73319 (Особливості жіночого світосприйняття у романі Вірджинії Вулф "Місіс Делоуей"), страница 2

Історія письменницької кар’єри В. Вулф від її перших, традиційних за манерою письма романів "Велика подорож" (1915) і "Ніч і день", до останнього, модерністського "Між актами" (1941), її самогубство - своєрідний літопис розвитку модернізму з його новаціями і художніми завоюваннями, прагненням до синтезу мистецтв і суперечливою діалектикою. ⁵

У порівнянні з іншими великими письменниками тієї епохи Відродження Вулф і досі не завжди є повністю зрозумілою для нас. Її розуміння суспільства, історії, стану людини обмежене встановленими нею самою рамками. Її не варто обвинувачувати в нерозумінні історії або суспільства - це далеко не так, просто центральна роль соціальних і історичних сил у формуванні нової манери письма і нової словесності викликала у неї сумніви. Зміст її щоденників, історія її життя і трагічної смерті свідчать, що відчуття кризи і граничної напруги, які вона переживала як власний біль, є невід’ємною частиною сучасної словесності. Відмітимо, що, подібно до Клариси Делоуей, вона вірила в метафізику непокори: "Смерть - це непокора. Смерть - це спроба спілкування для тих, хто відчуває неможливість досягти центру, що раз за разом містичним чином вислизає; близькість виявляється віднятою, кожний залишаються наодинці з собою. Смерть - це щось на зразок обійм". ⁶

У творчості Вірджинії Вулф зійшлося безліч характерних рис цілої літературної епохи, але вона зуміла зберегти свій неповторний голос, а це уже властивість великого письменника. ⁷

Спроби розкрити душу, уловити її найтонші переливи, таємні муки і метання, усю її приховану від зовнішнього світу життя - от що таке творчість Вірджинії Вулф. У її романі "Місіс Делоуей" описаний лише один літній день червня 1923. у цьому творі є тонко виписаний, акварельно-пейзажний зовнішній фон: дзеркало вітрин, шум вулиці, спів птахів у парку, шум дощу, голосу дітей, але там мало говорять. Більше думають. Ми чуємо внутрішній монолог героїв, занурюємося в їхні спогади, таємні думки і переживання, у їхні суми і сни. Місіс Делоуей, процвітаюча світська дама, нещаслива майже все життя, вона не відбулася як особистість і як мати. В. Вульф показує нам жінку, яка не реалізувала себе у житті. Клариса не кохає чоловіка, з яким одружена, водночас вона розуміє, що почуття Рігарда до неї також вже давно згасли. Як мати, Клариса відчуває, що донька все більше віддаляється від неї. Сім’я Делоуеїв не є такою міцною, якою вона здається іншим - друзям та гостям. Клариса Делоуей усвідомлює це лише в один літній день, спускаючись сходами у Ріджмент парку і зустрівши випадково Пітера Уолша, старого знайомого, неусвідомлену, приховану, задавлену першу любов…

Пітер повернувся в Лондон з Індії. Його уривкові спогади ніби говорять, що в минулому він був людиною дещо інших поглядів як вищий світ. Мабуть, саме за це він був відлучений від Оксфордського університету. Пітер Уолш і зараз іронічно відноситься до світського середовища. Але тепер він важливий чиновник в Індії. Коли і як він порвав зі своїми переконаннями? Це питання залишається без відповіді. Пітер Уолш і Клариса Делоуей в юності кохали один одного, але вона вийшла заміж за іншого, тому що їй здавалося, що кохаючи Пітера, він буде намагатись придушити її особистість. Кохання Пітера ще живе; що ж стосується Клариси, то автор прагне не зачіпати це питання. Вулф залишається вірна своїм принципам - в її романі немає "любовного інтересу, трагічного, комічного".

Виражаючи точку зору автора, місіс Делоуей вважає, що особистість повинна бути відмежована від усього, що може порушити її недоторканість: різні переконання, віра, навіть любов призводять до руйнування людської душі.

А Пітер, що втратив у житті багато чого: улюблену жінку, друзів, ідеали розгублено робить крок назустріч Крарисі. Вона для нього не змінилася, залишилася тою ж, яку він кохав у юності. роман закінчується фразою: "І він побачив її": ⁸ усе обривається на півслові, сон душі скінчений, життя героїв тільки починається й усе ще може бути. ⁹

Первісний задум лише почасти схожий на те, що нам відомо сьогодні під назвою "Місіс Делоуей". Передбачалося, що в книзі буде шість або сім глав, які описують світське життя Лондона, одним з головних героїв був прем’єр-міністр; сюжетні лінії, як і в остаточному варіанті роману, "сходилися в одну крапку під час прийому в місіс Делоуей". Передбачалося, що книга буде досить життєрадісною - це видно за збереженими нарисами. "Повинно бути цікаво", - писала Вулф у щоденнику. Однак в оповідання впліталися і похмурі ноти. Як пояснювала Вулф у передмові, що публікується в деяких виданнях, головна героїня, Клариса Делоуей, повинна була покінчити із собою або померти під час свого рауту. Потім задум зазнав ряд змін, але деяка одержимість смертю в романі так і залишилася - у книзі з’явився ще один головний герой - контужений під час війни Септімус Уорен Сміт: по ходу роботи передбачалося, що на прийомі повинні оголосити про його смерть. Як і остаточний варіант, проміжний закінчується описом прийому в будинку місіс Делоуей. ¹⁰

До кінця 1922 року Вулф продовжувала роботу над книгою, вносячи нові і нові виправлення і докладно коментуючи всі зміни у своєму щоденнику; вона підкреслювала: "Попри все те - чітко вибудована композиція". Новий план спричинив за собою не тільки сюжетні зміни. Ключ до всієї роботи - зауваження письменниці про те, що основний акцент повинен стояти на описі того, що відбувається у свідомості героїв: "Проблема в тім, чи можна висвітлити, що діється у свідомості місіс Делоуей і Скптімуса". Подібно до "Улісса" - і чи не під його впливом? - книга написана як потік свідомості і сприйняття. Як і в Джойса, усі події, що відбуваються в романі, відбуваються в один день - день, коли Клариса Делоуей влаштовує прийоми. Спочатку Вулф хотіла назвати нову річ "Годинник", щоб самим заголовком підкреслити різницю між плином "зовнішнього" і "внутрішнього" часу в романі. Хоча ідея здавалася досить привабливою, книга, проте, писалася важко. "Я понівечила місіс Делоуей, як старий прапор вітром, - говорить Вулф у щоденнику. - Мені потрібно зупинитися; подумати, що ж я хочу розповісти". Коли книга була дописана, Вулф проговорюється: "Це мука… суцільна мука, однак - кінець". ¹¹ Безсумнівно, це була робота, пов’язана із зануренням в глибини власної психіки, у таємницю творчості. Робота над книгою підкорялася перепадам настрою самої Вулф - від злетів до відчаю - і вимагала, щоб письменниця сформулювала свій погляд на реальність, мистецтво і життя, що з такою повнотою виразила в критичних роботах. Вулф потрібно було набути впевненості у власному голосі, у чуйності свого сприйняття, у своїй здатності пам’ятати епоху. "У сорок років я починаю осягати закономірності власного мислення", - пише вона в щоденнику.

Вимотуючий процес продовжувався два роки. І що, усе написане - мляве і штучне? "Писати, говорив Достоєвський, треба внутрішнім чуттям - згадує Вулф у щоденнику. - А я? може, я лише нанизую слова, тому що люблю їх? Чи вийшли герої книжки живими, чи було в неї те, що сама вона називала "даром реальності"? "Люди подібні до Арнольда Беннета говорять, що я не змогла оживити (або не оживила) героїв "Кімнати Джейкоба", - міркує Вулф. - Я позбавляю образів, почасти навмисно, не довіряючи реальності - її убогості". ¹² Це питання про реальність, про те, чи додає вона реальності додаткові виміри або ж фальсифікує її, було невідступне. Вона не довіряла матеріалізму й особливо - псевдореалізму Арнольда Беннета. На цей рід реалізму вона накинулася в есе "Містер Беннет і місіс Браун", написаному під час роботи над "Місіс Делоуей" і надрукованому в 1924 році. То було зречення від едвардіанського роману й особливо від натуралізму Беннета; саме це есе провело існуючий і донині поділ між масовою літературою і "літературою для естетів". Реальність - це не віра у факти, як думають багато романістів; це віра в естетику і метафізику. А новий спосіб письма - роман, здатний передати цю реальність, - завдання, яке Вулф намагалася вирішити в "Місіс Делоуей". Як помітила вона сама, книга вартувала "…диявольської боротьби. План її вислизає, але це майстерна побудова. Мені весь час доводиться вивертати себе навиворіт, щоби бути гідною тексту". Через рік, у жовтні 1923-го, вона запише: "Мені довелося цілий рік брести наосліп, щоб намацати той спосіб зображення, що я називаю "тунелем", коли можна в міру необхідності вставляти цілі шматки, пов’язані з минулим героїв…"¹³ А цикл творчої лихоманки, творчої кризи, депресії продовжувався ще цілий рік, до жовтня 1924-го.

Лондон і Блумсбері, життя суспільства і внутрішнє життя душі, ритм творчих злетів і внутрішньої зосередженості - і очищений від усяких домішок досвід відчаю - усе це ввійшло до роману "Місіс Делоуей". Це книга про Лондон, про велике місто імперії, яким він зберігся після війни. Можливо, дечим цей роман зобов’язаний Конраду, яким Вулф так захоплювалася, його "Секретному агентові", адже "Місіс Делоуей" - книга про два взаємозалежні міста: світський Лондон Клариси й інший Лондон - місто, що "безповоротно поглинуло безліч молодих людей на прізвище Сміт". ¹⁴

Головний предмет роману - характер і особистість Клариси Делоуей. Героїня постає перед нами у метушливій підготовці до прийому, у спілкуванні з друзями і рідними і, нарешті, в ролі господині світського прийому. Постає у множині граней свого внутрішнього світу, у сприйнятті чоловіка, дочки, прислуги, у внутрішніх монологах, спогадах. Між першою фразою роману ("Місіс Делоуей сказала, що купить квіти сама") і останньою ("Це Клариса, - подумав він про себе") вмістився шлях героїні від "місіс Делоуей" до "Клариси", тобто самої себе. Цей день став днем самопізнання. Те, що суть характерів розкривається у поліфонії голосів, співставленні точок зору є типовим для жанрово-стилістичної структури сучасної психологічної прози. Своєрідність стилю Вулф - в ритмі і характері мислення, в точності психологічних деталей. Вона приділяє велику увагу дрібницям побуту. Можна цілком впевнено сказати, що Вулф є близькою до Пруста: у романі одним з основних прийомів є асоціативний потік. Вона побудувала інший спосіб оповіді, що є типово жіночим - розповідь фрагментарна, думки розірвані, оповідь скаче.

Щодо місіс Делоуей, її життя - це щось подібне до обряду. Коли вона повертається додому, то стає героїнею, що повернулася з далеких мандрівок, героїнею, гідною поклоніння і трепету. Покоївка приймає в місіс Делоуей парасольку і "тримає її, як священну зброю богині, яка тільки що принесла тій славу на бойовищі, а тепер - недбало передана служниці, щоб та поставила її на стійку для парасолі". ¹⁵ Вірджинія Вулф вибудувала типово жіночий образ: Клариса іде купити квіти. Готується до прийому, в цей час всі її думки про свої спогади, почуття, стосунки з чоловіком і дочкою, вона думає про свій дім. Нехай життя відбулося не так як хотілося, все ж таки, це її особистий світ, який належить лише їй.

У той же час оповідання "відволікається" від безпосередніх подій. Особлива роль у романі належить годинникам, зокрема головному годиннику Лондона - Біг Бену, що асоціюється з будинком парламенту, владою; бронзовий гул Біг Бена відзначає щогодини з тих сімнадцяти, протягом яких відбувається дія роману. Удари курантів визначають саме структуру книги. так, годинник над містом допомагає з’єднати свідомість героїв, що рухаються в єдиному часі, який то розводить їх у просторі, то зводить разом. Але є ще простір внутрішнього часу героїв, де сьогодення подібне ріці, що впадає в океан минулого. Часом це хаотичні фрагменти образів, спогадів і пророцтв, що обтяжують свідомість Септімуса Сміта і штовхають його до самогубства, але часто це фрагменти, пов’язані з просвітленням, одкровенням, частина "світлого німба" життя, як тоді, коли Клариса згадує про поцілунок, що вона одержала від Салі Сетон, - у ту мить вона почувала себе "як полум’я, що блакитним ірисом постає над сірником; внутрішній зміст був майже ясний". ¹⁶ Для Клариси ця фрагментарність одночасно і знак хаосу, і знак якогось іншого порядку; буття в її свідомості дробиться, щоб відразу зібратися воєдино - це частина ритму, заданого світобудові споконвічно. А для самої Вірджинії Вулф така фрагментарність - частина методів побудови "тунелю в минуле", методу, що лежить в основі роману.

Щодо Салі Сетон, то вона колись була для Клариси втіленням непокори, протиріччя і абсолютного вільнодумства. А тепер місіс Делоуей дізнається, що Салі одружена і виховує дітей. Це змушує Кларису задуматись над тим, що трапилося в житті Салі Сетон, що вона пішла на компроміс сама з собою.

У Клариси Делоуей мало спільного з традиційною романтичною героїнею. Їй п’ятдесят два роки, вона тільки що перехворіла тяжким грипом, від якого дотепер не одужала. Її переслідує почуття емоційної спустошеності і відчуття, що життя убожіє. Але вона зразкова господиня, часточка соціальної верхівки Англії, дружина важливого політика, члена парламенту від консервативної партії, і в неї багато світських обов’язків, що їй не цікаві і тяжкі. Що ж, світське життя для того і існує, щоб додати зміст існуванню; і Клариса "у свою чергу намагається зігрівати і світити; вона влаштовувала прийом". ¹⁷ Весь роман - оповідь про її здатність "зігрівати і світити". Кларисі даний дар "інстинктивно осягати людей… Їй досить було уперше опинитися з кимось в одному просторі - і вона була готова наїжитися або замуркотати. Як кішка". ¹⁸ Цей дар робить її уразливою, їй часто хочеться від усіх сховатися, як і відбувається під час її прийому. Пітер Уолш, який тридцять років тому хотів з нею одружитися й знову з’явився в її будинку, знає цю її рису дуже давно: "Ідеальна господиня, кликав він її (вона ж ридала через це в спальні), у неї задатки ідеальної господині, сказав він". ¹⁹ Власне, одна з історій, що розгортаються в книзі, - історія відкриття (скоріше навіть - пригадування) Пітером Уолшем всеоб’єднучої цілісності Клариси, коли він блукав Лондоном. Під час прийому він почуває наснагу, екстаз і намагається зрозуміти, що тому причиною: