71172 (Трипільська культура), страница 4

2.3 Релігійні уявлення

Усі висновки стосовно трипільської релігії зроблені на основі вивчення археологічних матеріалів – поселень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, побутових ужиткових речей – та паралелях з відомим міфологічними системами Давнього Сходу.

Період існування Трипільської культури характеризується перемогою творчого освоєння простору, закріпленням його в космогонічних культах, розвитком уявлень про душу (незалежну від тіла) та вічне її перевтілення, кастовим укладом суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культом предків (поява курганних поховань) тощо.

Міфологія являє собою універсальну форму моделювання світу, на відміну від історії, що базується на фактах. Природні космогонічні моделі та світоглядні основи залишили і трипільці. Ці моделі матеріалізовані в трипільських розписах керамічних виробів та побудові селищ. Серед типових моделей можна виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотири сторонність.

Коловорот пояснює світобачення трипільців як прагнення до творчості, ладування навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментації тарілок, кругове планування поселень). У них також було поняття про безкінечний плин часу, про що говорить трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту вбачається в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.

Що стосується дуалізму трипільців, то треба сказати, що міфологія позначення явищ реальної дійсності проводить за принципом «позитивний – негативний». Так, на посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному); бінарні опозиції (день – ніч, літо – зима, північ – південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал.

Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній – повітря, верхній – небо, – триєдність. Тут спостерігається динаміка одвічного коловороту: з неба падає дощ, проростають злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі, знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння – основа релігії трипільців (дод. 17).

Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарілках, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень (звісно тільки серед жерців), свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н.е. (с. Казаровичі на Дніпрі), відкриття яких є дуже суперечливим, бо на підставі одного поселення (і то до кінця не розкопаного) не можна вважати, що ці споруди є обсерваторіями. Символікою чотирьох позначені також «чотиригруді» посудини, які мають всі ознаки магічно-ритуального характеру, очевидно пов’язаного з «годуванням» (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.

Завдяки трипільській пластиці відомий пантеон Богів. Перше і найголовніше місце належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнолітніх, зрілих жінок, що народжують (дод. 18). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди та живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданець Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч із старшою Богинею археологи знаходять юну постать стрункої молодої Богині-Діви, можливо, як символ оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.

Другим в пантеоні вважається Бог-Батько, який у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно, відображеного на небі сузір’ям Тільця. Вважається, що пам’ятки з символами Тільця, які датуються V тис. до н.е. – сер. III тис. до н.е., пов’язані з пануванням на той період зодіаку Тільця (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). До аналогів Бога-Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик).

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон (дод. 19) – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (річки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива).

Аграрні та еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка та жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Що стосується зооморфних зображень, що мають культове значення, то всі вони, ймовірно мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою, бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, олень, лось, собака. Культове значення останньої тварини, яка, як вважають, найбільш повно відображає «звіриний» стиль, пов’язують з її охоронними функціями (охорона припасів їжі, посівів від диких та домашніх тварин), культом родючості та допомогою на полюванні. Також є припущення, що собака, зображений на трипільській кераміці із солярними та лунарними знаками, мав «небесні» функції – страж ночі, тварина Богу Місяця, відповідальне за проходження місячного циклу та зміна місячних фаз (дод. 20).

У трипільців виділяють три основних культи: культ предків, героїв, родючості. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість «загробного» життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланих перешкод між світом живих і світом мертвих.

Скоріш за все, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці – не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості.

Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі («біноклеподібні» посудини), обрядах викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальному обрядовому одязі для танцю дощу (малюнки жриць у спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).

Отже, у трипільців був дуже багатий духовний світ. У них була розвинута знакова система, про що свідчить зображення на трипільській кераміці наряду з розписом знаків, що не повторювалися і в свою чергу утворювали комбінації, які Т. Ткачук назвав «блоками». Крім того, у них існувала об’ємна знакова система, виражена групою предметів геометричних форм – кульок, конусів, півсфер, циліндрів тощо, які до того ж є аналогами геометричної пластики Давнього Сходу, що призначалася для ведення обліку пожертв у храмах. Трипільська орнаментація виступала своєрідним пульсом стану, реакції на найменші зміни, кризи. Трипільці мали широкий асортимент орнаментів, які зображувалися на посуді (геометричні лінії, зооморфні зображення тощо), при чому кожний мав якесь значення, зв’язок з землеробськими святами, а деякі складалися з комбінацій знаків («текстів»). Трипільське населення мало досить розвинуту систему релігійних вірувань та світогляду, про що свідчить наявність світоглядних моделей, матеріалізованих у трипільських орнаментах та знаках, пантеону Богів, різноманітних анімалістичних культів, серед яких важливе місце займав культ собаки, та культу предків, героїв та родючості.

Розділ 3. Зв’язок Трипільської культури з українцями

3.1 Версії походження та зникнення трипільців

Одним з перших питання походження трипільців спробував вирішити В. Хвойко у серпні 1899 р., виступаючи на археологічному з’їзді в Києві, він дійшов висновку, що трипільці – гілка арійського племені – протослов’яни. Зараз же у вчених існує багато поглядів на це питання, серед яких є наукові та суперечливі, навіть наближені до міфу.

На думку Ю. Шилова, близько 6200 р. до н.е. держава Аратта, яка була створена хвилею малоазійських праіндоєвропейців, розташовувалася у пониззях Дунаю і була пов’язана з археологічними культурами Подунав’я: Кереш, Старчево, Боян, Кукутень. Згодом центр держави, яка згодом стала стимулювати формування Шумеру, почав просуватися ближче до Дніпра, і саме цей рух та розквіт відомі археологам як формування культури Трипілля. При цьому Ю. Шилов виділив три етапи розквіту Аратти, для яких запропонував такі датування: I – 5400-4600 рр. до н.е., II – 4600-3500 рр. до н.е., III – 3500-2750/2250 рр. до н.е. Говорячи про зникнення, вчений наголошує, що наприкінці III тис. до н.е. Трипілля, представлене пам’ятками усатівського та інших варіантів, «перетікало в інші археологічні культури (насамперед середньодніпровську та інгульську)».

Близьким до теорії Ю. Шилова є погляди О. Шокало, який також наголошує на автохтонності оріїв-українців на терені України, розуміючи під оріями велику етнокультурну та духовно-господарську спільність різних аграрних народів, які створили у районі Наддніпрянщини свою державу Оратанію, або Оратту (Аратту), яка і є на його думку Трипільською культурою (а назва лише від першого знайденого поселення біля с. Трипілля). При цьому С. Наливайко у своїй статті «Трипілля, Трипура, Троя…» наголошував, що корені української Аратти знаходяться в Індії і що культура оріїв, розвилася на терені Індії в історичній індійській області Пенджаб, яка за свідченням давніх індійських джерел мала тоді назву Аратта і «пересуватися в просторі й часі». Останнє він аргументує тим, що послідовниця української Аратти, як він вважає, катакомбна культура схожа на нещодавно виявлену в Середній Азії культуру, ареал якої знаходиться неподалік з Індією.

У праці П.Л. Паламарчука та І.А. Андрієвського існує розділ про трипільську Атлантиду, звідки «у VII – VI тис. до н.е. розселилися по всіх українських обширах прототрипільські племена». При цьому автори посилаються на дослідження А.Д. Архангельського та М.М. Страхового – що у 1970-х рр. реконструювали обриси Чорного моря (фактично – прісноводного озера) до появи Дарданелльської протоки – за якими внаслідок Чорноморського потопу утворилося Чорне море. На думку П.Л. Паламарчука та І.А. Андрієвського, вода змусила населення «Атлантиди» - шельфу Чорного моря – шукати інше місце проживання, а внаслідок потопу, як зазначають автори, «стався вибух сірководню», який спричинив екологічну катастрофу. Після цього «вцілілі племена започаткували у межиріччі Південного Бугу та Дністра нову, відому нині як трипільська».

В своїй праці об’єднала погляди Ю. Шилова та П. Паламарчука та І. Андрієвського О.А. Білоусько, яка до того ж вважає, що трипільська культура є продовженням буго-дністровської культури. Хоча на думку багатьох вчених, буго-дністровська культура утворилася в VI – V тис. до н.е. внаслідок впливу культури Кріш, що локалізується в Румунії, на місцеві мисливські та рибальські племена Середнього Дністра та Бугу.

Треба зазначити, що всі вищезгадані теорії та погляди носять патріотичний характер, бо за ними трипільці є автохтонними жителями, населеної ними території.

Але як зазначають деякі археологи, зокрема Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко, які є досить авторитетними, що людність відома як культура балкансько-дунайського неоліту не є автохтонною, тому що її пращури прийшли на територію України з Близького Сходу, а саме з півдня Малої Азії.

На думку Л.Л. Залізняка, внаслідок кризи мисливського господарства в Сирії, Палестині та на півдні Анатолії близько 10 тис. років тому з’явилися та поширилися форми відтворюючого господарства (мотичне землеробство та примітивне тваринництво), що згодом призвело до демографічного вибуху на Близькому Сході. Після цього надлишки населення почали розселятися на сусідні малозаселені землі: на схід у Центральну Азію та Індію, на південь в Аравію та Північну Африку. Один з головних шляхів розселення починався у південній Анатолії і вів на захід островами Егейського моря в Східну Грецію. У VII тис. до н.е. за некаліброваною шкалою ця людність принесла сюди з собою навички відтворюючого господарства, культурні рослини, близькосхідну культуру, вірування та мову.

Вчений вважає, що провідну роль у неолітизації Балкан відіграли переселенці з південно анатолійського центру, де у VII – VI тис. до н.е. була поширена культура Хаджилар, носіями якої були протохати, або хато-хурити. Поступово просуваючись на північ, прибульці досягли Дунаю і рушили його долиною на захід у Центральну Європу та на схід у Правобережну Україну, внаслідок чого утворилися такі неолітичні культури, як Караново, Хамаджія, Вінча, Боян, Гумельниця, Трипілля тощо. Також Л.Л. Залізняк наголошує на тому, що північні сусіди цих культур були мисливці та рибалки Німецької, Польської, Поліської низовин та Лівобережжя Дніпра, на базі яких у IV – II тис. до н.е. постала індоєвропейська сім’я народів. А формування праіндоєвропейської мови та культури почалося у V тис. до н.е. у Південній Україні внаслідок контактів та впливу трипільців на населення лісостепового Подніпров’я та Лівобережжя. Так у загальних рисах він показав освоєння близькосхідним населенням та його прогресивний вплив на місцеве населення Балкан, Центральної Європи та Подунав’я. Зокрема, про вплив трипільської культури на людність Подунав’я свідчать пам’ятки розкопок біля населених пунктів Мирне, Арциз, Дивізія.

На користь твердження, що трипільці не автохтони, виступає такий вчений, як В. Даниленко, який пов’язував , «в силу родства с юго-западноанатолийской культурой», походження Трипільської культури «с проникшей с Восточного Сердиземноморья в Южную Европу ветви архаичного семито-хамитского массива».