькова. І на цей раз Грицько не знайшов правди в суді. Скільки Грицько не обурювався, не протестував проти знущання панів, як не піднімав громаду до бунту, нічого з цього не вийшло. І бунтарський дух Грицька дав себе знати в погромі.

Інакше склалося життя Федора Нужди. Він теж круглий сирота, виростав на панській конюшні, а після реформи працював на панських економіях: «Нужда та недостача одно ганяє його по наймах!». Життя та доля Федора і його сім'ї – це зворушливий обвинувальний вирок «сьогочасному лихові», поміщицько-кріпосницьким порядкам пореформеного часу. В той час, коли панський кучер Федір Нужда возив пана до міста на «мировий з'їзд», тяжко занедужав його єдиний син Івась. А повернувшись в глуху дощову ніч з міста, за порадою баби-шептухи Федір іде ловити рака, щоб дістати жовнята для спасіння хворої дитини, і тоне в річці.

Майстерно змальовано епізод, як Федір крадеться в грозову ніч до ставу, щоб упіймати рака. Неймовірна гроза і злива ніби провіщають хід подій. Федір знає, що ні пан, ні Лейба не дозволять йому зловити рака в їх ставку, а тому він змушений іти красти. Трагічність загибелі Федора ще підсилюється смертю сина, заради якого загибає батько, і психологічним станом дружини Уляни та односельчан: «У людей піднялося волосся… Всі, як намовились, разом зітхнули і перехрестились…» Доля Федора – це була їхня доля. А Грицько Коваль сказав: «Не сумуйте, – радійте!. Вже гірше не буде, як на цім світі!.» В руці потонувшого Федора побачили розчавленого рака, за яким він пішов, щоб врятувати сина. Ця деталь яскраво свідчить про трагізм становища наймита – безправного, забитого різними забобонами, але щирого, люблячого батька.

В записній книжці брата Юрія Рудченка міститься вірш «Рибалка-злодій» ', сюжет якого дуже схожий на епізод загибелі Федора. В тиху літню ніч на прохання голодних дітей один кріпак, взявши панського човна, поплив по річці, щоб наловити раків. Необережно нахилившись, він падає у воду і гине. Вірш кінчається мораллю: «Ото Господь кара за кражу! – казали кріпакам пани». Можливо, саме зміст цього вірша підказав Мирному сюжет тієї частини повісті, де йдеться про долю наймита Федора. В усякому разі, і зміст вірша, і зміст повісті в цьому епізоді – глибоко життєві і правдиві.

У повісті широко показано ганебну роль церкви, яка в умовах пореформецого часу сприяла придушенню бунтарського духу селянства, проповідувала кокору і мир між панами і селянами в ім'я християнської справедливості. Над тілом Федора біля ставу піп застерігає бідноту від посягань на панське і шинкареве добро, бо «праведна десниця» богова нічого не помилує, скарає так, як і «злодія».

Всі ці події відтворено у перших п'яти розділах повісті. В основу їх покладено незакінчений твір Мирного під назвою «За водою» та оповідання «Злодій».

В кінці 70‑х років Панас Мирний написав оповідання «Злодій» (перша назва «Раки»). Цей твір має більш-менш завершений вигляд і може бути самостійним оповіданням. Основні образи тут цілком розкриті. Але епізодичний тут образ бунтаря Грицька Коваля залишився незавершеним. Можливо, це й було поштовхом для написання повісті «За водою», де головним персонажем виступає уже Грицько Коваль. Згодом Панас Мирний почав писати повість, але з невідомих причин її не закінчив. В архіві письменника під номером 16 зберігається ще й третій чорновий незакінчений рукопис, який має безпосереднє відношення до повісті «За водою».

Цей рукопис починається реченням: «Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка». Зміст цього уривка такий: красноярський пан запросив німця-майстра побудувати на річці млин, сукновальню і олійню. Загачена річка весною вийшла з берегів і затопила кріпацькі хати, а найбільш дісталось Грицькові Ковалеві; затонула в нього хата й кузня, все добро пішло за водою, помер і малий хлопчик, який застудився в цей час. Похорони Грицькової дитини, що була першою жертвою панських нововведень, вилилися в своєрідну демонстрацію селянського протесту. Після цього стався бунт: підпилі селяни на чолі з Грицьком зруйнували греблю. Переляканий пан викликав для придушення бунту солдатів, справника, станового, слідчих. Всю цю зграю карателів письменник називає «татарвою», яка набігла на село, щоб «все бити, руйнувати, у ясир брати». До яких засобів не вдавалися війська, красноярці не видавали зачинщиків, аж поки сам Грицько й інші не признались; тоді їх забрал» в тюрму. Вщент розорений ланом і доведений до відчаю, Грицько у вічі своїм хатам кидає гіркий докір: «Хату мою вода знесла, сина мого втопили, жінку мою на той світ звели. Зостався я – нема нічого ні біля мене, ні за мною; одна в мене душа ще зосталась. Беріть душу, беріть її! Беріть тіло моє і їжте, ріжте!.».

Але розправа війська все ж не зломила до кінця бунтарського духу селян, хоч, правда, і посіяла між ними Певну зневіру в силу громади. Ненависть до пана в серцях красноярців не вгасала. Коли Грицько Коваль й інші селяни повернулися з тюрми, народ знову почав чинити опір панським заходам. Хтось підпалив панського млина; поміщик просить погасити пожежу. «Туши сам, коли ті вавилони на нашу голову настроїв», – відповідають йому красноярці. Знову пан розпочав будувати млин, привіз для цього дерево, але вночі хтось його розкидав і пустив за водою. Потім пан збудував через ставок гребаю від свого маєтку до села, і знову й цю греблю вночі чуло зруйновано. Кожен із селян, з ненавистю дивлячись на панський маєток і греблю, «часом сварився кулаком: добре, мов, у печінках ви мені засіли!.», та проклинав увесь панський рід. Стосунки між паном і селянами особливо загострились.

На цьому рукопис обривається. Зміст його свідчить про соціальну загостреність теми, про правдивість відображення селянського протесту, якого не можна задушити ні екзекуціями, ні тюрмами.

Але, на жаль, матеріал цього рукопису майже зовсім не використано при остаточному доопрацюванні повісті «За водою».

Отже, існує три чорнові рукописи творів, які мають одну ідейну спрямованість і спільних героїв. І «За водою», і «Злодій» певним чином пов'язані і композиційне. І ось на початку 80‑х років Іван Білик, який тоді працював відповідальним чиновником у канцелярії київського губернатора, на основі цих творів і, звичайно, з погодження брата, вирішив підготувати одну повість. В цей час Мирний активно працював над першими частинами роману «Повія» і не мав можливості вивершити почату повість. Етюд «За водою» і оповідання «Злодій» лягли в основу цієї повісті і склали перші п'ять її розділів. Шостий, заключний, розділ написав сам Білик. Перероблюючи братові начерки і створюючи свою частину, Білик домігся певної композиційної цілісності, сюжетної послідовності і стрункості. Тепер весь матеріал, об'єднаний і організований в одну сюжетну систему, склав повість «За водою». Білик досяг певної уніфікації стилю повісті, відповідно до свого індивідуального почерку, з тим, щоб останній розділ мало відрізнявся від попередніх. Але в багатьох випадках він вніс значні правки мови і стилю, зробив перестановку окремих місць і ввів шостий розділ, надавши повісті відтінку національної нетерпимості по відношенню до євреїв. Змінив Білик і деякі імена персонажів: у Мирного Хведір Дмитренко, а його син Петрусь, у Білика – Хведір Нужда і Івась.

Редакційні правки, зроблені І. Біликом, в принципі не змінюють авторського тексту. Але в трактуванні окремих образів Білик відступає від первісного задуму Панаса Мирного. Йдеться про образ Грицька Коваля. Вже говорилося, як трактується цей образ в незакінчених начерках Мирного. Грицько Коваль – це бунтар, людина непримиренна до панів. Йому ненависний красноярський пан, німець-управитель, шинкар Лейба. Адже всі вони – гнобителі простого народу. Але Білик дав, по суті, іншу концепцію цього образу, відмінну від концепції Мирного, розкриту в трьох розглянутих уривках.

В редакції Білика образ Грицька Коваля – бунтаря і месника – соціальне звужений. Тепер Грицько виявляє лише досить пасивне обурення неправдою, яку чинять пани і на яких не можна знайти управи у Мирного Коваль не звертається до суду в пошуках справедливості, а в остаточній редакції він два рази шукає захисту в судових установах, хоча й не знаходить його. Якщо за задумом Мирного ненависть Грицька до панів виливається в бунтарські дії (руйнування греблі, підпал млина), то в редакції Білика герой лише проклинає панів і їх вірних посіпак. Образ жорстокого і брутального експлуататора-шинкаря тепер поставлено на перше місце. І це зрозуміло. Білик вирішив викрити одне з най ганебніших явищ сучасності, яке було наслідком національної політики російського царизму, – єврейський погром. Відомо, як царизм розпалював національну ворожнечу між народами, нацьковував один народ на інший, використовую – чи при цьому забитість, темноту, консервативність звичаїв, релігійну забобонність відсталих людей.

Треба одразу сказати, що над Біликом, коли він приступав до роботи над повістю «За водою», тяжіли реальні факти і події. Цілком можливо, що саме хвиля єврейських погромів, яка прокотилась по Україні в 1881 році, наштовхнула Білика на відтворення цього явища в художньому творі.

Повість викликає ненависть до того соціального й політичного ладу, за умов якого національний гніт та розпалювання ворожнечі між націями становили основу політики царизму. Можливо, саме тому Панас Мирний лише у 1918 році зважився надрукувати цей твір. Після тридцятилітніх митарств повість «За водою» була надрукована в журналі «Літературно-науковий вісник» і стала відомою радянській літературознавчій науці.

1.5 Антикріпосницька тема оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться»

З повістями на антикріпосницьку тему ідейно споріднений цикл оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться», які в своїй композиційній сукупності утворюють, по суті, одну повість. В літературі є чимало прикладів того, як окремі оповідання самостійного значення, об'єднані композиційне й тематично, складають повість чи навіть і роман. Такими творами є «Герой нашого часу» Лєрмонтова або «Пани Головльови» Салтикова-Щедріна. Перший – це повість, другий – сімейний роман-хроніка. Такою повістю, по суті, є й твір «Як ведеться, так і живеться».

Всі образки Панаса Мирного об'єднані ідейно. Через всі оповідання проходить одна думка письменника, висловлена в листі до М. Старицького від 26 березня 1882 року. «У мене є невеличкі обриски з життя, – писав Мирний видавцеві і упоряднику альманаху «Рада». – Колись малась думка у таких обрисах подати (як Щедрін у «Семействе Головлевих») цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винародовлювались наші найталановитіші люди…».

Подібно до Салтикова-Щедріна, Мирний ставить завдання показати кріпосництво в його найбільш огидних проявах, зокрема вплив кріпосницької розтлінної моралі на людей з народних низів. Вплив мерзенної кріпосницької моралі, етики, побуту був настільки сильний, що цілі покоління простих людей виростали моральними потворами.

Образ кріпосника Ратієва, як втілення жахливої людиноненависницької кріпосницької моралі, подано в першому оповіданні – «День на пастівнику». Письменник змальовує портрет цього поміщика так, що майже кожна деталь розкриває внутрішній зміст образу, характерні його особливості. Письменник відтворює психологічний стан персонажа за допомогою опису його зовнішніх рис, виразу обличчя, погляду, постаті і ін. Страшні червоні очі, завжди звернений униз погляд свідчать, що це жорстока і зла людина – себелюбець. Свої очі пан підіймав не даремно, відзначає автор. Прямо звертав свій погляд Ратієв тільки тоді, коли шукав винуватця якоїсь, нехай найдрібнішої, власної прикрості, коли хотів когось побити, покарати, вилаяти чи образити.

Моральне обличчя кріпосника розкривається у зображенні його ставлення до людей. Своїх кріпаків Ратієв примушує «ловити живих зайців і напускати в садок» – на них пізніше сам пан полює. Хлопчик Грицько розповідає, що «за старого князя людей живцем у землю ховали». Його ігрища і примхи коштували гірких сліз, крові і навіть життя кріпакам – справжнім невільникам пана. Князь Ратієв продавав і купував людей, міняв їх на собак, катував. Деспот і розпусник, він нівечив кріпачок-дівчат. Якщо, наприклад, Головльов, герой роману М. Є. Салтикова-Щедріна, своїх дітей, нажитих з наймичками, таємно збував до міста, то Ратієв віддавав немовлят своїм собакам.

У іншій редакції образка «День на пастівнику», яка дещо відмінна від друкованого тексту, Мирний словами одного із персонажів так розповідає про жахливі дії Ратієва: «Розказують, що покійний пай з усіма дівчатами жив. Жив, а дитини не було, а як найдеться дитина – зараз її собакам і віддають» '. У друкованому тексті це місце має іншу редакцію: «Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по

Погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати» (IV, 25).

Ратієв – це уособлення найтиповіших рис кріпосництва. Він має багато спільного з образом Гамзи («Голодна воля»), і особливо з Порфирієм Головльовим («Пани Головльови»), що є класичним втіленням у російській літературі сваволі, деспотизму, бездушності, розпусти. Подібний до Ратієва поміщик Супрун із згаданого вже чорнового рукопису твору «Халамидник». Деспот і розтлитель, Супрун зберігає право першої ночі, жорстоко знущається з селян. Навіть до своїх незаконних дітей – козачка Пилипа і дівчинки Горпини–пан ставиться по-звірячому: він ненавидить і катує хлопця, зневажає дочку.

Образ Ратієва має й свого конкретного прототипу: реальну особу миргородського поміщика-ката, який за кріпацьких часів був відомий скрізь своїми екзекуціями над селянами. У виданні образків 1903 року в складі першої книжки Мирний замінив ймення Ратієв на Батієв, хоч у жодному з автографів не зробив цієї правки. Заміна була зроблена в процесі друкування на прохання В. Горленка. Довідавшись про те, що однією з головних осіб оповідання «День на пастівнику» є князь Ратієв, його далекий родич Горленко висловив своє невдоволення і попрохав Мирного замінити прізвище: «У вас є там князь Ратієв, – писав він у листі до Мирного 12 серпня 1883 року. – Один Ратієв жив у Миргороді і був одружений з моєю рідною тіткою. Він умер зараз, але живі його сини. Якщо Вам все рівно замінити це прізвище на якесь інше, то будьте ласкаві це зробить. Для мене, власне кажучи, це байдуже, але його сини будуть у відчаї, оскільки їх однофамілець в оповіданні відіграє дуже несимпатичну (і навіть таку, що викликає мороз по шкірі) роль».