— Воно одне, — гукала вона, знайшовши у власних словах якусь істину. — І любов одна.

— Але батьківщина теж лише одна, — важко підвів голову Лаврін" [13;217].

4) з нульовою (еліпсованою) заперечною формою дієслова "бути" чи семантично близького до нього заперечного дієслова. Наприклад:

"Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа:

— То не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже" [13; 249].

5) речення з еліпсисом присудка, що має значення дієслова мовлення. Вживаються в словах автора при прямій мові, а також і в самій прямій мові. Наприклад:

"— Горілку не забудь, отамане, горілку! — нервово голоколінники" [13;217].

6) конструкції питального характеру з еліпсисом дієслова-присудка (предикативного члена односкладного речення). Переважно такі конструкції складаються з обставини "де?" і підмета або ж з одного чи кількох займенникових додатків. Наприклад:

"— Якого ж ти роду-племені? Як звати? Мене — Кирилом. Ждан не встиг відповісти, як зашелестіло під шинком:

— Жмурко йде, Жмурко йде..."[13;193].

7) з еліпсисом підмета в двоскладному реченні чи додатка в двоскладному і односкладному. Наприклад:

"— Сідай, хлопче. У ногах правди немає.

Козак вочевидь не був голоколінчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сів на лискучу колоду. Скосив очі на козака. Січовик схожий на ведмедя — такий же великий і кудлатий. Руки волохаті, і стріхами брови, і круглі очі-вирла.

Січовик поплямкав товстими губами й сказав:

— Бачу, зелений і на Січ прибився недавно.

— Недавно" [13;120].

8) односкладні речення з еліпсисом предикативного слова "можна", "треба", "необхідно" та ін. здебільшого при явному інфінітиві. Напрриклад:

"Пройшло щось місяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти" [13;61].

9) односкладні речення з еліпсисом інфінітива за наявності предикативних слів "пора", "час". Наприклад:

"Воно трохи й страшно було швендяти навіть мислію по божім обійстю: ще шелехне з-за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козакові бодай краєм ока зазирнути в господній дім, — либонь, не дім, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, — бо той дім, на велике Сироватчине переконання, стоїть посеред раю, куди попаде й сам Мокій" [13;16].

"Либонь, вони знали, що на могилі була сторожа, й ця їхня передова залога мчала просто сюди" [13;17].

За своїм значенням еліптичні речення поділяються на такі групи [17;272]:

1) Наказові й окличні речення. Семантика відсутнього дієслова, як правило, означає побажання, наказ рухатися. наказ дати щось.

2) Речення із значенням руху.

3) Речення із значенням мовлення, говоріння.

4) Речення із значенням перебування, існування, місцезнаходження.

5) Речення із значенням енергійної дії.

Хоча для кожного еліптичного речення можна підібрати відповідне дієслово-присудок, не слід вважати, що еліптичне речення є похідним, скороченим варіантом повного. Воно похідне тільки в історичному плані, у сучасній же мові еліптичні речення є абсолютно самостійними синтаксичними утвореннями, не залежними від своїх аналогів — повних речень. Це відрізняє їх від інших типів неповних речень.

Отже, неповні речення в українській мові поділяються на три типи: контекстуальні, ситуативні та еліптичні. Еліптичні неповні речення слід виділити в окрему групу, оскільки вони структурно відмінні від двох попередніх типів.

ВИСНОВОК

Речення – це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.

У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а члени речення.

Член речення – це повнозначне слово або словосполучення, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на питання в реченні.

Питання про крнструкції, в яких не вжиті необхідні члени речення (головні чи другорядні), упродовж тривалого часу (із середини ХІХ ст.) є предметом особливого інтересу вітчизняних мовознавців. Це неповні речення, які широко вживаються у сучасній українській мові, особливо в розмовному та художньому стилях.

Отже, неповні речення - це речення, в яких одна з ланок їхньої будови не вимовляється, однак фіксується свідомістю. Термін "неповні речення" належить М.Гречу, який вважав, що неповними є такі конструкції, у яких пропущений будь-який член речення.

Неповні речення зумовлені потребами комунікації, бо дають змогу висловлювати думку економно, без зайвих повторень і водночас зрозуміло.

На їх утворення впливають власне мовні та позамовні чинники. Власне мовні чинники грунтуються на формах слів, що своєю роллю вказують на семантику та морфолого-синтаксичні особливості неназиваних членів. Позамовними чинниками є ситуація, умови мовлення, міміка, жести тощо.

Неповні речення поділяють на три типи: контекстуальні, ситуативні та еліптичні. Останній тип відрізняється від двох попередніх семантичною повнотою, проте, як і інші, він неповний структурно.

Контекстуальні неповні речення - це такі структури, в яких пропущений член (члени) визначається з контексту, переважно з попереднього речення.

У ситуативних реченнях пропущений член (головний або другорядний) не вживається з огляду на ситуацію мовлення, з якої він зрозумілий.

Еліптичні речення - це структури, в яких неназваний член речення не визначається з контексту та обстановки мовлення, а зумовлюється структурою та семантикою самого речення.

У творах Ю.Мушкетика знаходимо яскраві приклади використання неповних речень, які додають їм особливого колориту, виразності та яскравості в описах картин природи, в характеристиці персонажів та наближають мовлення героїв (монологічне та діалогічне) до живої розмовної мови.

Список використаних джерел

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К., 1991.

2. Булаховський Л.А. Питання походження української мови / Твори: У 5 т. – К., 1975 – 1981. – Т. 2.

3. Дубина М.І. Українська ліература. – К:Освіта,1997. – 360 с.

4. Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова. – К.: Наук. думка, 1984.

5. Загнітко А.П. Український синтаксис: Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс: Навч. посібник. – Ч.1,2. – К., 1996.

6. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К., 1987.

7. Культура української мови: Довідник. – К., 1990.

8. Лауреати Шевченківської премії. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 367—370.

9. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова: Посібник – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1996.

10. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова: Посібник. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1996.

11. Мова і культура. – К., 1986.

12. Мушкетик Ю. М. Твори: У 2-х т. — К.: Дніпро, 1979. — Т. 1.

13. Мушкетик Ю.М. Яса. / Твори в 2-х т., т.2 – К., 2002. – 864 с.

14. Непорожній О.С. Українська література. – К:Освіта,1995. – 623 с.

15. Петренко А.О. Юрій Мушкетик. – К.: Освіта, 1978.-280с.

16. Письменники Радянської України: біобібліографічний довідник. — К., 1970. — С. 303—304.

17. Сучасна українська літературна мова: Довідник / Л.Ю.Шевченко, В.В.Різун, Ю.В.Лисенко; за ред. О.Д.Пономаріва. – 2-ге вид., - К.: Либідь, 1996.

18. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка, 1972.

19. Українська мова. Навч. посібник / П.П. Кононенко, Л.О. Кадомцева, Л.І. Мацько. – 2-е вид., стер. – К.: "Либідь", 1991. – 224 с.

20. Функціональний аналіз синтаксичних одиниць словосполучення, просте речення: Навч. посібник / М.В.Мірченко. – К.: ІЗМН, 1997.

21. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Навч. Посібник. – К.: Літера, 2000.

22. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 406 с.

23. Ющук І.П. Українська мова. – К.: Либідь, 2003. – 640 с.