71194 (Українські міста в контексті європейської культури), страница 6

Найяскравіша згадка про Острозьку академію викладена у передмові до Острозького букваря 1578 року. Розповідається про те, що засновник академії і друкарні Василь-Костянтин Острозький зібрав у місті свого діда знавців грецької, латинської і руської мов. Принцип тримовності згодом успадкували Львівська братська школа та Києво-Могилянська академія. [21, 22-24]

У тисячолітній історії української культури Острог відігравав роль інтелектуального центру на зламі XVI—XVII століть, а академія, що діяла тут протягом 1576—1636 років, була провідною науковою установою України. Її друкарня прославилася першим у світі виданням Біблії церковнослов’янською мовою (1581). Ренесансна культура Острога та його околиць, іконопис і хорове мистецтво належать до кращих зразків того часу.

Засновник академії та її фундатор Василь-Костянтин Костянтинович Острозький був одним із найбагатших магнатів держави, меценатом. Як зазначає С.Кардашевич, князь утричі перевершував за багатством самого короля Речі Посполитої. Йому належала третина всієї Волині, маєтності у Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському та Черкаському староствах. У володіннях князя перебувало понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, замки у Дубні, Турові, Тарнові, двори-палати у Варшаві та Вільно. Відомий Острозький в історії і як талановитий полководець. [18, 53-55]

В історії академії можна виразно окреслити три періоди. Перший із них — час становлення (1576—1586). Він характеризується різким інтелектуальним спалахом. Уже в перші роки свого існування академія стає унікальним культурно-освітнім центром зі створеним у ній видавництвом. До праці у закладі залучалися діячі різних конфесій — Герасим Смотрицький, Іван Федоров, греки Імануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл, Симон Пекалід, протестанти білорус Андрій Римша та українець Мотовило.

Наступний період діяльності академії (1587—1620) характеризується найвищим її розквітом. До Острога прибували видатні особистості — українці і чужоземці з багатим європейським науковим та педагогічним досвідом. Українець Купріян навчався в Падуї та Венеції, Ісакій Борискович — в Александрії. З вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин і Кирило Лукаріс. Взаємовигідні культурні зв’язки з монастирями Афона були налагоджені ще в 70-х роках XVI століття. Туди мандрували Іван Вишенський, Ісакій Борискович. Водночас афонські ченці приходили до Острога по місцеві видання, постачаючи друкарні потрібні рукописи. [21, 31-34]

З академією активно співпрацювали польські діячі. Одним із них був Ян Лятош — астроном, математик, доктор медицини, випускник Падуанського та Краківського університетів. Славу Острогу принесли і українці-самоуки, визнаний православний публіцист Герасим Смотрицький — перший ректор однойменної академії, полеміст Іван Вишенський, літератор Дем’ян Наливайко, його брат, керівник народного повстання в Україні Северин Наливайко. У бурхливій діяльності академії визначальну роль відігравала і сама атмосфера, що панувала в Острозі на межі двох століть: тут співіснували різні національно-культурні традиції. У місті з населенням п’ять тисяч чоловік із допомогою італійських архітекторів у стилі Ренесансу було збудовано замок, три дерев’яних палаци, ратушу, міські вежі. Діяли костел, дві синагоги зі знаною єшібою — духовною і загальноосвітньою школою, татарська мечеть, кальвіністський та протестантський храми. У місті жили, крім українців, поляки, німці, шотландці, угорці, греки, татари, євреї. [32, 184– 186]

Зібрані матеріали, що визначають особливості мистецького середовища Острога епохи академії, дають підстави повернути «українським Афінам» ще один незаслужено забутий і вагомий аспект історії міста. Як і Афіни, Острог також характеризується активним мистецьким життям. Серед вихованців академії — чимало культурно-освітніх і церковних діячів. Один із них — Йов Княжицький — заснував Манявський скит, де в особливій шані був церковний спів, зокрема болгарський. Скит на два століття став головним осередком культивування цього яскравого музично-стильового явища в Україні. Добрим знавцем церковного хору вважався і майбутній київський митрополит Йов Борецький, що теж навчався в Острозі. [23, 19-21]

Велику любов і шану до церковного співу та музики виявляв патрон академії князь Острозький. Польський хроніст Рафал Янчинський у середині ХVII століття писав: «У народі він (князь Острозький) мав авторитет і популярність, особливо через свою набожність… умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори…» [21, 36]

Співпраця видатних людей академії поступово наводила їх на думку про необхідність пошуків альтернативного щодо Заходу і православного Сходу культурного розвитку, такого шляху, який би синтезував здобутки візантійсько-руської духовності з трансформованими на вітчизняних теренах елементами духовного життя інших культур. Острозькі книжники вперше в історії української думки обережно підійшли до здійснення такого синтезу, поєднуючи його з українською та грекофільською орієнтаціями.

Завдяки сприянню князя Острозького місто стало найбільшим на Волині і одним із найвпливовіших в Україні. Важливим у житті міста став 1585 рік, коли на прохання князя Острозького король Стефан Баторій надав місту привілей на магдебурзьке право. Король дозволяв «…ратуш будовати, крами, вагу, постригальню, лазню посполитую меть… корчми вольниє держати, ремесла цеховиє…»

Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576—1636 рр.) її випускниками стали, за найскромнішими підрахунками, понад 500 осіб. Серед них — відомі вчителі, літератори, друкарі, проповідники. Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися, можна стверджувати, що більшість відомих українських і білоруських діячів кінця XVI початку XVII століть були пов’язані з Острогом.

Занепад академії, а згодом і її ліквідація, виявилися результатом діяльності єзуїтів. Вони прагнули до посилення своєї ролі у цьому регіоні, а це ставало неможливим без ліквідації видавничого літературно-наукового гуртка й усього культурно-ідеологічного осередку. Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син — Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів. [21, 58-63]

Національно-православне спрямування Острозької академії не викликало захоплення в ортодоксальних католицьких колах. Маючи на увазі саме цей навчальний заклад, польський письменник, єзуїт Петро Скарга писав: «…і не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія й інші визволені науки іншими мовами вивчились і порузумівались. З слов’янської мови жоден не може бути вченим». [32, 186]

Острогу недавно виповнилося 900 років. Воно й сьогодні відоме далеко за межами України своїм історичним, політично-культурним та духовним впливом на суспільний розвиток України впродовж XIV—XVIII століть. Починаючи з двадцятих років XVII століття, уряди іноземних держав, до складу яких входив Острог, робили все для того, щоб перетворити один із найбільших культурних центрів у провінційне містечко. Незважаючи на те, що їм значною мірою це вдалось, Острог зберіг своє національно-культурне значення. Сюди, як в «український Єрусалим», приїжджали видатні українці: І. Мазепа, Т. Шевченко, М. Костомаров, П, Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський. В роки незалежної України світло науки, просвітництва і культури, яке запалила Острозька академія 420 років тому, засвітилася вдруге: 12 квітня 1994 року Президент України Леонід Кравчук видав указ про утворення Острозького колегіуму, який через два роки отримав статус академії. Історична доля навіки поєднала Острозьку академію та Києво-Могилянську академію, адже у XVI столітті перша стояла біля джерел створення другої. Нині реставруються храми і пам’ятки історії, вчені працюють над пошуками і обробкою новознайдених матеріалів. Іван Мицько видав грунтовну монографію з соціально-економічної історії міста XVI—XVIII ст., в якій досліджується діяльність Острозької академії і розкривається взаємозв’язок культурного життя з ідеологічною боротьбою в Україні її періоду; вийшли також вагомі праці львівських вчених-істориків. Є надія, що дослідження цього питання української історії триватиме. Адже у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні. З ідеї демократизації Церкви поступово викристалізувались ранньобуржуазні політичні принципи; свобода совісті стала поштовхом до утвердження принципу інтелектуальної і моральної автономії особистості з ознаками вродженої рівності, свободовиявлення волі, свободи боротьби за свої права і переконання.

Місто Острог є державним історико-культурним заповідником. В місті діє історико-краєзнавчий музей, музей "Книги та друкарства", музей нумізматики. Тут збереглися пам’ятки культури та архітектури XIV-XIX ст.

Висновки

Головним "брендом" кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання. Брендом кожної країни - тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, - є національна культура.

Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії - Сібеліус, брендом Швеції - Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі "культурні паспорти", байдуже, більші чи менші, має кожна "доросла" країна. [29, 5-6]

Коли Україна 1991 року з'явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, "розпізнавчих знаків" за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна - як у Маяковського: "что это за географические новости?". Пересічні європейці і не знали про існування такої країни, як Україна, адже до цього був один і неподільний СРСР. Тільки дослідники, країнознавці, представники наукових кіл та української діаспори могли назвати культурні візитівки України та її визначних міст — Києва, Чернігова, Острога та Луцька. Так, в України дуже багата культурна історія та традиція і Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною "матрицею" країна, безумовно, є частиною європейського культурного материка. [10, 3]

Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин - "неспеціаліст" - дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.

Дуже важко кудись "інтегруватись", якщо ми самі в собі не є культурно "інтегрованими". Дуже важко "інтегруватися" чомусь, що позбавлене історичної пам'яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.

Образ України в Європі все-таки має визначатися відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, яку відобразили своїми пам’ятками Київ, Острог, Луцька, Чернігів та інші міста і що ця країна все ж таки спроможна цю культуру експортувати. Потрібно налагоджувати туристичний бізнес, щоб усі охочі жителі Європи, приїжджали помилуватися Києво-Печерською Лаврою, Антонівськими печерами, відвідали музей книги в Острозі, Святотроїцький кафедральний собор або будинок Лесі Українки у Луцьку. Наші, українські культурні пам’ятки величчю своєю не уступають пам’яткам, Відня, Софії, Парижу, а навіть перевершують їх, за датами заснування та історичним значенням.

Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки - до тих часів, про які саркастично писав Тичина: "Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура". [10, 4] Культура в нас є і дуже багата, але державі потрібно докласти ще чимало зусиль для того щоб культурні центри Чернігів, Київ, Луцьк та Острог стали ще й туристичними, які б поширювали знання європейців про славетну культуру України. Для прикладу, минулого року архітектурно-історичний заповідник "Чернігів Стародавній" відвідало понад 200 тисяч туристів - не тільки з України, а й із Франції. США, Великобританії, Росії та інших країн світу. І все ж сказати, що Чернігів став визначним туристичним центром, на жаль, не можна. Хоча 1000 років тому на шляху "із варяг у греки" Чернігів був справді значним і культурним і торговим, і політичним осередком. До речі, ті ж войовничі варяги несли службу у князівській дружині, а майстровиті греки будували церкви. Та й вся Київська Русь тоді була невід'ємною, високорозвинутою частиною Європи. На жаль, у своєму історичному розвитку ми так і залишилися на півдорозі. не наблизившись ні до варягів, ні до греків. І зараз, через 1000 років, ми ще тільки прагнемо достукатися до Європи, ще тільки плануємо "включити міста Чернігів, Острог та Луцьк у міжнародні туристичні маршрути".

Список використаної літератури

1. Андрухов П.З. 600 імен в історії Волині // Сокаль, 1992. – с. 6;

2. Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV — XVIII вв. — Львів, 1904. — Ч.2;

3. Вербич В. Луцьк – столиця Європи? // Сім’я і дім. Нар. трибуна. – 2003. – 24 квіт.;

4. Водзинський Є.Є., Ієвлєва В.П. Київ туристичний. Перспективи розвитку. //Туристично-краєзнавчі дослідження – Київ, 1998. – Вип. 1, ч. І. – С. 352-358;

5. Гозенпуд А. Україна в західноєвропейській художній літературі // Радянська Україна. — 1941. — № 1;

6. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.) // ЗНТШ. — 1991. — Т. 222;

7. Денисюк В. Луцьку – 910 років: Іст.-краєзн. нарис. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – 64 с.;

8. Дзюба О. Києво-Могилянська академія очима німецького пастора // Київська старовина. — 1994. — № 2;

9. Дублянський А. Луцьк: Іст. нарис. – Луцьк: Ініціал, 1996. – 32 с.;

10. Забужко О. "Вони питають, чи єсть у нас культура..." // Кримська Світлиця// №14// 06.04.2007;

11. Європейський вибір Луцька // Мер. – 2003. – № 5. – С. 2–7;

12. Кривицький А.Ф. Луцьк у плині віків // Минуле і сучасне Волині: Літописні міста і середньовічна культура: Матеріали VІІІ Волин. обл. іст.-краєзн. конф. – Луцьк, 1998. – С. 3-4;

13. Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. – К. : АртЕк, 2003 р. – 136 с.;

14. Луцький замок // Шкiльна бiблiотека.- 2007.- №2.- С.79- 80;

15. Михайлюк О.Г. Історія Луцька / О.Г.Михайлюк, І.В.Кічий. – Львів: Світ, 1991. – 190 с.;

16. Матеріали VІІ– ІХ науково-краєзнавчих конференцій «Остріг на порозі 900-річчя» 1996– 1998 роки». – Остріг. – 2000;

17. Наливайко Д.С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст. — Київ, 1998;

18. Новосілецький А. Острог на Волині: Науково-популярний нарис з найдавніших часів до початку 20 століття. – Острог: Острозька Академія, 1999. – 160 с.;

19. Одвічні джерела: Острогу – 900: Бібліогр. покажч./ Рівнен. держ. обл. б-ка; П.І. Демчук, М.П. Манько, Н.П. Тимощук; Наук. конс. М.П. Ковальський, І.В. Мілясевич. – Рівне: Волинські обереги, 2000. – 192с.;

20. Орлов М.А. Крупные туристские центры. – М.: Стройиздат, 1986. – 158 с.;

21. Острозька Академія 16 – 17 ст.: Енциклопедичне видання.- Острог: Острозька Академія, 1997. – 201с.: іл.;

22. Пиріг П.В. Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст. - К.: Стилос, 1998. - 183с.;

23. Равчук Г.Р., Ткач І. О. Острог: Краєзнавчий нарис. – Л.: Каменяр, 1987. – 47с.;

24. Ричков П.А., Луц. В.Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких. – К.: Техніка, 2002. – 168с.;

25. Руденок В.Я. Два чернігівських монастиря мазепинської доби. – "Могилянські читання. 1999 р.", К., 2000 р., С. 120 – 123;

26. Семенюк В. З’їзд монархів Європи у Луцьку // Про бізнес. – 1999. – № 2. – С. 20-21;

27. Студьонова Л.В. Чернігівські князі, полковники, губернатори. – Чн. : Деснянська правда, 1998 р. – 148 с.;

28. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича — К.: Либідь, 1993. — 592 с.;

29. Універсальні виміри української культури. – Одеса : Друк, 2000 р. – 216 с.;

30. Чернігівський Троїцько-Іллінський монастир : історія та сучасність. – Чн.: Просвіта, 1999 р. – 56 с.;

31. Чернигову 1300 лет : сборник документов и материалов. – К. : Наукова думка, 1990 г. – 366 с.;

32. Шпизель Р. Менахем Мендл Бибер. Острозькі просвітники ХVІ– ХХ ст. – Острог, 2000. – с. 184– 186.

15