73007 (Етап першого відродження української нації), страница 2

А в 1595 р. прихильники унії (за підтримки королівського уряду) направили своїх посланців — єпископа Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпатія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIII прийняли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей.

По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму.

По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сфе­рам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрільєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький куль­турно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував у 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкар­ня, яку протягом 1577—1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. У Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богосло­в'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного вірування, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл. Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти ти й духовного життя України⁶.

Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 р, Володимирі-Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Львові 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих, їх основним завданням було релігійне та моральне виховання молоді.

У Львівській братській школі, наприклад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматик й риторику, діалектику і музику. Програма передбачала вивченим старослов'янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень. Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. При організації Київської школи І Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов'язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін. У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському, Городку та інших містах.

Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополії том Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називати ся Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професори ми високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західноєвропейські університети. Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського ми роду, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є руко­писне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважаєть­ся "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні. Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читан­ня. Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних буки значення їх вагоме. Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері⁷.

1. Відображення процесів відродження української нації у літературно-наукових виданнях

2.1. Істоки відображення самобутності українського народу у трудах національних письменників

Національному власне визначенню української особистості сприяє розвиток історичного відображення самобутнього шляху українців у історії людства. Перши ознаки цього процесу ми знаходимо у історичних хроніках.

У Києво-Печерському монастирі в 1037—1039 рр. було зроблено перший звід історичних хронік. На­чальний літопис, укладено в 1093—1095 рр.; у ньому активно прово­диться ідея єдності Русі, а в 1113 р. чернець Нестор уклав четверту редакцію — "Повість минулих літ". Він зробив спробу пов'язати істо­рію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походженнядержави. "Повість..." редагувалася і доповнювалася багато разів. Один із кращих варіантів знаходимо у списках Лаврентїївському (1376) та Іпатіївському (початок XV ст.). Заслуговує на увагу Київський літо­пис, доведений до 1200 р⁸.

Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств у них також уводиться система літописання. Найважливіший з літописів цієї доби є Галицьке-Волинський 1202—1292 рр. Українські літописи засвідчують глибоке розуміння істо­ричного процесу, їхню національну свідомість, що було унікальним явищем у тогочасній Європі.

Літописання продовжувалось і в період, коли Україна входила до Великого князівства Литовського. Варто відзначити Супрасльський список 1520 р., куди було включено Київський літопис, літопис Авраама 1495 р., Баркулабовський кінця XVI — початку XVII ст., літо­пис Биховця кінця XVI ст. Вони дають цілісне уявлення про події, які відбувалися в Україні у XVI—XVII ст.

У Київської академії XVI—XVII ст. працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іонникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії м! надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запро-аи для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо у Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький — один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону, словника малозрозумілих слов у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі⁹.

Вихованець Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) в 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської академії. Стефан Яворський родом з Галичини, був протектором московської слов'яно-греко-латинської академії, 1700 р. — митрополитом.

Професор риторики та піїтики Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці та Рязані, Суздалі та в інших містах. Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади у Москві.

З XVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський, доведений до 1597 р., Межигірський 1393—1649 рр., Хмільницький 1636—1650 рр., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходи­мо багатий матеріал з історії українського народу.

Починаючи з другої половини XVII ст. популярними стають хро­ніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. "Хроніка з літописців стародавніх" визначного культурного діяча XVII ст. Феодосія Сафоновича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від най­давніших часів до 1673 р. та "Синопсис" Інокентія Гізеля, що видавав­ся з 1674 р. до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов'язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.

Окреме місце займають козацькі літописи: "Самовидця", Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історія Русів" та ін. Вони доносять до нас інформацію про буремні роки козаччини. Протягом XVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетично пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною.

Це, зокрема, "Краткое описание Малороссии" (1730), "Описание о Малой России" Г. Покаса (1751), "Краткое описание о козацком малороссийском народе" П. Симоновського (1765), "Летописное повествование о Малой России й ее народе и казанах вообще" О. Рігельмана (1786), "Записки о Малороссии" Я. Маркевича (1798). У своїх творах найбільш свідомі представники свого народу намагалися розбудити національну гідність українців, стверджуючи, що пригноблення їх у давні часи — явище тимчасове¹⁰.

2.2. Документальні та наукові втілення національні ідеї першого етапу українського відродження

Ідеї, народжені європейською культурою Просвітительства, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони тили нове українське культурне і національне відродження.

Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймало ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей має інтелігенція.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.

Вивчення минулого посилювалося ще й тим, ціні спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищів М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури¹¹.

Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому, як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історію українського народу.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими ми були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725-1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776—1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій містяться короткий огляд географії та історії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення що він був автором «Історії Русів».

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркович (1804-1860), котрий у 1842—1843 рр. видав п'ятитомну “Історію Ма­лоросії”¹².

Упродовж XIX—XX ст. формується українська історична школа, яку напочаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 р. "Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче" у 4-х томах) і М. Марке­вич, який написав глибоко патріотичний твір — "Историю Малороссии" у 5-ти томах (1842—1843).

Значний внесок у вивчення історії .культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 р. видав "Описа­нние свадебних простонародних обрядов в Малой России й Слободской украинской губернии", а 1819 р. у Харкові вийшов його "Опит собрания старинних малороссийских песней", що став першою суто науконою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.