70792 (Проблеми міжкультурного діалогу), страница 3

Другий сценарій – партнерство цивілізацій – є достатньо перспективним, але і найбільш складним. Він передбачає розвиток доброзичливого співробітництва локальних цивілізацій, як складових міжнародного співтовариства, вироблення ефективного механізму розв’язання міжцивілізаційних протиріч, взаємодопомоги, підтримки менш розвинених, бідних народів і цивілізацій при їх політичній рівноправності, відсутності диктату, насильства, розвитку глобальної демократії, що забезпечує свободу волевиявлення; самостійне прийняття рішень з урахуванням інтересів як сильних, так і слабких, як більшості, так і меншості.

Процес вироблення механізму міжцивілізаційного партнерства тривалий і складний, він відбуватиметься протягом всього ХХІ ст., можливо, і більше і розвиватиметься з різною швидкістю в різних частинах планети, переходячи через послідовні стадії і форми. Модель політичного партнерства відпрацьована протягом останніх десятиліть на прикладі Швейцарської конфедерації, Європейського Союзу і ОБСЄ. Історичний досвід буде модифікуватися відповідно до такого складного об’єкта, як глобальне співробітництво цивілізацій.

Крім вищезгаданих сценаріїв геополітичних відносин цивілізацій у ХХІ столітті, можливі й інші сценарії. Один з них – збереження у майбутньому сьогоднішньої нестійкої рівноваги, балансування між співробітництвом і зіткненням з періодично виникаючими осередками “пожеж”, які спільними зусиллями важко вдається загасити. Інший – встановлення глобального диктату однієї цивілізації при обмеженні самостійності і незалежності всіх інших.

Такий варіант передбачає М.М.Голанський, який говорить, що потреба у централізованій владі в глобальному масштабі і зведення економічного суверенітету до фінансової незалежності призведе до створення світової федерації країн з глибоким розподілом праці і чітким розподілом функцій між її суб’єктами. Замість існуючої сьогодні хаотичної і неупорядкованої множинності практично мало пов’язаних і незалежних країн у світі виникає жорстко структуроване співтовариство народів, тісно пов’язаних економічно і політично зв’язками. [20, 189]

Розділ ІІІ. Мовні стратегії у механізмі здійснення міжкультурного діалогу

У різних країнах світу, у тому числі й у порівняно благополучних з точки зору політичної стабільності і високих життєвих стандартів, сьогодні можна спостерігати зростання інтересу широких громадських кіл до мовних проблем, політичні баталії, громадські дискусії, конфлікти навколо мовних законів, реформ, норм літературної мови, сфер використання різних мов тощо. Мова входить в епіцентр політичних і громадських інтересів. Це відбувається тому, що мовне питання практично віддзеркалює і концентрує в собі взаємодію, суперництво, а нерідко й боротьбу різних етносоціальних, етнокультурних, етномовних, етноконфесійних груп, прошарків соціуму за власну ідентичність, право на своє бачення світу, власні пріоритети цінностей і власну інтерпретацію явищ навколишнього світу. У пріоритетах державної мовної політики, мовних стратегіях реалізується водночас боротьба політичних угруповань і лідерів за домінування і сфери впливу, як у межах своєї нації і держави, так і поза її межами, у зовнішньополітичних відносинах, на міжнародному рівні.

Мовні стратегії у цьому зв’язку набувають потужного політичного, економічного і соціокультурного значення, вони утверджуються як засіб (механізм) єднання народів, або ж (при певних обставинах) як фактор їх протистояння чи конфлікту.

Як універсальний засіб міжлюдської комунікації, засіб спілкування, мова виконує освітню, розвивальну, гуманістично виховну, людинотворчу функцію. Завдяки мові здійснюється формування людини як особистості, а через оволодіння розмаїттям мов – сприйняття нею інших як собі рівних особистостей. Мова, таким чином, об’єднує людей, а разом з ними – об’єднує народи, допомагаючи їм розпізнати себе як однакових і одночасно як індивідуальних, особливих. Таїнство людино творчої й об’єднальної функції мови полягає в тому, що її лексичний склад містить у собі загальне – своєрідне відлуння “духу людства”, а також особливе — відлуння “духу народу”, мовою якого вона є. Єдність двох субстанцій якраз і створює ту унікальну можливість ідентифікації себе з людством і одночасно із своїм власним народом, можливість розуміння іншого народу як рівнозначного представника людства, налагодження діалогу, а вслід за ним – взаємодії, співробітництва. Світовий досвід засвідчує, що в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежить насамперед мова. [21, 108]

Вона виконує такі функції:

1. інтегруючу – мова об’єднує людей, створює в них відчуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство;

2. організуючу – мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі від одних структур суспільства до інших;

3. регулюючу – мова забезпечує здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують суспільство.

Ці функції мова найуспішніше поєднує тільки тоді, коли вона витворена даним суспільством, пристосована саме до його менталітету, до його умов існування, і стала спільним надбанням для всіх його членів. Духовна суть об’єднує всі мови всіх народів, хоча звукова й знакова відмінність між ними очевидна. Якби було інакше, жодних можливостей порозуміння між різномовними індивідами й народами не було б. Оскільки непорозуміння все ж існують і доволі значні, спосіб лікування полягає не в переході до режиму одномовності, а навпаки – до багатомовності, адже саме вона допомагає побачити й відкрити безмежні обшири духовного як загального, побачити загальне як духовно різноманітне; врешті – допомагає перейти в єдине духовне загальне.

Характерно, що в контексті комунікації, міжкультурного діалогу розмаїття мов не лише не виключає, але й потребує зміцнення духу і простору функціонування рідної мови. Вивчаючи рідну мову людина одночасно засвоює категорії, якими користується її народ і її культура. Як член спільноти вона формує своє бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Людина виростає в середовищі рідної мови, “зростається” з нею: вміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. [21, 108-109]

Рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес “світотворення”, “омовлення” світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає у ньому сліди свого перебування на світі. Оволодіваючи рідною мовою, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення і дії, ідентифікує себе з власною культурою, з позицій якої ведеться діалог з іншою культурою. Досвід показує, що народ, який втрачає рідну мову, від міжкультурного діалогу поступово віддаляється (відходить) і навпаки, народ, який утверджує свою мову у мовному розмаїтті цивілізації, втягується в цей діалог все більш поважно та інтенсивно.

Розділ IV. Зміна культур у результаті їхнього діалогу

Розглядаючи роль запозичення в процесі розвитку культури, відзначимо, що цей механізм може реалізуватися як:

• всередині певної культури, забезпечуючи поширення зразків культури серед даного народу, так і

• у ході між культурного діалогу різних суспільств, народів, тобто кросскультурної взаємодії.

При наявності окремих особливостей є багато загального в реалізації механізмів усередині й кросскультурного запозичення.

Роль запозичення в розвитку тієї або іншої культури вагома. Якщо мова йде про внутрішньо-культурний розвиток, то поширення нових зразків культури, властивому одному прошарку суспільства, на інші соціальні групи завжди було, є й буде досить важливим фактором розвитку культури соціуму.

Коли ж ми ведемо мову про запозичення в процесі міжкультурних зв'язків, треба визнати, що цей фактор завжди відігравав велику роль, але в останні 1-2 сторіччя здобуває все зростаюче значення в історичній еволюції багатьох культур. Важко собі представити розвиток тієї або іншої країни сьогодні, її науки й техніки, соціальних ідей, політичних інститутів, мистецтва й літератури, не говорячи вже про моду, без фактора міжкультурного запозичення, яке відбувається через між культурний діалог.

Система між культурного діалогу може будуватися:

1. добровільно;

2. вимушено;

3. бути нав'язаною примусово.

У першому випадку мова йде про запозичення, яке викликане внутрішніми інтересами, бажаннями суб'єкта. Так, сьогодні багато країн, порвавши з тоталітаризмом, шукають шляхи свого подальшого розвитку. Вони запозичать окремі ідеї, цінності, принципи політичного пристрою, моделі діяльності, приміряться до них, співвідносять із власним історичним досвідом. Внутрішньо-культурні добровільні зміни мають ще більш широке поширення. Сільська культура чимало запозичила в міської, робоча молодь — у студентської.

Добровільне запозичення має ряд характерних рис.

Кожна культура в умовах добровільного культурного діалогу відбирає в іншої культури саме ті елементи, зразки, які сприяють рішенню її власних назрілих проблем. Вибірково запозичать лише:

• у чому є необхідність;

• найбільш прийнятні для даної культури варіанти відповідей на виклики власної історії.

І чим багатше різноманіття культур, тим більше варіантів відповідей на найрізноманітніші виклики людської історії є в арсеналі людства. Завдяки ж зміцненню міжкультурного діалогу, міжкультурних зв'язків, взаємодії, різні народи одержують широкий доступ до цього арсеналу й черпають із нього потрібні й прийнятні для себе соціокультурні нововведення.

У процесі культурної взаємодії відбувається сполучення двох культур, взаємний обмін цінностями. Між культурний діалог — це не вулиця з однобічним рухом. Як показали соціологічні дослідження з аккультуризації (зокрема, процесу впливу "білої" американської культури на індіанців, чорних американців), найчастіше має місце взаємовплив. Причому кожна зі сторін запозичить лише те, що їй необхідно й доцільно.

Змушене запозичення культури сполучить у собі елементи добровільності й внутрішнього примусу. Цей варіант запозичення переважно виникає в тих ситуаціях, коли представники тієї або іншої культури виявляються змушеними включатися в іншу культуру. Сьогодні це найчастіше мігранти (як з однієї країни в іншу, так і із села в місто). Прийняття нової культури відбувається не на основі добровільного вибору, а як умова включення в інше соціокультурне середовище.

У подібних випадках можна говорити про наявність донорської й реципієнтної груп у міжкультурному діалозі. Реципієнтна група змушена переймати норми й принципи поводження, опановувати моделями діяльності, які забезпечують виживаність у новому середовищі. Наскільки швидко й глибоко піде запозичення, відбудеться природна асиміляція, залежить від ряду обставин.

Як показав досвід, залежно від ступеня розвитку захисних здатностей, традицій тієї або іншої культури, природна асиміляція реципієнта в рамках донорської культури може бути повна або часткова. Але у всіх випадках основні елементи донорської культури задають тон. Як би міцно не дотримувалася родина своїх національних традицій, як би згуртовано не жили б члени громади, вони працюють, заробляють, учаться, роблять бізнес, підкоряючись нормам, зразкам поводження донорської культури. Більше того, можуть виникати протиріччя між стандартами, на які орієнтується людина, працюючи на виробництві, роблячи свій бізнес, і нормами відносин із земляками, у родині.

Примусове впровадження, нав'язування культури ззовні відбувається відповідно у двох варіантах:

• міжкультурному — у результаті поневолення (колоніального в тому числі) і прагнення нав'язати далекі культурні норми, традиції пригнобленим народам;

• внутрішньо-культурному — примусове нав'язування соціальною групою, з кермом у політичній владі, своєї ідеології іншій частини суспільства.

Зовнішній примус може й не супроводжуватися нав'язуванням культури. Гноблення народу може обмежуватися визнанням (васальної) політичної й економічної залежності, встановленням загального колоніального керування країною, наданням помітних економічних і політичних привілеїв для колонізаторів. В інших випадках залежність (політична, економічна) може супроводжуватися примусовим нав'язуванням культури поневолювача, придушенням місцевої національної культури, примусовою асиміляцією народу. Це нав'язування може здійснюватися як у зовні лояльних формах: підтримка місіонерів, надання привілеїв для здійснення ними своєї діяльності, надання переваг тим, хто володіє мовою, культурою нації гнобителя, обмеження можливостей для розвитку національної культури й т.д. Нав'язування культури може здійснюватися й у примусових формах: перехід системи освіти на підручники, навчальні програми, які ретранслюють іншу культуру, заборона на ведення діловодства рідною мовою й т.д.