71193 (Український театр другої половини ХІХ століття), страница 5
Описание файла
Документ из архива "Український театр другої половини ХІХ століття", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "культура и искусство" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "культура и искусство" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "71193"
Текст 5 страницы из документа "71193"
У 1898 році до Кишинева приїздить трупа М. Кропивницького, яка з великим успіхом виступає тут протягом усього листопада. Свій театральний сезон трупа почала “Наталкою Полтавкою”. За повідомленням газети “Бессарабец”, “зал був переповнений публікою, яка нагороджувала артистів великими і бурхливими оплесками після кожної дії”. Та за першою блискучою виставою пішли постановки малохудожніх творів – “Нещасне кохання” Л. Манька і “Жидівка – вихрестка” І. Тогобічного, що дещо охолодило захоплення преси і публіки.
Проте наступні постановки не обманули чекань публіки. “Давно, - читаємо в газеті “Друг” від 12 листопада, - зал (Шляхетного) зібрання не переповнювала така маса публіки, як на виставі малоруських артистів під керівництвом М. Л. Кропивницького минулого тижня: не тільки, всі місця були розпродані, не тільки кожен вільний куток був засіяний приставними стільцями, а й багатьом прийшлось повертатись, не діставши квитків”.
В умовах, коли українське слово зазнавало жорстоких утисків з боку російського царизму, коли впливові шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявляли про те, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікаве, але, звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.
Тріумф артистів української трупи, безумовно, не був випадковим. Він став можливим завдяки блискучій грі учасників трупи і перепустку, до якої входили в основному твори , які відображали життя народу. Секрети успіху українського театру “корифеїв”, як справедливо писала в 1892році львівська “Зоря”, полягав у тій виключній любові та щирості, з якими українські артисти і артистки віддаються своїй справі, в їх палкому бажанні показати інтелігентній Росії українське село таким, яким воно є, з його стражданнями і радощами, з усіма звичаями як в минулому, так і в сучасному суспільному житті. Саме так сприймав і молдавський демократичний глядач виступи на кишинівській сцені засновників українського критичного реалізму.
Підводячи підсумки численним гастролям засновників українського театру класичного реалізму на молдавській сцені, можна впевнено сказати, що вони заклали основу міцних і багаторічних культурних зв’язків братніх народів – сусідів. Саме гастролі однієї із найбільш славетних труп, трупи М. Старицького, яки почалися 15 листопада 1884 року в столиці Бессарабської губернії, відкрили українському театральному мистецтву шлях до сердець молдавських глядачів.
Демократична спрямованість і високі художні якості п’єс, що входили до репертуару “корифеїв”, виключна майстерність виконавців завоювали молдавську публіку, для якої навіть мовний бар’єр не став перешкодою в прагненні до справжнього мистецтва. Духовна близькість двох братніх народів, породжена спільністю їхніх історичних доль, дозволяло молдавському глядачеві побачити в українських п’єсах відображення власної долі – долі задавленої непомірним гнітом безправної національної меншості царської Росії, і почерпнути із щедрих джерел українського оптимізму, віру в щасливе майбутнє, в тріумф справедливості.
Висновки
Театр – рід мистецтва, який відображає дійсність у художніх сценічних образах. І це дійсно так. Саме такий театр був поширений на території України. Він мав велике значення для українського відродження, адже був єдиним джерелом цього культурного життя нації.
Дослідивши і вивчивши історію розвитку професіонального театру України в другій половині ХІХ ст. я з’ясувала, що:
аматорські гуртки підготували групи для розвитку професіонального театру України;
з’ясувала, що український театр зазнав жорстких утисків з боку російського уряду; що українське професійне театральне мистецтво розвивались у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару;
охарактеризувала діяльність перших професійних театрів, визначила склад різних труп, які гастролювали по Україні та за її межами.
встановила, що виступи українських артистів як в Україні, так і в Росії і Кишиневі мали неабиякий успіх.
Поширенню ідей національного відродження серед широких громадських кіл сприяв розвій українського театру, який ґрунтувався на міцних традиціях корифеїв. Для української сцени було великим щастям, що зі сформуванням перших українських труп в них виступав цілий ряд високих сценічних обдаровань, які силою свого таланту надавали нової цінності старим і слабким творам, вливали сповнений життя й краси зміст навіть у наївні, невміло змальовані становища та типи, і давали публіці в цих безнастанно повторюваних одних і тих самих п’єсах високу художню насолоду. Театр залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження.
І далі цю надію України перш за все таки видатні українські культурні діячі, як М. Кропивницький, М. Старицький, І Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський та інші митці, завдяки яким українське сценічне мистецтво наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було піднесено на небачений до того щабель – на вершину світової культури. Особливо велику роль у відроджені національного театрального мистецтва відіграв М. Кропивницький, якому належить заслуга у створені нового українського театру. Саме він наприкінці 1882р. заснував Товариство акторів, котрому, за словами І. Франка, судилося стати трупою “найкращих артистів світової слави”. Важливість цієї події засвідчує постанова ЮНЕСКО в 1982р. про святкування історичного ювілею від часу організації М. Кропивницьким першої групи українських корифеїв.
В умовах, коли українське слово зазнавало жорстоких утисків з боку російського царизму, коли впливові шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявляли про те, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікаве, але, звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.
Тріумф артистів української трупи, безумовно, не був випадковим. Він став можливим завдяки блискучій грі учасників трупи і перепустку, до якої входили в основному твори , які відображали життя народу. Секрети успіху українського театру “корифеїв”, як справедливо писала в 1892році львівська “Зоря”, полягав у тій виключній любові та щирості, з якими українські артисти і артистки віддаються своїй справі, в їх палкому бажанні показати інтелігентній Росії українське село таким, яким воно є, з його стражданнями і радощами, з усіма звичаями як в минулому, так і в сучасному суспільному житті. Саме так сприймав і молдавський демократичний глядач виступи на кишинівській сцені засновників українського критичного реалізму.
Підводячи підсумки численним гастролям засновників українського театру класичного реалізму на молдавській сцені, можна впевнено сказати, що вони заклали основу міцних і багаторічних культурних зв’язків братніх народів – сусідів. Саме гастролі однієї із найбільш славетних труп, трупи М. Старицького, яки почалися 15 листопада 1884 року в столиці Бессарабської губернії, відкрили українському театральному мистецтву шлях до сердець молдавських глядачів.
Демократична спрямованість і високі художні якості п’єс, що входили до репертуару “корифеїв”, виключна майстерність виконавців завоювали молдавську публіку, для якої навіть мовний бар’єр не став перешкодою в прагненні до справжнього мистецтва. Духовна близькість двох братніх народів, породжена спільністю їхніх історичних доль, дозволяло молдавському глядачеві побачити в українських п’єсах відображення власної долі – долі задавленої непомірним гнітом безправної національної меншості царської Росії, і почерпнути із щедрих джерел українського оптимізму, віру в щасливе майбутнє, в тріумф справедливості.
Твори М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.Франка склали основу репертуару відродженого національного театру. На їхніх п’єсах виховувались українські актори, тисячі інших національно свідомих українців, які зуміли зберегти рідну мову, всіляко сприяли відродженню культури нашого народу. Таким чином, закладалися духовні підвалини для створення незалежної Української держави.
Список використаної літератури
-
Абрамович С.Д., Чикарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2004. – 314 с.
-
Бокань В.А., Польовий А.П. Історія культури України: Навч. посібник.- К.:МАУП, 2001 – 2 – ге вид. доп.- 256 с.
-
Галабушська І. Про Заньковецьку, побут, національність у театрі та інше // Український театр. – 1993. - №5. – С.3-5.
-
Греченко В.А., Чорний І.В.; Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. Підр. для вищих закл. освіти. – К.: Літера, 2000. – 464 с.
-
Грушевський М. Цариці української сцени // Український театр. – 1993. - №5. – С.3.
-
Заболотна В. Повернутись до себе // Український театр. – 1993. - №5. – С.5-6.
-
Історія української культури /За заг. ред Крип’якевича І. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 656 с.
-
Історія української культури. Збірник матеріалів і документів/За ред. Клапчука С.М., Остафійчука В.Ф.-К., Вища школа, 2000.-606с.
-
Історія української РСР. Т. 3 / Редакційна комісія Шевелєв А.П. – К., 1978. – 606 с.
-
Корнійчук В. Ave, Maria! або психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької // Літературна Україна. – 2003. – 5 травня. – С.12.
-
Культура українського народу: Навч. посібник / Русанівський В.Н., Вервес Г.Д., Гончаренко та ін.. – К.: Либідь, 1994. – 272 с.
-
Ліхновська Л. Фольклорний театр: проблема термінології // Народна творчість та етнографія. – 2003. - №5-6. – С.110-115.
-
Мандрика В. На прийомі у царя // Українська культура. – 1999. - №10. – С.33.
-
Майдан О. Духовність особистості на тлі українсько-історичної епохи ХІХ ст. // Вісник НАУ. – 1994. - №9-10. – С.59-63.
-
Новиков А.О. З історії українського театру // Історія та правознавство. – 2004. - №6. – С.12-13.
-
Новиков А.О. Марко Кропивницький і українське театральне мистецтво // Дивослово. – 2004. - №2. – С.14-16.
-
Новиков А.О. Нариси з історії українського театру та драматургії “Батько українського театру” // Історія та правознавство. – 2004. - №13-14. – С.7-8.
-
Новиков А.О. Найкращий в Україні // Березіль. – 1994. - №8. – С.177-186.
-
Попович К.Ф. Український театр на Кишинівський сцені. – Кишинів. – 1995. – 206 с.
-
Попович К.Ф. Нарис історії культури України. – К.: АРТЕК, 1999. – 728с.
-
Садовський М. Українські артисти в Петербурзі // Хроніка – 2000. Вип. 55 - 56. – Київ. – 2003. – 807 с.
-
Статєєва В. Українська мова та український театр у другій половині ХІХ ст.. // Дивослово . – 2005. - №4. – С.60-62.
-
Українська культура / Лекції за ред. Антоновича Д. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.
-
Українська радянська енциклопедія. Т. 11 Книга перша. – К., 1984. – 606с.
-
Черничко І. Український народний театр кінця ХІХ – поч. ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. – 2003. - №1-2. – С.78-82.
-
Шевнюк О. Українська культура на зламі ХІХ – ХХ ст. у структурі змісту культурологічної освіти студентів // Мистецтво та освіта. – 2001. - №3. – С.15-18.