72883 (Відображення філософських поглядів письменника у трилогії "Володар кілець"), страница 4

Розділ V. „Володар кілець” і світові війни ХХ століття

У відомій лекції „Про чарівні казки”, що була прочитана Толкіном 8 березня 1939 року у шотландському університеті Сент-Ендрю, він виклав свої погляди на казкову фантастику, які стали методологічною основою всіх його „вигаданих історій”: „Коли фантастичний світ узгоджується зі світом реальним, - звичайно, з урахуванням всіх відмінностей та варіацій, - то оповідач чи міфотворець виступає не стільки творцем, скільки першовідкривачем. Він не вигадує – він скоріше відкриває неіснуючий світ, який у той самий час схожий та несхожий на наш”. Очевидно, ця схожість і змусила багатьох трактувати історію, які розповів Толкін, про зіткнення сил добра та світла, втілених у шляхетних образах людей та ельфів, гномів та хобітів, із силами зла та темряви – Чорним Володарем царства Мордою та підпорядкованими йому нечистими силами – як завуальовану притчу про другу світову війну. Тим більше, що за свідченням самого автора на початок війни була написана лише перша половина „Хранителів”, а глави про подорож хобіта Фродо до Мордору, які склали другу половину другого роману трилогії, він писав у 1944 році і одразу ж надсилав сину, який тоді служив у Королівських військово-повітряних силах.

Проте Толкін не збирався будувати параболи до сучасності, що окрім його власних заяв доводять кілька аргументів. Один із них часто наводили закордонні інтерпретатори епопеї: до жанру алегорії ніяк не „вписується” авантюрна основа сюжету – місія Фродо, який має потрапити до Мордору і там кинути Перстень Всевладдя, джерело сили Чорного Володаря, до Вогненної Гори, тим самим знищити його магічну міць. Занадто широкою для алегорії є й історично-філософська концепція Толкіна, що розкрита в епопеї: історичні епохи неминуче змінюють одна одну, а зло якщо і зазнає поразки, то все одно привносить у світ невідворотні зміни, тому що разом із потворністю та лихом зі світу зникає і щось неповторно прекрасне. І нарешті, жодна алегорія не потребує такої кількості реалістичних спостережень, подробиць, частковостей, такого дійсно британського замилування побутом та предметом неіснуючої матеріальної культури.

Сам Толкін відповідав численним критикам, що він взагалі не бачить підтексту у цій книзі: „Книга не є ані алегоричною, ані злободенною. Протягом свого розвитку казка пускала коріння у минуле і давала несподівані гілки, проте головний її зміст базувався на невідворотному виборі Персня як зв’язку між нею та „Хобітом”. Ключова глава – „Тінь минулого” – є однією з найперших написаних глав. Вона була створена задовго до того, як 1939 рік сповістив загрозу загального знищення. Джерела цієї казки закладені глибоко у свідомості і мають мало спільного із війною, яка розпочалася у 1939 році, та з її наслідками.

Реальна війна не збігається із легендарною ані за ходом, ані за наслідками. Якби війна викликала чи спрямовувала розвиток легенди, тоді б Перстень був використаний проти Саурона: він був би не знищений, а поневолений, а Барад-Дур було б не зруйновано, а окуповано. Більш того, Саруман, який не спромігся оволодіти Перснем, знайшов би в Мордорі відомості про нього, зробив би Великий Перстень своїм і став би володарем Середземелля. У цій боротьбі обидві сторони зненавиділи б хобітів; хобіти недовго прожили б навіть як раби.

Інші зміни могли б бути внесені з точки зору тих, хто полюбляє алегоричні або злободенні відповідності. Проте я дуже не люблю алегорії в усіх виявах... Я надаю перевагу історії, дійсній або уявній, з її пристосуванням до думок та досвіду читачів. Мені здається, що багато хто плутає пристосування з алегоричністю: проте перша залишає читачів вільними, а друга проголошує панування автора. Автор, звичайно, не може залишатися повністю абстрагованим від свого досвіду, але шляхи, якими зародок оповіді використовує ґрунт досвіду, дуже складні, і спроби розгадати цей процес у кращому випадку стають загадками. Які досить привабливо „розгадувати”, коли життя автора чи авторів критики частково скорочують в часі, щоб спільні для них обох події або напрямки думки стали ключовими елементами аналізу. Твір дійсно зазнав значного впливу війни: проте роки проходять, і часто забувають, що ті, хто пережив війну 1914 року, зазнав не меншого потрясіння, ніж ті, хто зустрів війну 1939 року. До 1918 року всі мої близькі друзі, за винятком одного, були мертвими” [1,8-9].

І все ж таки, здається, досвід реальної історичної схватки з фашизмом опосередкованим шляхом відбився на епопеї – якщо не в задумці, то у відтворенні. Цим досвідом, на думку В.Скороденка, продиктовано пронизливо-напружене відчуття того, що долі племен і народів і самого Середземелля, тобто цілого світу, висить майже на волосині. Тією ж причиною дослідник пояснює і посилення у книзі героїчного начала в трилогії, причому не лише у зв’язку з місією Фродо, що походить з літературної традиції лицарського роману (мотив випробувань-подвігу героя), але й за всіма сюжетними лініями, особливо ближче до розв’язки [19,238].

Відомий англійський дослідник творчості Толкіна Т.Шиппі зараховує митця до покоління післявоєнних письменників, разом із Д.Оруелом, У.Голдінгом, Т.Вайтом, К.Льюісом. Попри очевидні відмінності художньої манери наведених авторів дослідник бачить одну спільну рису їх творів: всі вони не реалістичні (належать до різних жанрів – фантастика, фентезі, баня, притча, антиутопія) та несуть на собі безумовний відбиток війни, всі вони є творами післявоєнними і не просто у подієвому чи хронологічному аспекті. Всі ці автори звернулися по суті до однієї теми – природи зла – хоча кожний з письменників трактував її абсолютно по-своєму, не визнаючи іншої думки [21,144]. Вони всі молодими брали участь у першій світовій війні, а другу світову зустріли вже людьми зі значним життєвим досвідом. Тому тема природи зла була підказана їм власним досвідом. Звернення до фантастики чи фентезі зумовлене тим, що вони відчували: людське зло не може бути достовірно зображене засобами лише реалістичної прози.

У Толкіна безумовно є своя теорія зла, і його інтерес до цього є не менш глибоким, аніж в інших письменників. Його теорія є досить сучасною, оскільки в її основі лежить думка, що зло є дурною схильністю. У той же час Толкін намагається примирити два давніх, і, на перший погляд протилежних розуміння зла: християнське (зло є відсутністю добра, спокусою чи оманою) та північно-героїчне (зло – зовнішня сила, проти якої слід виступати зі зброєю в руках). Переплетення цих поглядів і породжує чистий, ні на що не схожий світ Середземелля.

Сучасні Толкіну критики звинувачували його в безжалісності, а він писав одному зі своїх друзів: „Немає нічого більш безглуздого, аніж рахувати, скільки разів зустрічається слово „пощада” у книзі, просякнутій Милосердям від початку до кінця, де головний герой врешті-решт залишає всю зброю, окрім власної волі”. Т.Шиппі наполягає на тому, що причина цього ховається в особистому досвіді Толкіна. Критиків середини п’ятдесятих років часто обурювало те, що прибічники добра в книзі йдуть насильницьким шляхом. Давній героїчній літературі, якою займався Толкін така критика була звичною. Адже у Беовульфа не було жодної можливості домовитися з Кренделем. Проте досвід двадцятого століття говорив: „Насилля породжує насилля”, і тому (повертаючись до досвіду Британії) перемога в першій світовій війні породила лише бажання помсти, яке виявило себе у другій світовій війні. Більш того, весь досвід Британії часів першої світової війни переконував у неможливості ділити людей на правих та винуватих, що б ні стверджувала офіційна пропаганда. Усвідомлення цього досвіду і вилилося у ствердження : „Будь-яке насилля є злом” і „Мета не виправдовує засобів”. Літератори та журналісти висловлювали схожі думки: „Здається правильним не вставати ні на чий бік”. Добро та зло розмежовувалися та розглядалися лише відносно насилля.

Цю думку не поділяли згадані післявоєнні письменники. Вони прекрасно усвідомлювали, яким чином добрі наміри можуть обернутися на зло. Проте вона категорично не згодні з думкою критиків, що можливість падіння вибачає бездіяльність. Коріння цієї незгоди ховаються у власному досвіді. Ці письменники брали участь у битвах, втрачали на війні друзів. Натомість більшість критиків – представники найменш зачепленого війнами стану англійського суспільства. А в те, що зло зникне, якщо його не помічати, особливо легко вірять люди, які ніколи не залишали своїх зручних кабінетів. Питання про законність насилля було с особливо актуальним і важливим для часів Толкіна, проте не втратило воно важливості і в наш час, коли під гаслом „демократизації” чи „звільнення” цілих країн відбуваються військові втручання та знищення людей за допомогою найпотужніших засобів.

Проти „Володаря кілець” та започаткованого ним жанру фентезі виступали й ті критики, які вважали його моральним протезом реальності, спокусою втекти до вигаданого світу від страхіть війни чи інших загроз сучасності [11,174]. Але чи не є цей „протез” насправді найміцнішою опорою для сучасної людини, яка розгубила свої переконання та втратила віру, адже створений Толкіном світ не є ані ідеальним, ані мирним, а вимагає від своїх мешканців мужності та відповідальності. Бо ця філософська казка, як іноді називають її критики, звучить не заспокійливо, а застережливо, закликаючи людину вже двадцять першого століття то обачності та виваженості кожного кроку, кожного рішення, вчить пам’ятати уроки свого минулого.

Отже, беручи до уваги твердження автора про відсутність безпосереднього зв’язку між змістом „Володаря кілець” та другою світовою війною, ми все ж таки можемо стверджувати, що „світ Толкіна, відсунутий у далеке минуле, якнайтісніше пов’язаний з моральними проблемами двадцятого століття, якщо не шляхом алегорії, рішучим противником якої був письменник, то шляхом створення свідомих чи мимовільних алюзій” [5, 43]. Також критики вбачають у наполегливому звертанні до минулого вияв негативного ставлення до сучасності, де технічний прогрес порушив природну рівновагу, а також ностальгії за втраченою цілісністю світу, постановка ж гострою філософсько-етичної проблематики зумовлена жорстокими уроками світових воєн.

Розділ VІ. Компонент католицизму в авторському світогляді

Для Толкіна - переконаного католика – глибокий релігійний підтекст його творчості був природним та безперечним. „Єдиний докір на адресу „Володаря кілець”, який дійсно обурює мене, - писав він своїм американським видавцям, - це твердження, нібито „там немає релігії”... Там монотеїстичний світ „природної теології”. Такий незвичний факт, що там немає церков, храмів, релігійних ритуалів і церемоній, - лише особливість конкретних історичних умов, описаних у книзі”. А в листі до Р.Мюррея він пояснював: „Звичайно, „Володар кілець” – праця глибоко релігійна і католицька: це не зовсім очевидно на перший погляд, проте відчутно при повторному прочитанні. Ось чому я не залишив в уявному світі практично нічого, що могло б хоч якось співвідноситися з „релігією”, тобто з культом та релігійною практикою: оскільки релігійний компонент входить безпосередньо до тканини самої оповіді, її символіки”

Католицтво виявляється у творі на трьох основних рівнях. Перший рівень – це догматичні особливості католицизму. Що ж змушувало Толкіна так триматися за католицизм, що в ньому було важливим для його особистості та творчості? З’ясувати це досить важко. Відомими є листи Толкіна, де він часто захищає католицтво - але від протестантизму й агностицизму, піднімаючи на щит важливість Причастя, культ Божої Матері і т.п.: "Потрібна фантастична воля до невіри, щоб думати, ніби Ісуса насправді ніколи не існувало, тим більше - підозрювати, що Він ніколи говорив того, що за Ним записано, тобто, слів, яких ніхто тоді і вигадати був би Тому ми повинні або повірити в Нього й у те, що Він говорив, і прийняти на себе всі наслідки цієї віри, або ж відкинути Його і Його слова - і прийняти на себе всі наслідки такого кроку. Мені важко повірити, щоб людина, коли-небудь,, нехай навіть один-єдиний разом, що побувала в Причасті з намірами щонайменше правильними, міг би потім знову відкинути Христа, не зробивши при цьому тяжкого гріху (хоча тільки Він один знає усе душі в їхнє винятковості, і Йому одному відкриті причини людських учинків). Єдині відомі мені ліки від спаду або ослаблення віри – Причастя. Особисто я переконаний у правоті домагань Петра на першість. Та й якщо оглянутися по сторонах, мало залишиться сумнівів у тому, яка з церков (якщо християнство істинно) - щира, яка з них подає із себе Храм Духа, вмираючий - і що живе, що зазнає псування - але святий, що самореформується - і повстає з глибини падіння”.