Зміст

Вступ 2

І. Ідейно-естетичні тенденції розвитку у балетному мистецтві. 3

1.1. Збагачені досягнення хореографії. 3

ІІ. Розвиток балетного театру для дітей 10

2.1. Творчі пошуки хореографів. 10

2.2. Молодь та її бачення на створення спектаклів для дітей. 19

ІІІ. Сьогодення та підготовка фахівців з хореографії 22

3.1. Коли на сцені і в залі діти. 24

3.2. Вклад молодого покоління у розвиток та становлення балетного театру. 28

Висновок. 33

Використовувана література. 35

Вступ

Україна з давніх-давен славилася неповторними перлинами музичного, пісенного і танцювального фольклору, але ще не існувало свого національного оперно-балетного театру. Початок творчого шляху українського балету збігається з організацією першого національного оперно-балетного театру, урочисто відкритого у 1925 року в Харкові. Ця подія знамена, тому що відкриття української опери не тільки початок народження ще однієї куль­турної установи - це доба - першої української опери та балету, яка повинна стати цент­ром, колом якого збиратимуться співаки, музиканти, композитори, ху­дожники, танцюристи¹.

І ця нова доба в історії розвитку українського музично-театрального і, зокрема, хореографічного мистецтва справді розпочалася.

Балет­ний театр - складова і невід'ємна частина єдиної багатонаціональної, глибокої за своїм змістом музично-сценічної культури нової історичної спільності людей. Щедрий розквіт і сміливі творчі пошуки всіх балетних колективів, значні ідейно-художні здобутки українських композиторів, диригентів, балет­мейстерів і артистів у створенні сучасного репертуару і втіленні класич­ної спадщини промовисто віддзеркалюють видатні досягнення мистецтва, майстри якого вносять сьогодні все вагоміший вклад до скарбниці світової хореографії, животворно впливаючи на її роз­виток.

Протягом останніх років в балеті відбу­лося чимало знаменних подій, серед яких урочисто відзначені музичною громадськістю світу ювілеї уславлених колективів, вшанування яких перетворилися на справжні свята всієї прогресивної художньої культури сучасності. Серед цих дат слід назвати ювілей Національного балетного театру України. За цей історично досить невеликий відрізок часу український балет створив величезний і різноманітний репертуар, утвердив власні мистецькі тради­ції, дістав міжнародне визнання й досяг таких художніх вершин, для завоювання яких в інших умовах потрібно було б кілька століть.

За останні десятиліття балет України впевнено вийшов на світову театральну арену, ряд його талановитих майстрів визнано "зір­ками першої величини", а обдарована молодь ставала переможцями найскладніших міжнародних конкурсів класичного танцю та найавтори­тетніших балетних фестивалів. На всіх континентах земної кулі сьогодні успішно гастролюють кращі артисти балетних колективів, гід­но репрезентуючи видатні досягнення сучасної культури.

Сучасний балет України щедро вплітає свої яскраві квіти міжнарод­ного визнання і захоплення у барвистий вінок світової слави багатонаціонального танцювального мистецтва. Видатні ідейно-художні досягнення й оригінальні відкриття його обдарованих балетмейстерів і акторів, композиторів і диригентів, лібреттистів і сценографистів зумовле­ні грандіозними перемогами.

І. Ідейно-естетичні тенденції розвитку у балетному мистецтві.

1.1. Збагачені досягнення хореографії.

Пошуки і відкриття видатних балетмейстерів та провідних майстрів балету не могли не позначитися на формуванні й утвердженні якісно нових тенденцій в українському балетному театрі, вся історія європейської художньої культури доводить, що на теоретичному рівні подібний вплив не обов'язково мусить бути безпосереднім. Культурно-історичні та соціально-політичні зрушення, для яких відкрилися маршрути, до утвердження нових ідей і тенденцій художньої творчості й активізації шукань балетмейстерів. Причому досить часто спочатку нові тенденції й художні течії народжувалися в роботах хореографів-практиків, котрі, переборюючи трафарети й заскнілі канони побутово-ілюстративної хореографами, йшли крутими, нелегкими дорогами сміливих експериментів, а вже потім з'являлися теоретичні обґрунтування та декларації новітніх естетичних принципів.

Ось чому по-різному підходили балетмейстери до втілення балетів: у роботах одних пантоміма органічно зливалася з тан­цем, а в елементи класичної хореографії природно впліталося фольклорне мереживо, в постановках інших - танець "сперечався" з пантомімою, що намагалася витіснити його з підмостків або перетворити на вставний дивертисмент. У творчості окремих хореографів з'явилася тенденція до ігнорування стильових особливостей балетної класики, бажання перетво­рити романтичні й фантастичні балети на суто реалістичні, драматизовані, іноді навіть побутово-достовірні спектаклі.

Проблема уважного і водночас творчого ставлення до вітчизняної хореографічної класичної спадщини стала актуальною і дуже гострою. Як здійснювати класичні балетні вистави казково-фантастичного жанру в період широкого утвердження реалістич­ної хореографічної драми? Що залишати в старих балетах від минулих балетмейстерських рішень, а що оновлювати, переробляти, створювати наново?

Якщо у виставах кінця 20-х років часто-густо пантоміма і танець існували розрізнено, то в оригінальних балетмейстерських роботах П.Вірського і М.Болотова вони почали гармонійно поєднувалися. Зокрема, пантоміма набуває у них якісно нових рис: побутово-натуралістичний жест замінюється узагальне­ним, а кожний крок стає ритмічно організованим і пластично виразним. Сміливо розширюючи танцювальні форми, молоді українські балетмей­стери не лише органічно поєднували танець і пантоміму, а й сплітали в один візерунок елементи класичної та народної хореографії. Саме тому у створеному навесні 1937р. Державному ансамблі українського народного танцю, керівниками якого стали П.Вірський та М.Болотов розпочали широке систематичне збирання й театралізацію національних та фольклорних зразків. Любовно відшліфовуючи їх, балетмейстери сміливо збагачували лексику українського танцю віртуозними елементами класичної хореографії. Саме тому в колоритних сюжетних картинах створених колективом новонародженого ансамблю, звичній рухи народного танцю набували нового емоційного змісту, а канонічні композиції щедро розцвічувалися оригінальними хореографічними візерунками.

Що­правда, утверджуючи принципи драматизації танцювальної дії, осмисленості й логічної стрункості розгортання подій талановиті балетмейстери не лише ґрунтовно переробляли лібрето, а іноді й перемонтовували пар­титуру балету. Завдяки цьому концертні номери стали своєрідними українськими балетами, які звучали свіжо й сучасно².

Свідчить це про те, як справжнє новаторство здібних хорео­графів, які створили у багатобарвній виставі виразні пластичні лейттеми, яскраві танцювальні характеристики персонажів, драмати­зували і певною мірою динамізували сценічну дію, прагнули утвердити в масових композиціях хореографічний симфонізм, спираючись на кращі традиції класичного балету.

Нелегким був шлях П. Вірського і М. Болотова до мистецьких перемог, але вони наполегливо працювали, сміливо переосмислюючи багатства класичної спадщини і народного танцю, найновіші досягнення всього радян­ського. і, зокрема, українського балетного театру. Для них, добре знайо­мих з творчістю МХАТу, з постановками К Станіславського й В. Немиро­вича-Данченка і виконавськими традиціями Великого теат­ру, в центрі вистави завжди був актор - носій та інтерпретатор найсмі­ливіших балетмейстерських задумів.

Тривала мистецька співдружба П. Вірського і М. Болото­ва, яка своєрідно доповнювалась один одним: якщо М. Болотов більше тяжів до режисури й оригінального мізансценування пантомімічної дії, то П. Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко ство­рював цікаві танці, пройняті відчуттям сучасних пластичних інтонацій.

Створюючи пластичні образи персонажів, балетмейстери прагнули перебороти, розкрити характери героїв не пантомімічними, а танцювальними засобами, підпорядкувати кожний танок, кожну мізансцену виявленню ідейно-емоційного змісту. Музикаль­ність, безперервний розвиток танцювально-пантомімічної дії, передача в хореографічному малюнку найтонших відтінків людських почуттів - ці риси були властиві як усій багатоплановій одеській виставі, так і розгорнутим партіям.

Вже перша постановка П. Вірського і М. Болотова засвідчила своєрідність творчих пошуків молодих балетмейстерів, які прагнули утвердити на сцені реалістичну хореографічну образність, органічно поєднати дійовий, емоційно і психологічно наснажений танець з ритмізованою пантомімою, розкрити в сучасній за своїми інтонаціями пластиці характери героїв.

Постановка відкрила П. Вірському і М. Болотову шлях до нових балетмейстерських шукань, що відзначалися цілеспрямованістю і творчою сміливістю (дитячий балет "Мурзилка і Мазилка", "Горбоконик").

Хочу відмітити також, що мистецькі відкриття і досвід П. Вірського, як майстра балетного театру, мусив використовувати опосеред­ковано, своєрідне переосмислення знахідок ансамблевих робіт з позицій естетики класичної хореографії.

Збагачений досягненнями хореографії П. Вірський у своїх різноманітних постановках доводив не лише художню своєрідність і могутню виражальну силу національного народно ­сценічного танцю, а й готовність його образно-виразових засобів розкри­вати ідеї, теми, динамічні ритми і настрої, що хвилювали сучасників. Розвиваючи лексику і розширюючи пластичні форми народно-сценічного танцю, балетмейстер наполегливо шукав сучасні засоби сценічної вираз­ності в щедрих розмаях української хореографії. Сміливі й якісно нові, глибоко сучасні за своїм образним ладом, сутністю, постановки П.Вірського народжувалися в стихії українського танцювального мистецтва, увібрали в себе кращі його риси і досвід.

Творчість П.Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у галузі сценічного перетворення народного танцю. У всіх своїх відкриттях він спирався на традиції. Але традиції розумі­лися ним широко і засвоювалися творчо, він звертався до художнього до­свіду не лише 40-х років, а й до здобутків балетмейстерів 20-х і 30-х років, до завоювань майстрів народно-сценічного танцю і національного балетного театру, до кращих танцювальних знахідок В. Верховинця, М. Соболя, В. Литвиненка і Г. Березової³.

Недарма кла­сика, зокрема балетів Чайковського і Глазунова, користувалися величез­ним успіхом у широкого глядача і посідали в діючому репертуарі українських театрів значне місце. Показово, що в цей період деякі балетмей­стери і теоретики балетного театру все активніше починають критикувати спадщину М.Петіпа, як ще кілька років тому гостро критикували П.Чайковського за "обмеженість" і "песимізм". Критика "обмеженості", "старомодної традиційності" спадщини М.Петіпа, який не зміг розкрити в своїх "розважальних" балетах глибокий зміст класичних партитур Чайковського і Глазу­нова. Вистави закликали театри сміливіше вводити в інтерпретації балетної класики виражаль­ні прийоми і постановочні принципи балетного мистецтва, своєрідну образність та виражальні засоби.

Об'єктом "покращання" й "осучаснення" став такий шедевр хореографічної класики, як "Спляча красуня".

Здійснюючи постановку "Сплячої красуні" (1938), Г. Березова пе­ренесла на українську сцену ленінградську інтерпретацію балету П.Чайковського, в якій панувала світла й життєствердна стихія російського хореографічного симфонізму. Разом з А.Вагановою балетмейстер не лише відтворила всі класичні танцювальні композиції (сольні варіації, дуетні ансамблі), що зберігалися в ленінградському спектаклі, відновленому Ф.Лопуховим, а й майстерно передала сам поетичний дух і стильові особливості хореографії М. Петіпа.

"Спляча красуня", ця справжня вершина балетного театру ХІХ ст., ожила на київській сцені в усій своїй чарівливості, натхненно оспівуючи красу людських почуттів. Вже у пролозі (чудові живописні декорації створив М.Ушин) в надзвичайно різноманітних варіаціях добрих фей розкрилась висока культура класичного танцю (О.Веселова, Л. Герасим­чук, З. Лур'є, Н. Скорульська, В. Шехтман-Павлова). Сонячною радістю, юністю світився танець А.Васильєвої, яка створила ніжний образ принцеси Аврори. Постановка "Сплячої красуні" стала творчою перемогою.

Над втіленням класичного балетного репертуару на українській сцені працювали й видатні майстри російської хореографії К.Голейзовський та Ф.Лопухов. Яскраво та майстерно здійснив цю класичну танцювальну перлину приналежністю "давноми­нулих часів" у харківському театрі навесні 1935 року балетмейстер К.Голейзовський, саме цей балет П. Чайковського (диригент А. Маргулян), поклав в основу своєї танцювальної інтерпретації "Сплячої красу­ні" хореографічне рішення М.Петіпа.

Завжди оригінальний і самостійний у своїх танцювальних інтерпретаціях К. Голейзовський, на відміну від одеського постановника "Спля­чої красуні" М. Мойсеєва, не наважився руйнувати художньо цілісну й масштабну класичну хореографічну редакцію М.Петіпа. Разом з видат­ним українським театральним художником А.Петрицьким, талановитий балетмейстер К.Голейзовський створив поетичну, монумен­тальну й яскраво мальовничу виставу, пройняту образно-емоційним зміс­том партитури П.Чайковського та постановки М. Петіпа. Серед казково ­пишних, витриманих у стилі старовинних французьких гобеленів і в м'я­кій колористичній гамі декорацій А. Петрицького щедро буяла й іскрилась промениста стихія класичного танцю, обарвленого найрізноманітнішими емоційними відтінками. Балетмейстер вдало використав для постановки, принцип неквапливого розгортання сценічних подій, обраний М. Петіпом й утверджений у партитурі П. Чайковського. Мальовничо-поетична, опо­вита романтикою і казковою чарівливістю дія кожного з чотирьох актів поступово розвивалася від пантомімно-жанрових епізодів до своєї емоційної вершини - розгорнуто­го й багатопланового ансамблю класичного танцю.

Зберігаючи цілісність задуму славетного балетмейстера-симфоніста К. Голейзовський прагнув, щоб кожний акт вистави розгортався як части­на єдиної хореографічної симфонії, де взаємодіють і переплітаються са­мостійні образно-пластичні теми, де за подіями знайомої казки вияскрав­люється філософський зміст балету П.Чайковського. Звичайно, К Го­лейзовський не був лише реставратором старого класичного спектаклю, він і у "Сплячій красуні" лишався сучасним хореографом, за плечима якого було багато оригінальних, сміливих і часом дуже суперечливих експериментів. Балетмейстер прагнув знайти для партії кожного персо­нажа цілу гаму найтонших психологічних і пластичних відтінків, погли­бити й ускладнити характери юної Аврори, принца Дезіре, доброї феї Ордони та злої феї Карабос. Він розширив танцювальну партію Дезіре, надавши їй героїко-романтичного забарвлення. Мабуть, вперше у "Спля­чій красуні" з'являвся такий відважний, поривчастий, мужній і готовий до подвигу в ім'я кохання принц, яким його задумав балетмейстер і від­творив О.Соболь. В партії Дезіре виступав на харківській сцені і соліст балету В.Цаплін, який брав активну участь у постановці спектаклю К. Голейзовського.

Мальовниче, пройняте оптимізмом і світлою лірикою масштабне танцювальне рішення "Сплячої красуні" було одним з принципових досягнень балетмейстера, в якому примхливо й оригінально поєдналися експериментальні тенденції з повагою до класичної спадщини, яку К.Голейзовський глибоко розумів. Харківська постановка "Сплячої кра­суні", в якій багатобарвне оформлення А. Петрицького органічно злилося з чарівними танцювальними "мереживами" К. Голейзовського - М. Пе­тіпа й інтерпретацією А. Маргуляна, стала значною мистецькою подією в житті українського балетного театру для дітей театру.