73236 (Образ Марії у романі Уласа Самчука "Марія"), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Образ Марії у романі Уласа Самчука "Марія"", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "73236"
Текст 2 страницы из документа "73236"
«Марія йде з долини і несе на коромислі повні два відра води. Засапується, стає, перекладає коромисло на друге плече, відсапується» [69; 70]. Марія знову показує свою працелюбність. «Не думає над тим, чи це комусь подобається» [70; 70] – жінка байдужа до думки суспільства, не звертає на неї уваги.
«Марія бігає, руки мліють від утоми, але лагідна усмішка не сходить з її уст» [71; 73] – Марія терпляча, любляча.
«Марія нічого з себе не уявляла, але Марія не могла натішитися. Вона в житті ще не дістала кращої спідниці – це ж купив він, той, який ще ніколи нічого не купував. Кинулася йому на шию» [72; 75]. Марія задоволена тим, що має. Для неї важливий не подарунок, а любов, щирість того, хто його зробив. Вона вдячна навіть за не найкращий дарунок близької людини.
«Марія думає…» [73; 76]. З часом Марія стала роздумливою, поміркованою людиною.
«Ах, Марія пережила всього. Було і хрестин, і мерлин. Не первина. Видно, під такою планетою родилася» [74; 100]. Автор показує величезний життєвий досвід Марії, а також власноруч підносить її до неба, пов’язуючи її життя, її долю з планетою.
«Їй всі рівні, всі добрі. Не робила різниці між дітьми, не заважала батькові давати їм накази, але й не боронила нічого дітям» [75; 103]. Такою була позиція Марії у вихованні дітей.
«Це нічого, що прийдеться дещо живота стягнути. Нічого. Десятина є завжди десятина. Вона готова з останнього пнутися, а все-таки десятинка буде» [76; 100]. Ця цитата засвідчує знову ж таки терплячість, силу у тому плані, що вона не боїться відмовити собі у деяких благах, також з цих рядків можна визначити важливість для Марії матеріальних цінностей (а вони для неї важливі), і ціну, яку вона готова за них заплатити (вона «…готова з останнього пнутися»).
« – Підріс, хай погуляє, – казала вона (Марія). – Прийде час і покине. Молодість є молодістю…» [77; 103]. Марія не забороняє дітям гуляти, поважає юнацький вік, бо вона ще, певно, пам’ятає й себе.
«Найулюбленішою дитиною обох Перепутьків була Надія» [78; 103]. Так як у цієї сім’ї були як і хлопці, так і дівчинка, а вона була найулюбленішою, то це означає, що вони любили більше дівчаток, як хлопців.
«Марія сиділа дома, приходили сусідки, і розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусідку Химку, з Химки переходили на господарські справи, далі про сватання та весілля розмова, і так до вечора» [79; 103]. Тому можна вважати, що в характері Марії присутнє пліткарство, адже вона обговорювала сусідку Химку. Жінка має багато вільного часу, якщо могла цілий день до вечора розмовляти з подругами. Марія безпосередньо брала участь у житті всього села, якщо обговорювала у товаристві різні важливі речі. Марія мала подруг, які приходили до неї. Жінка обізнана в цих питаннях, якщо могла їх обговорювати.
«Марія ходить до церкви, як і раніш, стане десь збоку і молиться за здоров’я свого сина» [80; 104]. Не зникає також і Маріїна любов до церкви, що була притаманна їй протягом усього життя.
«…розважала Марія…» [81; 104] – з часом Марія стала поміркованою, роздумливою.
«Здавалося, не образа, а її розстріляв Масим» [82; 116] – таке велике значення надає Марія іконі.
«Посварився з Марією і Корнієм, назвав її контрреволюцією і подався» [83; 117] – Марії притаманні контрреволюційні риси, її можна назвати консерватором, адже вона не прагнула нової влади, нових порядків.
«Марія уміє годувати веприків» [84; 74] – така характеристика показує Марію як чудову господиню.
«Марія зготовити потрапить, аби з чого…» [85; 69] – знову ж автор зображує Марію як господиню і непогану куховарку.
Іде час, Марія старіє: «Втоплена Марія, притягла з поля старечі ноги, сіла під залитою цвітом грушею і слухала згасаючу пісню сонця та вечірнього дзвону» [86; 132]. Марія романтична, вже похилого віку, і знову ж таки працьовита.
«Скільки, Маріє, вилилось нашого поту. Вилилось… Пригадай тільки, скільки поту вилилось… Страшно подумати» [87; 131]. Ця цитата показує, як багато напрацювалась Марія за все своє життя, скільки сил вклала вона в своє господарство для того, щоб воно процвітало.
«Марія зложила обидві поморщені старечі руки у пелені і спокійно, рівно дивиться перед собою в далечінь вечірнього смеркання» [88; 102]. Марія стала смиренною, вона втомилася від життя, заспокоїлася, втратила свою невтомність, невгамовність.
Марія гостра на язик:
-
Чому ж ти нічого не казала?..
-
А чому ж ти нічого не казав за корову?.. [89; 126].
«Мала і я багато горя, але, коли б Бог не дав гіршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися» [90; 138]. Марія терпляча, не нарікає на свою долю, смиренна. Хоча й багато труднощів мала у житті, не скаржиться, не плаче, не вважає свою долю трагічною, а життя – важким. Це свідчить про її життєрадісність, життєлюбність.
«Марія молилася і думала … Ніколи стільки не думала, як тепер» [91; 134]. Марія стала вдумливою, поміркованою.
«Очі бачили, але серце її (Марії) бачить ще більше» [92; 136]. Ця цитата показує багатий духовний світ Марії, її безпомилкову інтуїцію, якій вона довіряє більше, ніж очам.
«Корній і Марія, мов старі птахи, залишили своє давнє гніздо і вилетіли… Чулися відірваними від землі. Боялися ходити по чужій хаті. Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжній власник цього гнізда – і прожене, і посміється, і оганьбить їх…» [93; 138]. Це свідчить про те, що Корній і Марія боялися покидати свою оселю, їм було важко залишати свій дім, до якого вони звикли. Вони не хотіли брати чужого, боялися стати посміховиськом, бути вигнаними, зганьбленими.
Марію переслідує низка хвороб: «У мене ж спина болить» [94; 147], «Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце тримали її на ногах» [95; 150], «Марія не могла відповісти. Кашель западенний мучить» [96; 157].
«Лягала кожний день і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію… Пригадувала її маленьку Христусю і вставала знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати згинути живій дитині» [97; 158]. Марія вже нажилася, не мала жаги до життя. Проте мала велику любов до дочки, онуки, і вставала через силу завдяки величезним зусиллям волі. Так, Марія – вольова людина, що над усе цінує дитяче життя. Мабуть, тому, що вже втратила сімох дітей.
«Марія навіть не здивувалася, що він (Гнат) прийшов. Здавалося, так і треба» [98; 167]. У Марії завищені вимоги до оточуючих – вона не сумнівалася, що Гнат прийде. Вона навіть занадто впевнена у любові і вірності Гната. «Не проси у мене, Гнате, прощення – Бог простить, а я не маю чого прощати» [99; 108] – Марія легко прощає людям, що її оточують, не гнівається довго, не злопам’ятна.
Марія вже слаба: «Марія підійде і зупиняється. Відсапує, витирає мокрі очі» [100; 146].
«О, вона вже давно не може плакати» [101; 146]. Серце Марії вже зачерствіло, вона вже виплакала всі сльози.
«Віднесу вже сама. Якось таки дійду» [102; 146]. Це свідчить про її самостійність, впертість.
«І пішла. Пішла і йшла через сніги й хуртовину. Йшла багато верстов…» [103; 146]. Марія – витривала і вперта.
« – Пане! Голубчику! Товариш дорогий! Пустіть мені його. Прошу вас! Пустіть мені» [104; 147]. Марія готова терпіти приниження заради сина, готова сама принижуватись. «Замерзлий кусень хліба принесла назад» [105; 148]. Марія економна.
Настала нова влада, нові порядки. Померли всі Маріїні сини. Але вона не плаче. «Марія соромиться старечої сльози» [106; 145] – ця жінка хоче бути сильною, не показує слабкість, все ще горда.
Для України настали важкі часи – Голодомор. Марія хоче врятувати дочку і внучку від голодної смерті. Вже стара, ослабла, проте: «Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала в вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги…» [107; 158]. Це свідчить про її неймовірну терплячість і самовідданість, а також про велику любов до дочки, до якої, власне, і йшла Марія.
«Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко» [108; 167] – жінка не боїться смерті.
«Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко розкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно» [103; 170] – так виглядала Марія в останній день свого життя.
«Питали, скільки літ живе…
– Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки» [104; 160] – такий вік Марії з її слів.
«Не засліпли ще старі очі. Бачать, бодай би ліпше таки засліпли» [110; 146]. Марія вважає за краще не бачити всіх жахів Голодомору.
Гнат, повернувшись до Марії, так говорить про неї: « – Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє» [111; 167].
Ось як змінилась зовнішність Марії: «Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, згаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої, заяложеної хустки» [112; 167].
«Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока» [113; 163]. Під кінець життя Марія залишилася сама, але все одно не хоче вмирати: «Довго, довго виривалася з життя Марія…» [114; 170].
«Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті, з розчепіреними пальцями ноги… З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються в чорну пелену, без початку і кінця… Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар…» [115; 170]. Автор не хоче прощатися з героїнею, як може відтягує її смерть, чи, радше, звістку про її смерть, докладно описуючи деталі її останньої хвилини.
Марія померла.
Цікавою є зміна думки Гната про Марію під час її подружнього життя з Корнієм. Так, на початку Гнат бачить її так: «Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в’ється навколо дужого тіла ворога… Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка б’є її по лиці» [116; 72]. А в кінці життя жінки: « – цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю…» [117; 167].
Цими двома репліками вимірюється весь життєвий шлях Марії, все те, що вона досягла на землі: з рабині перетворилася на святу за допомогою праці. Вона досягла найвищого – материнства.
Мова Марії народна, насичена різноманітними прислів’ями, приказками: «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек» [113; 13], «Моє невлад, то я зі своїм назад» [114; 13], «Смійся, Матвіку, дам копійку» [115; 15], «Цур тобі, прудивусе, які в тебе руді вуса» [116; 12].
Автор наводить приклад пісень, які співає Марія: «Летить галка через балку» та «Ото тії чоботи, що зять дав».
Може заінтригувати читача той момент у романі, коли Марія після того, як Гнат спалив її будинок, захищала його, запевняла всіх, що це зробив не він, а під кінець життя після сповіді Гната говорить, що знала, про це з самого початку. Зі змісту книги важко зробити висновок, що змусило Марію змінити думку або ж просто захищати зловмисника. Можливо, причиною стала її провина перед Гнатом: адже вона принесла йому багато болі, горя і прикростей. А, можливо, вік, життєвий досвід переконали її у провині Гната.
Уважно читаючи текст роману, можна зауважити, що Марія помирає двічі. Перед останнім розділом, книгою про хліб, перед Голодомором, автор зазначає: «Дні Марії скінчилися» [117; 124]. Проте Марія жила. І останнім рядком стали слова: «Марії не стало…» [118; 170]. В першому випадку Марія помирає духовно, в другому – фізично. Останні дні жінка жила без душі – Голодомор не має ані моралі, ані духовності як і в книзі, так і в житті.
Причинами ж другої смерті стали, власне, старість і голод. Скінчилися дні Марії… Так, для Марії щасливе життя закінчилося, скінчилося все те, чого вона так прагнула: жити і працювати спокійно поруч зі своїм чоловіком, бачити дітей, онуків живими. Починалося нове життя, як автор зазначає: «початок кінця». Проте «сонце так само сходило і заходило». Життя Марії, хоча і понівечене, продовжувалося до фізичної смерті.
«Ти спиш, Маріє… Ну ти й чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені!» [120; 145], «Маріє, Маріє! Ну що? Чого плачеш?» [120; 145]. Ці цитати є словами автора, звернені безпосередньо до самої героїні твору, Марії.
Такі звернення наводять на думку, що, створивши цей образ, автор живе її життям, ця героїня йому рідна, він ніби персонально знайомий з нею. Марія ще молода, і автор трішечки засуджує, лякає її. В старості він співчуває, жаліє нещасну жінку після втрати дитини.
Марія – типова жінка того часу, така, як і усі: «…ані Корній, ні Марія, ні сотні тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…» [121; 124]. Цим реченням автор глобалізує образ Марії, мимоволі підносить її до символу усієї України…