71193 (Український театр другої половини ХІХ століття), страница 4

За домовленістю з градоначальником генералом Грессером піднімати завісу необхідно лише тоді, коли цар, цариця і вся царська сім’я зайдуть в ложу і усядуться в крісла. Всі нервували і томилися в очікуванні “царського огляду”. Коли почалася вистава, артисти з початку хвилювалися і не могли зразу знайти необхідний ритм і тон. Проте вони скоро оволоділи собою, і спектакль набував той “концертний” характер, яким визначалися всі виступи української трупи.

Коли опустилась завіса, цар протягнув руки в білих рукавичках і ударив в долоні. За ним зааплодували всі вишукані бари. Після перерви розпочався пустенький водевіль, проте він значно більше сподобався царю, ніж п’єса Шевченка. По ходу дії водевілю цар декілька разів піднімався з місця, азартно аплодував і реготав, як невибагливий дядько. Фінальний танець артисти змушені були бісирувати, тому що цар, піднявшись з крісла і витягнувшись на весь свій досить високий зріст, із захопленням вигукував гучним голосом: - Лихо! Ай, лихо!

Коли закінчився водевіль і артисти почали перевдягатися, за кулісами знову появився градоначальник, генерал Грессер: “Господа артисты и артистки, к государю!”

Цар підійшов до артистів і, смикаючи вуса промовив: “Много слышал о вас, господа. Сегодня убедился, что действительно играли превосходно. Благодарю!” Цар звернувся до Заньковецької: “Где играли?” Марія Костянтинівна мовчала. Микола Садовський поспішно відповів за неї: “На юге, ваше императорское величество.”. “Ну, а скажите, звернувся цар до М. Заньковецької, - мне кажется, что это довольно трудно в одно и то же время танцевать и петь?”. І знову відповіді немає. Становище врятував М. Садовський: “Привычка, ваше императорское величиство.”. “Так, так, привычка. Очень хорошо играете, господа. Лихо! Благодарю!” Цар кивнув головою і відійшов від артистів.

Чому мовчала Марія Заньковецька? Сама форма запрошення, нетактовність генерала Грессера привели до того, що вона відчула себе приниженою і обурилася від такої царської “ласки”.

Ця перша вистава так уподобалась цареві, що він забажав побачити виставу іще раз, але тепер в Маріїнському імператорському театрі. За ці дві вистави, що були поставлені, трупа Кропивницького не взяла майже ні теляга, всі гроші подарували на Червоний Хрест, а дві такі вистави де ціни були надзвичайно високі (у першій виставі останній ряд крісел коштував 5 карбованців, а ложа – 75, а в другій, вже в Маріїнському театрі, десять перших рядів коштувало 10 карбованців крісло), дали касі Червоного Хреста не менше як 56 тисяч.

Цікавість до українських вистав росла в столиці з кожним днем, і з усіх боків члени всяких “добродійних” інституцій лізли запрохувати нас дати хоч одну виставу на користь їхньої каси.

Успіх української трупи викликав інтерес навіть у режисерів царських театрів, і вони частенько навідувалися до нас за лаштунки, придивляючись до вбрання, хору та персоналу. І дещо позичили у нас задля себе.

У Росії до українського театру ставлення було різне. Характерна рецензія на гастролі українських артистів, вміщена у модерністському журналі “Аполлон”: “Приезжали малороссы, пели, танцевали. У украинской музы ноги на шарнирах: сами ходили”. Водночас відомий діяч російського театру К. Станіславський називав Кропивницького, Заньковецьку, Саксоганського, Садовського “блискучою плеядою”, що не чим не поступається російським знаменитостям.

Сезон підходив до кінця. Нарешті, настав піст, коли гроші було не можна, і трупа роз’їхалась по домах. Цей сезон валового збору дав 120 тисяч карбованців і з них половину взяла Лінська-Неметті, бо театр граб на відсотках, а другу – трупа. Так закінчився цей сезон 1886-1887року.

Покінчивши цей сезон, М.Л. Кропивницький підписав контракт ще й на другий рік у Петербурзі, але вже не з Лінською-Неметті, а з іншим актором – Коровниковим.

В той час як трупа Кропивницького з успіхом грала в Петербурзі, друга трупа під орудою М. П. Старицького грала в Москві, де мала теж надзвичайний успіх, і Лінська-Неметті, бажаючи пошанувати Петербург новиною, уклала контракти з М.П. Старицьким.

Зимовий сезон 1887р. почали знову в Петербурзі, в театрі “Фантазія”. Цікавість столичного суспільства не слабшала. В цей сезон М. Садовський одібрав від Карпенка-Карого ще одну п’єсу під назвою “Не так пани, як підпанки” і, маючи вже “опыт и практику” з тодішнього сезону, як треба проводити через російську цензуру знедолену нашу драму, пішов тим самим шляхом. Допитавшись до одного з добродіїв, що колись дозволив за одну годину п’єсу “Безталанну”, Садовський поїхав до нього сам: “Чи не бажаєте ви, щоб ми знову поставили благодійний спектакль з умовою, що ви візьметесь провести через цензуру нову, тільки що надіслану мені п’єсу?”. Він дуже радо на це згодився. Це було якраз перед Різдвом, і домовлено, що після Різдва, коли п’єса була дозволена, відбудеться благодійний спектакль. Але не судилося цій п’єсі побачити рамку на цьому сезоні.

Перед Різдвом М.Л. Кропивницького покликав до себе всесильний тоді петербурзький градоначальник Грессер і заявив: “Так как с седьмого января приезжает другая труппа в театр Линской-Неметти, предупреждаю вас, что труппа ваша может играть только до этого времени”, а на далі він двом однаковим трупам одночасно грати в тому самому місті не може дозволити.

Лінська-Неметті була дуже близька особа до генерала Грессера, а їй треба було збутись конкуренції. Час минав, і треба було подумати про місто на кінець сезону. Місто знайшлося – Москва, куди запрошував театр “Парадіз”, але через меценат, що взявся провести через цензуру “Не так пани, як підпанки”, почувши, що трупа лишається на дуже короткий час, і, чого доброго, його праця пропаде марно, не згодився клопотатись і вернув п’єсу назад.

Цей петербурзький сезон з волі генерала Грессера трупа Кропивницького закінчила і переїхала в Москву. В умовах, коли українське слово зазнавала жорстких утисків з боку російського царизму, коли впливові російські шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін, слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявили проте, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського театрального мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру і згаданих російських діячів, і багатьох інших було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікава, але звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою. Головні її атрибути – баранячі танки, гопак, галушки і все такі інше.

2.2 Український театр на Кишинівській сцені

Українські артисти були частими гостями Кишинева. Тут гастролювали видатні майстри музичного і театрального мистецтва: М. Заньковецька, М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Садовський. Завдяки їм кишинівці познайомилися з прекрасною драматургією І. Карпенка-Карого – “Безталанна”, “Наймичка”, з комічною оперою С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” і багатьма іншими.

У Кишиневі трупи засновників театру критичного реалізму виступали неодноразово, про що збереглися деякі офіційні документи і відгуки в різних бессарабських газетах.

20 листопада 1884року в “Бессарабских губернских ведомостях” повідомлялось: “15 листопада, у театрі – цирку Фюррера, відомою російсько-малоруською трупою М. Старицького, що прибула на днях до Кишинева, була представлена перша вистава, до складу якої увійшли: “Наталка Полтавка”, оперета в трьох діях Котляревського, і “Дайте мені стару”, фарс-водевіль в одній дії. У першій п’єсі брали участь пані Вєріна (Терпелиха), Садовська (Наталка) і пан Грицай (Петро), Саксаганський (Возний), Кропивницький (Виборний) і Садовський (Бурлака), у другій: пані Олександрівська і пани Стодоля і Горський”.

Анонімний автор хроніки дає і інші подробиці. “Трупа пана Старицького, - говорить він, - пробуде в Кишиневі тільки до 1 грудня, протягом цього часу дасть ряд вистав, що складатимуться із малоруських оперет і російських водевілів. Усіх артистів більше 80 чоловік. Трупа має власний оркестр із 30 чоловік і власні декорації”.

Українські вистави на Кишинівській сцені йшли з великим успіхом. “Театр – цирк, - говорилося в газеті, - був переповнений публікою. Вистава пройшла блискуче, при піднесеному настрої глядачів і неодноразових вибухах аплодисментів, що були викликанні артистичною грою головних представників трупи Кропивницького і Садовського”.

Очевидно, що мова йде про постановку драми “Глитай, або ж Павук”, як, видно із статті І. Нечуя-Левицького, йшла 18 листопада. “З цього приводу, - пише Нечуй–Левицький, - залила і наводнила театр. Приставляли стільці, де тільки можна було приставити, а публіка розбирала квитки. Брали квитки за браком місця навіть за куліси. У касі збору було 1200 карбованців. Для небезпеки на майбутні вистави, щоб не скоїлось будь-якого нещасного випадку, поліція наказала винести із корпусу 70 крісел, з балкону три ряди лавок, а з галереї – лавки на 140 місць”.

За невеликий відрізок часу українською трупою були поставлені “Шельменко – денщик”, “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Запорожець за Дунаєм”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “За двома зайцями”, “Наталка Полтавка” (двічі), “Невільник”, “Чорноморці”.

“Квитки – писав І. Нечуй-Левицький, треба було купувати багато раніше. Із провінції, із маленьких містечок понаїхало багато людей. У трьох кращих готелях не залишилось жодного вільного номера, важко було дістати обід. Серед театральної публіки, можливо третю частину складали українці, можна казати, що тільки половина публіки повністю розуміла українську мову. Друга половина мало розуміла мову творів, а все – таки йшли до театру: і молдовани, і греки, і вірмени, і євреї, і болгари, бо, як говорили, артисти так чудово грають і співають, що, навіть не розуміючи половину того, що говорилось на сцені, можна було милуватися грою, співами артистів”.

У 1886році до Кишинева приїздить трупа М. Кропивницького, але відгуків на її виступи у пресі того часу знайти не вдалося. Більш докладно друк охарактеризував наступні гастролі “корифеїв”, що відбулися в 1889році.

11 жовтня товариство малоросійських артистів під керівництвом М. Садовського відкриває сезон постановою “Наталки Полтавки”. І хоча цю “стару, але вічно нову” п’єсу “В Кишиневі... і ставили уже численну кількість разів, все одно театр був повен”.

Наступного дня йшла вистава “Глитай, або ж Павук” М. Кропивницького.

У цьому творі вперше в українській драматургії реалістично показано розшарування селянства, поява багатія – лихваря, що загрожувало селянству зубожінням.

Із-за соціальної загостреності драма тричі заборонялася цензурою, тому М. Кропивницькому прийшлось дещо послабити конфлікт, мелодраматизувати реалістичні колізії. Однак п’єса зберегла свою цілеспрямованість і йшла з великим успіхом. У цьому спектаклі виступала М. Заньковецька.

Трупа М. Садовського ставила переважно п’єси, що увійшли до фонду української класики: “Наймичку” І. Карпенка-Карого, “Пошились у дурні” і “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького, “Не так склалося, як жадалося” М. Старицького та інші. 13 жовтня 1889року вперше в Кишиневі було показано комедію Карпенка-Карого “Мартин Боруля”.

13 жовтня йшла відома драма Карпенка-Карого “Наймичка”. Цей вечір, як видно із відгуків критики, був істинним тріумфом М. Заньковецької. Всі драматичні вистави зосередились навколо трагічного становища героїні, роль якої виконувала М. Заньковецька.

Ці осінні гастролі трупи Садовського в Кишиневі проходили під знаком тріумфу Заньковецької. (Див. додаток 6). Своєю блискучою грою вона певною мірою відсунула на другий план інших акторів. Наприклад, у зв’язку з постановою драми М. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, що пройшла “з небувалим успіхом”, була виказана точка зору, що “пальма першості, безумовно, випала на долю пані Заньковецької, виконавиці ролі Оксани”. Сам же театр того вечора був переповненим, як і завжди, і “... прямо здригався від оплесків, яким, уявлялось, не буде кінця”.

Гастролі трупи Садовського постійно супроводжував успіх. В останній вечір була поставлена одна з кращих п’єс української класичної драматургії “Наймичка” І. Карпенка-Карого. П’єса йшла в Кишиневі вдруге, і її постановка викликала особливий ентузіазм глядачів, що повністю заповнили зал. Драму, в якій були зайняті такі видатні актори, як Заньковецька, Садовський, її автор - Карпенко-Карий та інші, було зіграно на бенефіс П. Сагсаганського.

Проте, з яким тріумфом проходили вистави майстрів української сцени свідчить і такий фактор, як збори. “Малоруська трупа, - писав “Бессарабский вестник” від 25 жовтня 1989р., - робить всемогутні збори. Театр буває настільки переповнений, що навіть яблуку ніде впасти. При таких обставинах не без підстав турбуються про благонадійність театру”.

Театральна критика затверджувала, що в Кишиневі довго не забудуть українських акторів, які вразили місцеву публіку. “У Кишиневі, - читаємо в “Бессарабском вестнике”, - жодна трупа не користувалася такою увагою, такою симпатією, як малоруська”.

Через три роки на сторінках бессарабської преси з’являються нові повідомлення про гастролі української трупи. 29 вересня 1892р. “Бессарабский вестник” повідомив, що “третього дня відбулося відкриття осіннього сезону нашого гроссманського театру, орендованого на першу половину сезону товариством російсько-малоруських артистів під керівництвом Саксаганського”.

Відгуки про спектаклі були досить не одностайними. Газета “Бессарабский вестник”, що відображала офіційну точку зору, виступило з цілою серією ворожих статей, ціль яких була очорнити в очах публіки український театр з тим, щоб відволікти глядача від сприйняття прогресивних демократичних ідей, якими були насичені кращі твори української класичної драматургії. Але сила дії українського мистецтва була настільки великою, що під впливом громадської думки газета повинна була час від часу змінювати гнів на милість і, ледве не розшаркуючись перед артистами, виправлятися. “Хоча ми і висловлювали декілька разів ту думку, що малоруська література і мова, за нашою особистою думкою, і не зроблять себе вічними, але ми прекрасно відчуваємо різницю між принципіальним аспектом справи, яка має, якщо дозволити висловитись, науково-філософський інтерес, і суто художнім, артистичним боком тієї ж самої справи. Багато хто звинувачував нас в упередженому ставленні до трупи Саксаганського. Нас незрозуміло. Ми говорили про цю форму, про літературу, про мову, а не про виконання, не про гру артистів. Було б зовсім не справедливо заперечувати таланти таких виконавців, як пани Саксаганський, Карпенко-Карий та інші”.