71193 (Український театр другої половини ХІХ століття), страница 3

Під орудою Старицького трупа розпочала свій перший театральний сезон в Одесі. Потім були гастролі в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростов-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах України та Росії. Старицький, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені гроші потратив на відроджений національний театр.

В січні 1883р. Кропивницький приїздить до Харкова разом з професіональною українською трупою. Тоді на Харківській сцені були поставлені “Наталка Полтавка” Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Квітка-Основ’яненка, “Доки сонце зійде роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук” та “По ревізії” Кропивницького. У зв’язку з постановою 14 лютого 1883року в бенефіс режисера його драми “Доки сонце зійде роса очі виїсть” у Харківській газеті “Южный край” було надруковано велику статтю, в якій багато уваги приділялося розгляду п’єси як драматичного твору. Серед учасників спектаклю виділялися успішні виступи Заньковецької.

На думку фахівців, одна з головних заслуг Кропивницького полягає в тому, що слідом за Щепкіним він “дав в українському театрі глибоке розуміння почуття ансамблю”. Для нього органічним було відчуття партнера, намагання творити на сцені в міцному творчому єднанні.

Після закінчення зимового сезону 1884-1885рр. трупа розділилася на дві – одна під керівництвом М. Кропивницького, друга – М. Старицького. В трупі М. Кропивницького лишилися найталановитіші актори тодішнього українського професіонального театру: М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, А. Максимович, І. Загорський. Виступи почалися в квітні 1885р. в Єлисаветграді виставою “Чорноморці” М. Старицького. Вперше поставлено п’єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого.

У листопаді 1886р. після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує для свого колективу дозвіл приїхати до Петербурга. Трупа М. Кропивницького протягом трьох місяців 1886р. виступала в Петербурзі й здобула визнання широкої публіки, в колах літераторів, діячів мистецтва, вчених.

В січні 1883 р. Кропивницький приїздить до Харкова разом з професіональною українською трупою. Тоді на Харківській сцені були поставлені «Наталка Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки - Основ’яненка, «Доки сонце зійде роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та «По ревізії» Кропивницького.

У зв’язку з постановою 14 лютого 1883року в бенефіс режисера його драми “Доки сонце зійде роса очі виїсть” у Харківській газеті “Южный край” було надруковано велику статтю, в якій багато уваги приділялося розгляду п’єси як драматичного твору. Серед учасників спектаклю виділялися успішні виступи Заньковецької.

На думку фахівців, одна з головних заслуг Кропивницького полягає в тому, що слідом за Щепкіним він “дав в українському театрі глибоке розуміння почуття ансамблю”. Для нього органічним було відчуття партнера, намагання творити на сцені в міцному творчому єднанні.

Після закінчення зимового сезону 1884-1885рр. трупа розділилася на дві – одна під керівництвом М. Кропивницького, друга – М. Старицького. В трупі М. Кропивницького лишилися найталановитіші актори тодішнього українського професіонального театру: М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, А. Максимович, І. Загорський. Виступи почалися в квітні 1885р. в Єлисаветграді виставою “Чорноморці” М. Старицького. Вперше поставлено п’єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого.

Всі учасники трупи Кропивницього були дуже талановитими. Однією з найяскравіших постатей була М.К.Заньковецька. Вона гастролювала не тільки по всій країні, а й за кордоном.

«Марія Костянтинівна з кожною новою сценою все більше захоплювала глядача, скоряла його своїм талантом, своєю правдою, своєю простотою, багатством свого великого внутрішнього «я». Цілковита відсутність ознак «грання», акторської претензії, складних мізансцен, штучних інтонацій – всього, чим звичайно блищать «гастролери». Творча, вишукана скромність, внутрішня строгість, чистота, захоплююча, чаруюча правда». (Див. додаток 8)

У листопаді 1886р. після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує для свого колективу дозвіл приїхати до Петербурга. Трупа М. Кропивницького протягом трьох місяців 1886р. виступала в Петербурзі й здобула визнання широкої публіки, в колах літераторів, діячів мистецтва, вчених.

У своїй літературній творчості Кропивницький був продовжувачем реалістичних традицій передових український та російський письменників – І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Квітки-Основяненка, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна. Він прагнув правдиво й усебічно показати життя й побут українського селянства в пореформений період з його гострими соціальними суперечностями. Дійовими особами його п’єс є представники широких суспільних верств, між якими виникають різноманітні конфлікти, як правило, в моральній та економічній площинах. Це конфлікти і між колишніми кріпаками – наймитами та сільськими багатіями (глитаями) («Глитай, або ж Павук»), і між збанкрутілими поміщиками та вчорашніми управителями їхніх господарств, новоявленими господарями життя – так званими «чумазами» («Олеся», «На руїнах»), і між збіднілими селянськими масами та багатими землевласниками взагалі («Розгардіями», «Скрутна доба») тощо.

Влітку 1888р. на чолі трупи Кропивницького стає М. Садовський. Через рік, повернувшись із заслання, до трупи приходить і І. Карпенко-Карий. До створеного товариства увійшли М. Заньковецька, І. Загорський, Г. Тимаєва та багато інших артистів. М. Кропивницький формує нову, переважно із аматорів трупу, багато із учасників які згодом переростають у відомих акторів. Це перш за все Ф. Левицький, Є. Дарницька, О. Суслов, Г. Борисоглібська. У цьому складі трупа виступала до 1893року.

Кропивницький в листі до М.Садовського говорить про завдання українського театру, а також закликає до порозуміння і об’єднання їхніх труп (Див. додаток 7).

На початку 1890-х років Кропивницький і Садовський намагаються об’єднати свої колективи, але це призводить до суперечок в трупах, і в результаті у січні 1893р. товариство Кропивницького припиняє своє існування.

У вересні 1894року М. Кропивницький збирає нову трупу, яка тоді ж і відкрила перший сезон в Харкові виставою “Наталка Полтавка”. У складі (вихованці М. Кропивницького): Г. Борисоглібська, Ю. Шашанівська, О. Немченко, І.Загорський, Н.Чарновська та інші. У 1896 р. до трупи вступив І.Мар’яненко . Вперше було поставлено п’єси «Нахмарило», «Степовий гість» Б.Грінченка, оперу «Катерина» М.Аркаса, оперу «Коза-дереза» М.Лисенка, «Безпочвенники» М.Кропивницького. Трупа існувала до 1900 року.

Тим часом у квітні 1890 року складається «Товариство – малоруських артистів» під керівництвом П.К.Саксаганського, яке існувало до 1909 року. У складі трупи, крім Саксаганського та Карпенка-Карого, були М.Садовська, Л.Ліницька, С.Тобілевич, О. Шевченко, Д.Мова. Вперше було поставлено драми «Сто тисяч» (1890), «Бурлака», «Понад Дніпром», «Чумаки», «Лиха іскра нам спалить і сама щезне», «Згуба» П.Мирного, «Сава Чалий» І.Карпенка-Карого.

З великим успіхом трупа виступала на Україні, в Бессарабії, на Дону, Кубані, Поволжі, в Криму, Москві, Петербурзі. Вона зазнавала організаційних змін і відповідно змінювала назви: “З’єднане товариство Л. Саксаганського, М. Садовського” (1898-1900).

У 1885р. утворився театр Старицького. До трупи Старицького увійшли: артисти Є. Боярська, О. Вірина, К. Ванченко-Лисатцький, В. Грицай, Ю. Косиненко, Л. Манько, М. Маньківський, О. Зініна, Л. Ліницька, К. Підвисоцький; диригенти М. Черняхівський, І. Двортченко, М. Васильєв-Святошенко; художники А. Наврозов, Я. Степняк, Фроліні. У складі трупи були хор і оркестр народних інструментів. Високого рівня художньої виразності та життєвою достовірності досягли вистави українською мовою “Наталка Полтавка” Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітка-Основ’яненка, “Невольники”, “Глитай, або ж Павук” М. Кропивницького, “Чорноморці” М. Старицького, російською мовою “Ревизор” М. Гоголя, “Бідність не порок”, “Ліс” О. Островського, “Гірка доля” О. Писемського. Вперше поставлено на українській сцені п’єси “Світова річ” О. Пчілки, “Несудилось”, “Юрко Довбиш” М. Старицького. Трупа виступала на Україні та за її межами: в Криму, на Поволжі, в Білорусії, Польщі, на Кавказі, в Москві (1886-1887), Петербурзі (1888).

У 1891 р. М.Старицький за станом здоров’я вийшов з трупи; її очолив В.Грицай. У 1893 р. вона припинила свою діяльність.

Поширенню ідей національного відродження серед широких громадських кіл сприяв розвій українського театру, який ґрунтувався на міцних традиціях корифеїв. Для української сцени було великим щастям, що зі сформуванням перших українських труп в них виступав цілий ряд високих сценічних обдаровань, які силою свого таланту надавали нової цінності старим і слабким творам, вливали сповнений життя і краси зміст навіть у наївні, невміло змальовані становища та типи, і давали публіці в цих безнастанно повторюваних одних і тих самих п’єсах високу художню насолоду.

Театр залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження. І далі цю надію України перш за все таки видатні українські культурні діячі, як М. Кропивницький, М. Старицький, І Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський та інші митці, завдяки яким українське сценічне мистецтво наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було піднесено на небачений до того щабель – на вершину світової культури. Особливо велику роль у відроджені національного театрального мистецтва відіграв М. Кропивницький, якому належить заслуга у створені нового українського театру. Саме він наприкінці 1882р. заснував Товариство акторів, котрому, за словами І. Франка, судилося стати трупою “найкращих артистів світової слави”. Важливість цієї події засвідчує постанова ЮНЕСКО в 1982р. про святкування історичного ювілею від часу організації М. Кропивницьким першої групи українських корифеїв.

2. Український театр за кордоном

2.1 Українські артисти в Петербурзі

“Слава про першу професійну українську трупу все ширилась та ширилась. Нарешті, вона дійшла аж до самої столиці Петербурга. Ще раніш, коли трупа була під орудою М.П. Старицького, той мав на меті повести трупу до Петербурга, але його заходи й клопоти не сповнились. Року ж 1886 колишні мрії золоті здійснились”.

У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує для свого колективу дозвіл приїхати до Петербурга. Їхали свідчити Петербургові, що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю, ні Катерина, ні ретязі якими вона повила волю України, ні навіть благородний високогуманний закон 1876 царя–освободителя не задавив святого слова сорокамільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову.

Слава трупи в Петербурзі росла з кожним днем. Квітки на вистави продавалися на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вила до театральної каси, була заповнена людом всяких рангів, і проїзд конів припинився.

В залі Кононова – одному з найпрестижніших приватних театрів північній столиці, розпочалися петербурзькі спектаклі українських акторів драми Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”.

Уперше в житті своїм салон побачив таку артистичну гру, з якої повинен був переконатися, що в мужицькому змученому працею тілі під свитиною б’ється серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо – чарівна гра М.К. Заньковецької. Вся зала, набита, мов вулик бджолами, блискучим панством салону, стогнала й гучно вітала артистку; навіть М.Л. Кропивницького, як режисера, викликала публіка три рази, незважаючи на те, що п’єсу “Наймичка” він не тільки не режисував, а навіть уперше її сам бачив на сцені. У газеті “Новое время” з’явилася доволі велика стаття самого Суворіна під заголовком: “Заньковецкая в “Наймичка”. А в буфеті в той вечір, коли йшла п’єса “Наймичка”, Суворін, зустрівшись з Мордовцевим, промовив до нього: “Ныне отпущаем раба твоего”.

О. Суворін, якого досить важко запідозрити в симпатіях до української культури, змушений був визнати, що “в малоруській трупі такий ансамбль, мого немає на александрівській сцені”, що в кожному колективі “є такі обдарування, які були б першими на імператорських театрах”. Порівнюючи Марію Заньковецьку з Сарою Бернар, авторитетний театрознавець дійшов висновку, що темпераментна зірка української сцени краще за уславлену француженку – “холодну, хоча й чудову актрису”.

Цікаві свідчення про неабиякий у північній столиці товариство українських акторів під керівництвом Кропивницького залишив у своїх мемуарах і М. Садовський. О. Кузнєцова наводить статистичні дані, з яких видно, що українські вистави в Петербурзі мали велику популярність у столичної публіки. “Знаменно, що українська трупа приваблювала більше глядачів, - повідомляє дослідниця, - ніж улюблені “вищим світом” іноземні трупи – французька, німецька та італійська”. І далі провадить: У грудні 1886р. в залі Кононова, де грала трупа Кропивницького, побувало 20495 чоловік, тоді як у Михайлівському театрі, - грали французька і німецька трупи, - лише 18635 чоловік, де давала вистави російська оперета, - тільки 13854. Те саме за першу половину лютого 1887р. (зал Кононова – 14265, Малий театр – 10010 чоловік) і за квітень 1890р.: у театрі Нелитні, де цей сезон грало трупа Кропивницького, - 15285, а в Малому, де давала вистави італійська опера, - 10760 чоловік.

Слава лізла по щаблях все вище і, нарешті, з палаців і солонів перейшла до царського двору. Сам цар Олександр ІІІ зажадав побачити те диво, хоча було відомо, що він не любив театру. В музиці Олександру ІІІ більше всього подобалися військові духові оркестри та марші, а з видавши – кінні перегони. В придворних колах знали, що цар любить бали, танці і майстерно грає на тромбоні.

За декілька днів до вистави М. Кропивницького, як керівника трупи, викликали в контору імператорських театрів і запропонували йому вибрати п’єсу “не слишком длинную, но и не чрезмерно короткую, и чтобы в пьесе была и драма, и комедия, чтобы спектакль был красиво обставлен и имел красочные костюмы”.

Українські артисти на своєї нараді вирішили поставити “Назар Стодолю” Шевченка і водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.